Шахматов, та за факсиміле оригіналу. Деякі втрачені тексти Іпатського списку в перекладі відновлено за Лаврентіївським списком, опублікованим у виданні: "Полное собрание русских летописей". Том первый. Лаврентьевская летопись. Вип. 1-3. Издание второе. Л., 1926-1928, підготов-леному академіком Ю.Ф. Карським… При перекладанні взя-то до уваги або додано читання Хлєбниковського кодексу, підведені О.О. Шахматовим до видання Іпатського списку, а також поправки і доповнення, які він навів у примітках на-прикінці книги".
А ще в цій передмові зазначається, що початково "Лі-топис руський" належав Іпатському монастирю біля міста Костроми (нотатка XVII ст. на звороті першого аркуша: "Книга Ипатцкого монастиря летописец о княжениі"… Нині рукопис зберігається в Ленінграді, у бібліотеці Академії наук СРСР під шифром 16.4.4. …Аналіз паперу і почерків показав, що книгу переписано близько 1425 року" — кінець цитати.
А тепер давайте поміркуємо далі. Коли 1845 року в Санкт-Петербурзі, в збірнику "Полное собрание русских ле-тописей", вперше побачив світ Густинський літопис, він теж породив кілька своєрідних сенсацій. Зокрема, надзвичайно важливим видалося повідомлення невідомого автора стосов-но опису (явно запозиченого з якихось античних джерел) ко-рдонів Сарматії, який згодом, починаючи з "Історії русів", почав сприйматися як опис земель Київської держави або "Стародавньої України, від Вісли, Балтики і Карпат — до До-ну".
Нагадаю, що в цьому творі опис подавався в таких гео-графічних реаліях : "Із заходу – ріка Вісла, з півдня – Угор-ські гори (Карпати), з півночі – Море Венедське (Балтійське), а зі сходу – ріка Дон".
"Густинський літопис" теж з'явився у невеличкому селі, в Густині, що на Чернігівщині, й автор його невідомий. Але відомо, що створено цей давнопис у місцевому, Густин-ському монастирі, а знаємо, що саме монастирі в слов'янському світі впродовж кількох століть залишалися центрами творення літописів та історичних нарисів; і що мо-настирську копію його датовано 1670 роком. Відтак добре простежується, що в своєму літописі, який охоплює відомос-ті, від часів заснування Київської держави — і до 1597 року, автор користувався українськими, польськими, давньогрець-кими, візантійськими та іншими відомими джерелами.
Що нам дає цей факт? А те, що, завдяки порівняльному аналізові даних літопису з даними названих першоджерел, ми здатні перевірити правдивість хоча б якоїсь частини поданих українським ченцем-літописцем відомостей, а це вже слугує своєрідним тестом на загальну компетентність та історичну об'єктивність автора.
Що ж стосується "Карпатського літопису", то пробле-мність його полягає в тому, що основні маловірогідні факти, якими він буквально нашпигований, жодними першоджере-лами перевірити неможливо! Саме на таких фактах і подіях я зупинятимуся трохи далі. А тим часом — ще одне принципове зауваження...
5
Як уже мовилося, в анотації упорядники стрийського видання "Карпатського літопису", як на першоджерело, по-силаються на видання, яке в червні 1944 року побачило світ у видавництві "Карпати".
Природно, виникає низка запитань: що це за видавниц-тво таке преславне діяло на Західній Україні за воєнних ча-сів? Ким воно було засноване, де базувалося і які видання мало в своєму активі? І нарешті, хто з видавців, чи авторів або прихильників видавництва, досліджував та рецензував "Карпатський літопис", і де саме зберігається хоча б один примірник цієї книжки? Та й взагалі, покажіть його мені як читачеві!
…І тут мою увагу привертає коротенька, без будь-якого підпису, на прикінцевих сторінках опублікована "Довідка редколегії. Карпати, 27 червня 1944 р.". З неї випливає, що на час написання довідки лицарський Святий Християнський орден Українських Монархістів (СХОУМ) "втратив дуже багато письмового історичного матеріалу, в тому числі й ві-сім збірників "Карпатського літопису". Залишився хіба один збірник "Карпатського літопису".
Щоб не втратити повністю і того історичного пам'ятника, його Величність цар-імператор Михаїл Кийгородський-Рюрикович 9 вересня 1941 року скликав снем (з'їзд, раду – Б.С.) спадкових князів, на якому поставив питання про те, щоб кожен спадковий князь негайно скопіював для себе збе-режений один екземпляр "Карпатського літопису", і щоб ко-жна така копія була виконана на достойному рівні.
Тоді ж, — мовиться у довідці, — була створена редак-ційна колегія, якої головою був призначений історик за осві-тою, спадковий князь Іван Тарнавський, офіційно – Шишак. До червня 1944 року було розтиражовано п'ять (!) екземпля-рів збірника "Карпатського літопису" курсивом лицаря СХОУМ Петра Добровольського, а дев'ять екземплярів було розтиражовано на друкарській машинці, а також виконано взірець копії обкладинки… Це вважалося видавництвом 14-ти примірників збірного "Карпатського літопису", які роз-приділили між собою князі".
Ось вам і розгадка! Виявляється, ніякого – в його но-вітньому, часів середини ХХ століття, вигляді та розумінні — видавництва "Карпати" зразка 1944 року в природі не існу-вало! А просто лицарі зробили всього лиш п'ять рукописних і дев'ять машинописних копій літопису.
При цьому слід уточнити, що автор "довідки", очевид-но, мав на увазі не дев'ять первинних "збірників " Літопи-су, а всього лиш дев'ять копій одного й того ж літописного зібрання, вісім з яких навіть на той час уже були втрачени-ми. До того ж, у "довідці", на жаль, ні слова не мовиться про долю першоджерел, на основі яких цей літопис було укладе-но.
* * *
Хтось може завважити, що в "довідці" все ж таки від-творено стан речей, що склався з першоджерелами видання на сорокові роки минулого століття. Гаразд, беремо цей факт до відома. Та знову ж таки виникає питання: а який саме ма-теріал слугував основою при виданні літопису зразка 2008 року? Адже він дуже й дуже відрізняється за обсягом та ча-совим охопленням подій від цього ж твору зразка 1944 року.
Про це дізнаємося з такого, в Літописі опублікованого, документа, як "Свідчення про долю збірника чотирьох книг "Карпатського літопису", написаного 27 липня 1989 року "спадковим князем Ярославом Острогорським (офіційно Столяром)". Він повідомив читачеві, що " з 1944 по 1985 рік загинуло більше сотні родин спадкових князів, а доля їхніх літописів поки що нам невідома. Спадкові княжі роди, які і досі не повернулися з сибірського заслання та ув'язнення, про долю своїх родоводів і "Карпатського літопису" також нічого не знають".
Одне слово, з'ясувалося, що й цього разу віднайти вда-лося лише один примірник літопису, який зберігся в лицаря СХОУМ князя Миколи Любас-Білінського. Саме завдяки йо-му і здійснили перевидання. Але і в цій передмові ми не від-находимо жодного реального, задокументованого першодже-рела, яке засвідчувало б правдивість усіх тих історично вибу-хових, альтернативних тверджень, якими виповнений "Кар-патський літопис".
Зате з'ясовується ще дещо дуже важливе, на чому Ми-кола Любас-Білінський чомусь навіть не акцентує увагу чи-тачів і дослідників. Він повідомляє нам: "з 1944 по 1985 рік загинуло більше сотні родин спадкових князів, а доля їхніх літописів поки що нам невідома". Про що тут ідеться? Що всі – або хоча б частина з-понад сотні – родин, які загинули, ма-ли свої літописи?!
Якщо це так, тоді вітаю всіх нас із сенсацією, яка не ві-дає аналогів у світовій практиці літописання. Ще б пак: така кількість українських родин мала свої власні літописи. Віват! На таке спромоглися тільки ми, українці, які досі вважалися народом, більше схильним писати свої літописи князівськи-ми мечами та козацькими шаблями, ніж перами!
Проте, як кажуть з цього приводу в Одесі, "інтєрєсу-юсь знать": які докази має автор згаданого повідомлення пан Любас-Білінський, що такі родинні літописи справді існува-ли? Покажіть мені хоча б одне документальне, чи будь-яке інше, гідне довіри, свідчення цього! Хоча б якийсь фрагмент одного з літописів, хоча б одну писемну згадку про нього явіть світові.
Чи, може все значно банальніше: ідеться не про родин-ні літописи, а про копії одного й того ж літопису, які зберіга-лися у загиблих родинах? То, в такому разі, так і треба писа-ти, ми – люди освічені, зрозуміємо! Але, знову ж таки, в яких саме родинах вони зберігалися, і де свідчення того, що збері-галися саме в них, і що загинули разом із ними?
Комусь може видатися, що я занадто прискіпливо став-люся до з'ясування історії появи "Карпатського літопису" та до його джерел. А так, згоден, прискіпливо. Чому? Та тому що події, викладені в цьому збірнику текстів, буквально пе-реорюють наше уявлення про історію України і, зокрема, її західних земель, а також про історію української монархії. Вони змушують нас витворювати в своїй історичній уяві, до певної міри, паралельний "український світ", а відтак, пере-писувати значну частину нашої офіційної національної істо-рії. Тому, хто цього не розуміє, нема чого сідати навіть за чи-тання "Карпатського літопису", не кажучи вже про його ґрунтовне дослідження. Отож, даруйте…
6
Перш ніж вдатися до подальшого аналізу "Карпатського літопису", повернімося на кілька абзаців назад і перечитаймо поданий автором першої книги цього твору перелік українсь-ких монархів: " При королях: Левові Даниловичу, королеві-принцепсу Юрію Левовичу, королеві-принцепсу Андрію Юрійовичу, королеві-принцепсу Леву-II Юрійовичу, короле-ві-принцепсу Федорові Андрійовичу – Кийгородському…".
А тепер додайте до цього переліку королів-принцепсів Русі-України з цієї ж династії: Всеволода Кийгородського, що правив, згідно з Літописом, в 1400-1443 роках; Судислава Кийгородського (1444-1481); Дарволода Кийгородського (1481-1490); Гастомира Кийгородського, Борислава Кийго-родського, Олександра Кийгородського (Трясила), Любомира Кийгородського та багатьох-багатьох інших правителів, які, як виявляється, не перериваючи королівсько-принцепської династії, благодійно монаршествували в Україні, аж до часів правління Його Королівських Величностей: Павла Луцика-Кийгородського (роки життя — 1856-1928), Петра Луцика-Кийгородського (1895-1963), Михайла Луцика-Кийгородського (1921— квітень 2006)!
Стоп, оцей перелік монаршествуючих осіб – це що, та-кий собі історико-літописний жарт? Ні, все це всерйоз? Тоді всі нині, в незалежній Україні сутні, історико-національні до-слідницькі інституції слід, як це вже не раз робилося, "упраз-дніть за нєнадобностью", а всі здраствуючі автори підручни-ків та посібників з історії України мали б шляхетно вдатися до самогубства.
Замислімось-но, що випливає, з нашого "Карпатського літопису"? Виявляється, впродовж століть і століть мільйони українців навіть не здогадувалися, що Україна була і залиша-ється спадковою монархією, і що всі вони – піддані того чи іншого Його Величності короля-принцепса чи царя-імператора?! Як не здогадувалися про це, каюся, і ми з вами, грішні, в Незалежній Україні, при таких нелюбих нам прези-дентах, живучи!
До речі, зверніть увагу, що всі правителі з династії Кийгородських титулували себе "королями-принцепсами" (іноді вживався термін "цар-імператор").