– Сова нас привела до хатинки. А дівчинка і хлопчик, що були тут, навчили в'язати ось таке красиве мереживо. Через те, що вони дуже просились додому, чаклунка перетворила їх на ворон. Так само, як і інших дітей, що потрапляли сюди. Ми б давно звідси втекли… Але бабця так тихо промовляє чарівне заклинання, що нам ніколи його не підслухати.
Маленький павучок, який заповз крізь шпарину, почув невеселу розмову дівчаток.
– Я допоможу вам! – сказав він. – Щойно я бачив, як бабця розв'язала мішок, напилася з нього чогось такого сонячного… стала сильною, веселою… А потім з допомогою пера, що стирчить у її капелюшку, обернулася на ворону і вилетіла з хати. Мабуть, вона десь літає над лісом. Та вона повернеться, і я обов'язково підслухаю її заклинання, – сказав павучок і зник у шпарині.
Бабця повернулася на світанні. Перетворилася з ворони на саму себе, вмостилась у своєму улюбленому кріслі і заснула.
Тоді... по мережаній накидці павучок забрався їй на плече і заліз у вухо. Від лоскоту у вусі чаклунка скоро прокинулась і вирішила подивитися на дівчаток.
– Кару-бару-кар-бекар, – тричі пробурмотала вона, і двері самі відчинилися. – Ну, як ви тут… мої неслухняночки? – сказала вона і на весь рот посміхнулася. Посмішка була такою, що дівчатка ненавмисно посміхнулися їй у відповідь. Бабця те й робила, що хапала їх посмішки й ховала в мішок.
– А зараз вам пора пообідати, – солодко сказала вона і зажмурила очі. Після того, як вона щось прошепотіла, серед кімнати з'явився столик. На ньому стояли тарілки з солодкою кашею, цукерки, печиво, чай і фрукти.
– Смачного! – побажала бабця і пішла. – Раку-рабу-крак-ось-так… – пробурмотала, і двері вмить зачинилися.
– Невже все це – справжнє? – вигукнула Маша.
– Авжеж! Справжнє!
Коли всі були ситі – столик зник. Дівчатка вив'язували мережану ковдру і поглядали на шпарочку, дожидаючи павучка.
Бабця і не здогадувалась, що він підслухав її магічні слова і зараз сидить у її вусі. Походжаючи кімнатами, вона подивилася на мережану люстру і на сову, що дрімала на ній.
– Скільки можна казати! Не гніздися на люстрі! – скрикнула вона, і сова полетіла на своє звичне місце – на оленячі роги, що висіли при вході. А стара розв'язала мішок, напилась посмішок…
– Ух! Відчуваю, як прибуває сила… Не посмішки, а еліксир вічного життя! – раділа чаклунка. – Я весела і рухлива, як і три століття тому, – сказала вона і відчула шалений апетит.
– Кару-няму-кряп! – пробурмотала вона, і в ту ж мить перед нею з'явився столик з різними ласощами. Вона їла і ніяк не могла наїстися. Павучкові, що й досі сидів у вусі, було моторошно від того, як вона плямкає… І він вже хотів вилізти… Аж нарешті…
– Хух… Наїлась, – видихнула бабця, втерши масного рота мереживною серветкою. Вмостилася у своєму кріслі, позіхнула і захропіла: – Хвр-р-р… Хвр-р-р…
От і добре! Павучок виліз із її вуха, поспішив до дівчаток і все розповів.
– Кару-бару-кар-бекар!
Після того, як вони це промовили, – двері відчинились, і вони побачили бабцю, яка солодко спала, розкинувшись у кріслі. Одна її рука ліниво чухала ніздрі, інша лежала на мішку з посмішками.
Дівчатка перезирнулися і вирішили його забрати. Тихенько відв'язали мішок від мотузяного поясу... Та не знали, як прибрати чаклунчину руку.
Та ось… павучок знову заліз їй у вухо і почав лоскотати… І коли бабця перехилилася на інший бік, дівчатка схопили мішок і гайда з хати.
На радощах вони зовсім забули про сову, що сиділа при вході і уважно за ними стежила.
– Угу. Угу-уг…
– Мабуть, нам ніколи не втекти звідси. Зараз сова розбудить бабцю, і ми пропали… – засмутились дівчатка. І, щоб усі ці посмішки не дістались карзі, розв'язали мішок.
Посмішки опинились на волі! Сонячними зайчиками вони закружляли навколо і засліпили сову.
– Кару-бару-кар-бекар!
І після сказаного дівчатками заклинання двері відчинились, і посмішки полетіли до тих, кому вони раніше належали. Дітлахи, яких бабця перетворила на ворон, знову стали дітьми!
Дівчатка вийшли з хатинки. Та тільки зійшли з ґанку, як почули голос чаклунки.
– Та що ж це я! Невже забула зачинити двері? – схаменулась вона спросоння. А потім побачила, що дівчатка втекли. Розлютилася, схопила сову і викинула її з хати.
– Бридкі неслухнянки! Вам не втекти від мене! Знайду – перетворю на ворон! – закричала вона. Витягла з капелюшка чорне перо, змахнула ним і, обернувшись на ворону, полетіла шукати дівчаток, не помітивши їх під ґанком власної хати. Відьма так поспішала, що й не відчула, як обронила чарівне перо.
Дівчатка його помітили. І як тільки взяли його в руки – бабина хатинка розтала в повітрі... На її місці лишилася величезна купа мережива.
Від яскравого сонця мереживо сколихнулося, заворушилося і перетворилося на тисячі прекрасних метеликів.
Дівчатка раділи, сміялися… А потім побачили величезну ворону... ту, на яку перетворилася бабця. Вона опустилась і вже хотіла перетворити їх на ворон… Та збагнула, що загубила своє магічне перо… І полетіла його шукати. Літала… шукала… кружляла над лісом… і не могла зрозуміти: куди поділась її хатинка? Вона кричала, погрожувала дівчаткам… Та замість слів
у неї виривалося лише: – Ка-а-а-р! Ка-а-а-р! Ка-а-а-р!
Дівчатка більше не боялись чаклунки. Їм вдалося відшукати лісову стежечку, що привела їх до рідних домівок.
Чарівне вороняче перо перетворилось на вишукану чорнильну ручку… А чаклунка так і зосталася вороною.
Вона і досі шукає загублене чорне перо і свою хатинку, кружляючи над лісом.
22.07.15 р., на дачі
Руде ластів'ятко
Від зимового сну прокидалась земля. В повітрі мерехтіли промені сонця. З теплом
прокинулися бджоли і радо закружляли над старою черемхою. Дні стали довшими, аніж ночі, снігові замети перетворилися на веселі струмки і заполонили стежки....
Розпочалася весна. Вдень і вночі над Україною, над її містами і селами линули качині, гусячі, журавлині, лебедині ключі… Птахи вертали з далекого вирію – додому. Галас радості котивсь над землею. З набряклих бруньок
розпускались листочки, черемха вбиралася у сережки… В сади прилетіли солов'ї і зачарували своїми задушевними трелями світанки і вечори.
Земля поволі одяглася у цвіт, соковиті трави… І прилетіли ластівки.
Наче намистинки, вони сиділи на проводах і вели наспівні розмови.
Пара молодих ластівок звили гніздечко під дахом старої хати, у якій жила бабуся. Щоразу, виходячи на подвір'я, старенька милувалась закоханими ластівками. А невдовзі у них з'явилося троє маленьких жовторотиків. Молоді батьки ловили для них мошкару, і ластів'ята зростали. Їх малечий пушок скоро змінився гладеньким пір'ячком, і вони стали схожими на своїх батьків. У них – такі ж білі грудки, гострі чорно-сині крильця і хвостики. Та одне ластів'я було іншим – худорлявеньким і рудим.
Його батьки, братики і сестрички не зважали на це… Та коли ластів'ята навчилися літати, рудому ластів'ятку доводилося вислуховувати різне. Його
ображала надмірна цікавість ластівок, що жили у сусідніх дворах, а ще здивовані погляди горобців, ґав, синиць і сойок. Рудому ластів'яті хотілось скоріше вирости і полетіти якнайдалі від усіх, кого тривожить питання: чому ти таке?
"Якби ж то можна було вибирати, яким народитись… То мені б не доводилося ніяковіти", – визнавало руде, зачаївшись у вітах рясної черемхи.
Наближалася осінь. Всюди пахло стиглими яблуками, соняхами, сливами і чорнобривцями… Вітер спекотного серпня горнув по землі перше опале листя.
Досвідчені батьки-ластівки говорили про довгий переліт у далекий теплий край, про те, що незабаром з дерев облетить усе листя, і настане зима. Юні ластівки вперше у своєму житті почули про білу мошкару, що люди звуть снігом… І бачили, як клопочуться дорослі, щоб відлетіти до холодів. Але зволікають, коли настає новий сонячний день.
Руде ластів'я не розуміло, чого вони не летять. Адже там – у чужому далекому краї – завжди тепло і вдосталь мушви. Йому хотілося туди відлетіти і більше ніколи не повертатися на бабусине подвір'я. Щоб не бачити надокучливих горобців, ґав і дятла, що останнім часом зачастив до черемхи.
Руденьке чекало. Дні і ночі здавалися нескінченними.
Нарешті настав жаданий вечір. Під сяйвом місяця і зірок ластівки об'єдналися у велику зграю і покинули рідну землю.
Довгих три місяці летіли ластівки. Осінні зливи були холодними і затяжними... Доки розгодиниться, ластівки ховалися у високій траві… в очеретах… і чекали. Потім летіли далі.
І ось… у прохолоді вранішньої зорі виникли береги далекої Африки. Діставшись найвіддаленішого, найвищого пагорба, руде ластів'я зробило
собі гніздечко. Воно весело кружляло над пальмами, над дивними квітами, над океаном... Тут все було інакшим: земля… небо… і навіть повітря…
Так спливали тижні… місяці… Та ось одного дня ластівки знову збиралися у велику зграю… Вони раділи. Гомоніли про весну… і рідну землю.
– Ич, чого надумали. – сказало Руде, і тихенько відстало від зграї. А зграя ластівок здійнялася над океаном і полинула, розтанувши вдалині над ниттю синього горизонту.
Руде залишилося на чужині. Дні без рідних виявилися нудними і довгими. Пелікани, фламінго, чаплі, папуги та інші тутешні птахи були великими, пихатими, і не зважали на нього… Ластів'я скучало за своєю родиною і все частіше згадувало стару черемху на затишному бабусиному подвір'ї.
І от… однієї літньої ночі воно вирішило повернутись. Над хвилями океану воно летіло додому. Шлях був дуже далеким…
Нарешті попереду показалися рідні поля, луки, ліси, село, річка і двір на її бережку.
– Бабусине подвір'я – найгарніше місце на світі, – вигукнуло Руде і побачило своїх рідних.
Його родина стала ще більшою. Тато і мама вивели на світ нових малюків… Брати і сестри знайшли собі пари – у них теж з'явились малі ластів'ята.
– Де ж ти візьмеш сили, щоб летіти у теплі краї? – хвилювались вони. – Скоро ж закінчиться літо!
– А я... буду тут… Та і ви теж зоставайтесь!
– Ні… Треба відлітати, щоб взимку не пропасти від холоду й голоду! Діждавши початку осені, ластівки об'єдналися у велику зграю і полеті-
ли у вирій. Руденьке проводжало їх поглядом, поки ті не зникли за обрієм, а тоді самотньо закружляло над подвір'ям. І… його помітила бабуся.
– Прилетіло-таки… Прилетіло! – раділа вона.