Переповідаючи історію заснування музею, Людмила Василівна наголосила на тому, що одним з ініціаторів його створення став тоді ще молодий поет Іван Драч, який, саме в рік перейменування, навідався до села і кілька днів прожив у ньому, цікавлячись переказами про Устима, які мали лягти в основу його творів. Тепер про цей його візит, і про звернення до місцевої влади з приводу започаткування музею, згадують, як про одну з культурних подій новохрещеного Кармалюкового.
Завдяки творчим і дослідницьким зусилля таких місцевих ентузіастів як етнограф та фольклорист, фельдшер за освітою Володимир Вовкодав; один із перших директорів музею та автор історії села Василь Репінський та його син, і теж колишній очільник музею, Сергій Репінський; скульптор Яків Красножон та живописець Петро Сензюк... – цей музей історії села значною мірою перетворився на музей Устима Кармелюка. Досить сказати, що експозиція, присвячена легендарному народному герою, налічує нині понад двісті експонатів, серед яких — скульптурні та живоспині портрети самого Устима, його батьків та нащадків; полотна митців, на яких відображено епізоди з життя та боротьби народного месника; ціла бібліотека присвячених йому книжкових видань.
Ясна річ, "кармелюківські" експозиції є зараз у кількох районних та сільських музеях – Кам'янця-Подільського, Кодими, Літина, Летичева, в музеї-бібліотеці села Волоського Деражнянського району на Хмельниччині, поблизу якої встановлено пам'ятний знак на місці загибелі Кармелюка…
Проте Головчинці-Кармалюкове володіють особливим історичним привілеєм, оскільки є рідним селом всенародного, національного героя — Устима Кармелюка.
З огляду на це, я вважаю, що не годиться й далі миритися з тим фактом, що у Кармалюковому Устиму відводиться лише експозиція в музеї загальної історії села. Настав час виокремити її експонати в окремий, державного значення, Музей Устима Кармелюка, кілька експозицій якого були б присвячені й історії його рідного села.
Ясна річ, цей музей повинен мати своє, окреме приміщенням – тепер, повторюсь, музей історії, разом з експозицією, присвяченою Кармелюку, займає лише кілька кімнат сільського Будинку культури, — і відповідний штат працівників. Це добре, що на місці, де розташовувалася хата Кармелюка, стоїть відповідний пам'ятний знак. Але світова музейна традиція дозволяє нам відбудувати – орієнтуючись на відповідні архітектурні традиції кінця ХVIII — першої половини XIX століть, — і саму батьківську хату Устима. Як свого часу було відбудовано хату Тараса Шевченка в його рідних Моринцях.
А якби ще й подбати про ремонт дороги, котра веде від траси до села і перебуває зараз у ганебно-жахливому стані, то поява тут Музею Устима Кармелюка, українського Робін Гуда, може дати рішучий поштовх до розвитку села на туристичних засадах, враховуючи при цьому ще й можливості так званого "зеленого", дуже популярного нині в Європі, туризму цього краю.
ЧАСТИНА ДРУГА
КАРМЕЛЮК –
ГНІВ І ГОРДІСТЬ УКРАЇНИ
1
З усіх етапів недовгого життя Кармелюка найзагадковішим здавався мені не той, що був пов'язаний з діями його загонів на території сучасної Одещини, — ми ще повернемося до нього; а той, що окреслений його засланнями до Сибіру, в Зауралля. Як відомо, кожне з них завершувалося мужньою, неймовірною за своєю складністю втечею, під час якої Кармелюк знову й знову добувався до Поділля, аби в черговий раз очолити повстання на правобережжі України.
Якщо виходити з поліцейських та судових документів, то "каторжна сибіріада" Кармелюка виглядає таким чином:
24 жовтня 1818 року подільський військовий губернатор Бахметьєв замінив йому смертну кару на двадцять п'ять ударів батогом, таврування та заслання до Іркутської губернії на каторгу.
Вже наступного дня Устима, який чекав у цей час виконання вироку в Кам'янці-Подільському, було тавровано та піддано екзекуції "кнутом 25 ударами, с выставлением указных знаков". В листопаді цього ж року його етапом відправлено до Іркутська, "для употребления в каторжные работы", проте до байкальських берегів він не дійшов. Десь наприкінці року Кармелюк утік по дорозі на каторгу, чи, як мовиться у судовій справі, — "ушел из путевой тюрьмы", розташованої у В'ятській губернії.
Документальне підтвердження цьому фактові віднаходимо у витязі з "Журналу Подільського губернського правління", в якому йде посилання на рапорт прапорщика Синельникова, командира Малмизької етапної інвалідної команди. А той повідомляв, що під час перебування етапу на станції Перетинній, "колодники", тобто в'язні, закуті в каторжанські колодки, Устим Карманюк і Данило Хрін утекли з етапної шляхової тюрми.
Подробиць повернення Устима в Україну ми вже ніколи не дізнаємося, оскільки щоденника він не вів, але документально засвідчено, що через півроку його вже бачили на території Балтського повіту, тобто на півночі сучасної Одещини. Саме тоді він, очевидно, і приєднався до тих повстанських загонів, які діяли в лісах між Балтою та Кодимою, а також у межиріччі Кодими і Савранки.
Загалом слід пам'ятати, що "кармелюківський рух" не обмежувався лише діями тих груп, чи того загону, якими безпосередньо керував сам Устим Кармелюк. Таких загонів існувало десятки; вони виникали в різних місцях і, не маючи єдиного командного центру, діяли на власний розсуд. Зокрема, відомі загони шляхтича Андрія Словінського, Чорноморця (очевидно, це псевдонім, проте справжнього прізвища поліція так і не з'ясувала), Ілька Сотничука, Івана Литвинюка, шляхтича Вікентія Крижанського...
Мало того, достеменно відомо, що, прагнучи підняти свій авторитет, керівники окремих загонів теж називали себе "Кармелюками". Це збивало з пантелику поліцію, жандармів та військове командування, оскільки створювало ілюзію всюдисутності повстанського ватажка та його невмирущості; адже після кожної звістки про те, що Кармелюка вбито або поранено під час бою, він негайно виникав десь неподалік – живий і здоровий. Крім того, чимало "кармелюківців" діяло підпільно, всіляко приховуючи свою причетність до повстання, але всіляко допомагаючи при цьому повстанцям.
Одначе повернімося до кармелюківської сибіріади. Судовими паперами засвідчено, що після низки нападів кармелюківського загону — на шляхтича Павла Опаловського з "присілка" Майдана Головчинецького; шляхтича Леська Базилевського з села Овсяників… — 22 березня 1822 року Устима було схоплено в селі Галузинцях. Вдалося це зробити загонові місцевої шляхти на чолі Феліксом Станіславським, який налічував сімдесят шабель.
Причому з'ясувалося, що, хоча трое повстанців, яких почали переслідувати шляхтичі, не мали рушниць, й озброєні були лише палицями ("дрюками"), проте схопити їх було нелегко. В судових документах засвідчено, що коли один із дворових людей, якийсь Фурман, на чолі групи з вісьми озброєних слуг, наздогнав повстанців, то один із них, судячи з усього, це був Кармелюк, кинувся на нього " и так сильно того Фурмана ударил дрюком, что бывшее в руках ружье переломил, а руку его немилосердно пришиб, и лошадь одну отобрали". Інші переслідувачі почали стріляти вслід повстанцям, але ті, "насміхаючись з їхньої стрілянини", втекли.
Проте Станіславський продовжував переслідувати кармелюківців, залучаючи до операції людей з тих економій, через які пролягав шлях його загону. Врешті-решт йому вдалося схопити Устима, але тільки надвечір, коли двоє з його неозброєних супутників були поранені пострілами з дробовиків. Про те ж, якого значення надавала шляхта цьому арештові, свідчить красномовний факт: уже закутого в кайдани Кармеля до Літинської в'язниці віз шляхетський загін із шістдесяти осіб, під командуванням шляхтича Ястржемського.
Та хоча шляхтичі були переконані, що до їхніх рук потрапив сам Кармелюк, слідчим довелося добряче попрацювати, щоб переконатись у цьому самим і переконати суддів. Чому? Та тому що Кармелюк уперто називався Василем Гавриленком. З його слів у протоколі допиту від 24 березня 1822 року читаємо: " зовут его Василием, а прозывают Гавриленком, от роду имеет лет сколько, знать не может, а полагает тридцять. Обряда греко-российского, последний раз исповедывался и приобщался 1821 года в великий пост, Херсонской губернии, в неизвестной слободе у священника. Неграмотен. Холост. Родился в австрийском владении около города Замостья, упомнил в которой деревне, от отца Михайла, а матери не помнит, потому что отлучился от той еще в малолетстве".
Ясна річ, такий зачин до біографії слідчих не влаштував, вони всіляко намагалися впіймати заарештованого на неправді і довести, що перед ними — Кармелюк. І тоді, щоб остаточно збити їх з пантелику, Устим вигадує таку пригодницьку біографію, що вона може слугувати сюжетом захоплюючого авантюрного роману. Якщо вірити йому, а відтак — і протоколу допиту, виходить, що цей "австрійськопідданий" ще в ранньому дитинстві втік з дому та добувся міста Станіслава, тобто нинішнього Івано-Франківська. І чим же він там займався?
Виявляється, що "…тут служил у немца Шуберта, через десять год занимался хлебопашеством, отсель пошел к российской границе. Перешел оную тайно, повыше исаковецкой таможни, достался в город Одессу, тут был без дела дня четыре, по полю пристал к чумакам ростовским, привозившим до Одессы казенный провиант. Следовавшим с бакалиею в Москву, с коими там был. А от толь, забравши казенной аммуниции, повезли в Крым до города Козлова, отсель, с купеческими продуктами, — в город Воронеж, был с ними всего времени года с два в Воронеже.
Отстал от тех чумаков, с другим бродягою по имени Стефан, а по прозванию Кулаков, пошли в город Тулу на заработки. Тут побыли с неделю, но, не найдя работы, пустились идти с намерением достаться в Астраханскую губернию.
При следовании в Казанской губернии, на пути задержаны и доставлены в тамошнее губернское правление. Из оного, по показанию себя ложно дезертировавшими из рекрутства, отосланы в военную комиссию, по приговору коей наказаны шпицрутеном и отправлены по Владимирской губернии до города Муромля, для определения в Белоозерский пехотный полк, в коем, прослужив месяца с три, бежал из города Судова прямо в Москву. Здесь был в поденных, за работника, целое лето, потом в Калуге чрез зиму, наконец, в Орле — до жнив, с Орла — до города Киева, где был с недели две, отсель пошел в Херсонскую губернию, в коей по разным местам бродяжил целый год до Филиппова поста.
Прошлого 1821 года, с сего времени, пробрался в подольскую губернию, следуя таковым трактом, и поворотил в местечко Мурафу, из оной — в город Бар, а от толь — в Сатанов, с намерением пробратися за границу, и, когда не удалось пройтить, обратися на Грушки, местечко Дунаевцы, Купин и Ялтушков, где повстречался тому две недели с сего дня, с товарищем Осипом, показавши себя беглым дезертиром, с коим пошли в лес чемиризский…"
Як бачимо, легенда щодо того, як він, Василь Гавриленко, після всіх отих далеких мандрів, врешті-решт опинився на Поділлі, виглядає досить переконливою.