Якщо вірити в диво... (збірка)

Якщо вірити в диво…

Збірка з ілюстраціями доступна за посиланням

Таємниця трьох верб

А знаєш... Якщо вірити в диво, то воно стає помітним, таким, що його можна побачити. І якщо ти відчуваєш, що воно є, і віриш, то історія ця – для тебе.

В однієї дівчинки, яку звуть Люся, є друг Сашко. Він хоробрий, веселий, але поводиться як дикун. Коли вони грають у квача чи бігають наввипередки, він наче б то не навмисно, схопить її за косу або заховає її улюблену іграшку.

Іноді цей хлопчик буває просто нестерпним, і Люся почала його уникати. Тільки побачить його і відразу вдає, що прямує додому. А сама іде гратися в інше місце. Певний час малий бешкетник у це вірив, а потім зрозумів і став ходити за нею слідом. Куди Люся – туди й Сашко. Він так тихенько за нею ходив, що вона і не помічала. А потім помітила, що він ув'язався за нею, сховалась за густими верболозами і тайкома побігла через місток, щоб заховатися десь на іншому березі.

"І чому я не приходила сюди раніше? Тут так гарно!" – подумала Люся, поглянувши на пругкі вовчки, на річку, на латаття, що гойдалось на хвилях, на густу соковиту траву і стежку… А тоді помітила три старезні верби, що росли купкою на березі.

– Ось там і заховаюся! – вирішила дівчинка і побігла. Верби були високими, товстелезними... В одній з них – величезне дупло, що нагадувало таємничій вхід… – Ох, і Сашко, – сердито проказала вона, як побачила, що він біжить до неї. І сховалася у дупло.

І тут сталося те, чого вона аж ніяк не чекала: перед нею несподівано із повітря з'явилися сходи. Оповиті ніжним блакитним сяйвом, вони простягалися кудись вгору. Незважаючи на те, що сходинки були високими, крутими, Люся вирішила дізнатись, що там вгорі. Це виявилось непросто! Та все ж… вона зійшла на самісінький верх… не дерева… а височенної вежі… І з висоти пташиного польоту побачила море, а за ним, десь далеко-далеко, пагорб у синіх і червоних барвах. Раптом позаду себе вона відчула чиєсь тепло. Озирнулася. І побачила незвичайного юнака. Він посміхався, а за його плечима виднілися білі крила.

– Вітаю тебе, Люсю! Ти потрапила до дивовижного світу! – промовив він і додав: – Мене зовуть Яннілмус.

– А мене Лю… – недоказала Люся, збагнувши, що він це знає. Звідки йому відомо – вона не питала. У нього така сонячна посмішка і приємний голос. І одяг – зовсім не схожий на той, що зазвичай носять хлопці... А крила – величезні й красиві.

"Невже вони справжні?" – подумала дівчинка.

І юнак на неї так подивився, що вона зрозуміла: його крила – справжні.

"Цей крилатий хлопець такий незвичайний, як і його ім'я! І, схоже, вміє читати думки", – розмірковувала Люся, а тоді його запитала:

– А навіщо тобі крила?

– Я ангел! Всі ангели мають крила. Вони – для того, щоб швидко прилетіти на допомогу, – сказав Яннілмус. – Мені подобається допомагати людям: знаходити загублені речі, мудрі рішення, а також рятувати їх від біди. Та найбільша для мене радість – допомогти їм повірити в диво. Тільки повіривши, люди захочуть позбутись своїх поганих звичок і стати кращими.

Дівчинка не зовсім, але все ж розуміла, про що говорить ангел.

– Яка є в тебе погана звичка? – запитав він її. Люся подумала і сказала:

– Гризти нігті!

– Це й дійсно нехороша звичка! Нігті будуть некрасиві… І до того ж вони не завжди бувають чистими. Якщо хочеш, я допоможу тобі позбутись цієї звички.

– Хочу… Хочу! – погодилась Люся.

– Тоді слухай! – сказав ангел. – Щоразу, коли твоя рука потягнеться до рота, – опусти її. Прислухайся до себе… подивися навколо… і подумай, за що б ти подякувала тому, хто створив усе навколо: сонце, небо і землю. Люся замислилася. Бо раніше вважала, що все це утворилось само. Вона стояла на вежі, дивилась на морські хвилі, що вигравали далеко внизу і торкалися десь вдалині ясного неба, і думала: "Як гарно!".

– Який чудовий день! – сказала вона й додала: – Дякую за все, що я бачу!

– Не погано! – похвалив її ангел і запитав: – Можливо, ще якусь кепську звичку ти маєш?

– Маю, – промовила Люся, – звичку засмучуватися.

– От так-так! – хитав головою Яннілмус. – Не годиться дітям (та і дорослим) засмучуватися. Смуток несе недовіру. Кожного разу, як до тебе почне підкрадатися сум, подумай про щось приємне і посміхнись. А взагалі… Думай про хороше завжди!

– Я зрозуміла! – радо промовила Люся.

Ангелу дуже подобалось, що вона усе розуміє… Йому хотілося чимось її здивувати, порадувати… І він запитав:

– Чи є у тебе завітне бажання?

– Є! – відповіла Люся. – Я хочу, щоб мені подарували ляльковий будиночок.

– І все? Таке простесеньке бажання? – лагідно усміхнувся ангел і сказав: – Бажання має бути таким, щоб радість від того, що воно здійснилось, зігрівала серце довгі роки. А ляльковий будиночок... Награєшся, і радість від того, що він у тебе є, зникне.

"Напевно, воно так і буде, – подумала дівчинка. – До іграшок швидко звикаєш". Аж ось вона дещо згадала!

– Минулого тижня татко казав, що купить мені комп'ютер. Але коли це станеться… – зітхнула вона.

– А що ти робитимеш, якщо комп'ютер з'явиться в тебе сьогодні? – з цікавістю запитав ангел.

– Поки що не знаю, – відповіла Люся. – Є в мене ще одне бажання... – несміло сказала вона, згадавши про докучливого Сашка. – Хочу, щоб хлопець, якого я уникаю, став добрим, хорошим…

– Гарне бажання, але здійснити його я не зможу.

– Чому? Ти ж ангел! – здивувалася дівчинка.

– Тому що ангели не можуть втручатися у життя людей без їхнього, хоча б маленького, бажання. Але я можу допомогти твоєму другу повірити в диво…

після чого він неодмінно захоче стати хорошим! – радо зазначив Яннілмус, а потім промовив: – Звісно, якщо він схоче прийняти мою допомогу…

Люся засмутилася. Їй так хотілося, щоб Сашко став дуже… дуже хорошим… і до того ж негайно. І тут вона подумала: "І як мені набридла звичка – засмучуватися! Що як Сашко взагалі не захоче слухати ангела… Що тоді? Буду ходити вічно сумна? Стане Сашко хорошим чи не стане… краще вже думати про щось інше – більш приємне".

Яннілмус дивився на дівчинку й бачив: вона зрозуміла те, як боротися з поганими звичками. А думки… З поганими думками треба чинити так само, щоб вони не зробилися звичкою. Адже звичку погано думати тому, хто її має, помітити дуже не просто.

– Все буде добре! Думай про хороше завжди! – загадково всміхнувся Яннілмус і сказав: – А зараз… Якщо не боїшся висоти, я покажу тобі Світ Ангелів.

Люся завжди боялася висоти. Їй і сходами було підніматися страшно, але вона не зізналася і сказала:

– Ні, не боюсь!

Ангел взяв її за руку, розправив свої могутні крила, і вони разом піднялися над вежею. У Люсі від висоти перехопило подих. Такого захвату вона не відчувала навіть у своїх казкових снах. Небо було таким красивим і приємним! Поряд з ангелом вона забула про страх висоти. Летіла і почувалась пушинкою у цій безкраїй небесній безодні, де вітер, мов невидимий чабан, неспішно жене за обрій хмаристу отару.

Сонце грайливо розсипало своє променисте багатство і спостерігало за вітром, хмаринками і за ними. Промені ховалися на дні лазурового моря. Воно могутнє і таке прозоре, що дівчинка бачила все, що знаходиться на його дні. З води випліскували веселі рибки – золоті і райдужні… А вдалині,

за синьою смугою моря здійнявся квітучий схил. Над квітами гуділи бджоли, джмелі… кружляли яскраві метелики.

За схилом розкинулися рясні апельсинові сади.

– Як пахне! – мрійливо промовила Люся. І Яннілмус на льоту зірвав для неї п'ять запашних апельсинів.

Далі простягалися луки, за якими височіють гори… І там, де їх сірі підніжжя торкались землі, знов розлягаються сади яблунь… груш… персиків… А за всіма цими рясними садами блищить річка. Її береги щасливо зачаїлися у пташиному щебеті і шелесті верб. За річкою даленіє тиха долина... і на її пишному прузі величаво виринає ліс. Могутні ялини сягають неба… Вкриті прядивом сизого моху, вони схожі на бородатих зелених дідуганів, що оберігають лісову тишу.

Поміж дерев прозирають духмяні, осяяні сонцем галявини...

– Ти любиш суниці? – запитав Люсю ангел.

– Так! – сказала вона, і за мить вони опустились на галявину суниць. Оце суниці! Духмяні, смачні та великі, мов яблука. Їх було так рясно, що вистачило б для дітлахів всього світу. Люся ласувала лісовими солодкими ягодами, а потім почула шурхіт. Вона помітила двох білок, що метушилися поміж дерев. Коли підійшла ближче, вони стрибнули на ялиновий стовбур і швидесенько забралися на верхівку, потім стрибнули на сусідню ялину… Звідти – на іншу… і так ще… ще...

Люсі цікаво було спостерігати за спритними білочками, і вона йшла від одного дерева до іншого, дивлячись вгору, поки не натрапила на галявину грибів. Їх пругкі смагляві брилі виблискували на сонці, а білі ніжки вросли у товстий лісовий килим (з моху і ялинових голок).

– Грибочки! – зраділа Люся і вже хотіла торкнутись гладеньких шапочок, як згадала, що гриби бувають отруйними. А таких торкатись не можна!

– Яннілмусе, а всі ці гриби… їстівні?

– Їстівні! – сказав він і зазначив: – Отруйні, не ростуть у Світі Ангелів... Хижих птахів, лютих звірів, кліщів і гадюк тут теж не побачиш… Світ Ангелів – це обитель гармонії, любові й добра. До речі, як він тобі? Сподобався з висоти?

– Так, дуже сподобався! – щасливо промовила Люся.

– От і добре! Але це ще не все. Зараз ми з тобою навідаємося в одне незвичайне місце, – загадково сказав ангел, узяв дівчинку за руку і вони здійнялись над затишною грибною галявиною, над шпилястими верхами ялин і полинули.

Могутній ліс поступово зостався позаду. Вони летіли над затишною долиною, над річкою, що співала у вербах, над садами, над хребтами скелястих гір... І нарешті побачили бурштиновий замок, що височів на найвищій гірській вершині і сяяв на сонці, як липовий мед.

Яннілмус і Люся опустились на його теплий ґанок і скоро опинилися у великій залі. Там були ангели. Їх було так багато! Світлих… крилатих... Їх очі – ясні та глибокі, як небо. Ангели підходили до Люсі – віталися і, чаруючи неземними посмішками, називали свої імена:

– Арів… – Аторбод… – Яідан… – Яннещорп… – Адардів…

Імена були такими незвичними, що дівчинці і не запам'ятати.