Зелені стежинки (збірка)

Їжачок

Пригрівало щедре травневе сонце. В саду одцвітали тюльпани та бузок. На яблунях, замість біло-рожевого цвіту, виднілись маненькі, в сизому оксамиті, яблучка. Під яблунею, що росте під самісіньким городом, де-не-де сіріє торішнє листя. Вітер нагорнув.

– Синку, візьми грабельки і з-під яблуні вигреби сухе листя, – попросила Михайлика мама.

Хлопчик гайнув до комори, де стояв увесь городній реманент… І вже чимчикує з граблями. Простелив ряденце і старанно вигрібає. Ось і зазеленіла травичка, що ховалася під опалим листям. Лишилось вигребти з яблуневої порості – і робота зроблена.

"Тут граблями не вийде!" – подумав, коли граблі знов зачепились за пагін.

Недовго думаючи, хлопчина кинув граблі і став вигрібати руками. Навколішках просувався вперед… Аж раптом побачив голки їжака. Темні, з білими кінчиками, вони виднілись, пронизавши листя.

– Їжачок! – зрадів Михайлик і тихенько розгріб листячко. Їжак нерухомо лежав – розпростався під шаром листя. – Схоже, неживий. 5 Хлопчик засмутився. Присів, оперся плечима об яблуню і пригадав слова дідуся, який йому якось розповідав, що немає нічого вічного, окрім неба: все приходить у світ і відходить, коли настає час. Він підвів свої глибокі засльозені очі і поглянув на небо, що лилося крізь яблуневі гілки та листя, і помітив сухе торішнє яблуко. Поступово в його дитяче серце повернувся спокій. Михайлик знову підійшов до того місця, де лежав їжак, і ахнув. Їжак ворушив голками. Потім встав на лапки і невпевнено, як та дитина, яка тільки вчиться ходити, підійшов до нього. Обійшов навколо і, понюхавши забруднений черевик, почимчикував садом. – Так ось як сплять їжаки! – зраділо сплескував долоньками хлопчик. І, опустившись навколішки, оглянув їжакове кубельце. – Та тут і суха трава, і листя, і солома, і м'які їжачині ворсинки, – промовляв він з подивом. …А їжак, який щойно прокинувся від зимового сну, був вже далеко в городах.

27.05.19 р.

Медова терапія

Всі діти – різні, як і все у нашому світі. Вони – сміливі і боязкі, щирі й хитруни, фантазери, дослідники, жартівники… Та бувають ще й загадкові... Саме такою дитиною був Михайлик. Коли до нього звертались дорослі, Мишко і сам не знав, чому він ніяко— віє і мовчить. "Хлопчику! Чи не скажеш, у якому дворі мешкає родина Мастаків?"

…І він, замість того, щоб обізватись, – мовчить… Хоча знає Мастаків… Відомо йому й те, що міститься у кожному закутку їхньої хати чи двору.

"Він часто ходив до них в гості!" – можна подумати.

Але ні... Воно так, бо Михайлик живе в тім дворі і має таке саме, як і всі у його родині, прізвище – Мастак. А той, хто так і не дочекався від нього відповіді, думав, що хлопчина – німий і йшов питати у когось іншого: "Де живуть Мастаки?".

Тоді Михайлику перепадало від сусідів: "Замість того, щоб піти до свого двору та покликати тата чи маму, ти стоїш і мовчиш… Невже тобі приємно, що люди думають, ніби ти – німий!?.."

Та хлопчик і на це нічого не відповідав.

У школі він зазвичай так само мовчав… Хоча підготувався до уроку і знав відповідь.

І все ж таки Михайлик не виріс мовчуном. Одного літнього дня він змінився!

Його рідний дядько, що жив у сусідньому селі, був пасічником. Одного разу, після того, як викачав мед, він зателефонував своїм родичам і сказав:

– Чекаємо в гості Михайлика! Він вже величенький – може і сам прийти.

Михайлик із самого малечку полюбляв мед і, почувши це, не роздумуючи, відправився. Пішки здолав п'ять кілометрів… І от… він – у дядька в гостях.

Його радо зустріли. Дядькова дружина накрила стіл… Нарізала запашної здоби… Поставила кухлик джерельної води... А дядько приніс миску духмяного свіжого меду, що сяяв, як сонце.

– Пригощайся, племіннику!

Хлопчик чув дядькові слова... Але стояв і дивився то на мед, то в підлогу.

Дядько посміхнувся і пішов до пасіки… А дядина дивиться на хлопця і так ласкаво промовляє:

– Пригощайся, любий! Чого не підходиш до столу?

Михайлик розумів, що треба сідати і ласувати... Але стояв і думав: "Ну, якщо і втретє так мені скажуть, тоді вже сяду!".

З вулиці донеслося, як дядько покликав жінку допомогти.

Вона одягла такий, як у дядька, пасічницький бриль з сіткою, тужурку з довгими рукавами, і, йдучи, мовила (щоб не забути):

– Ось… кошик з баночкою меду, для твоїх батьків – гостинець. Візьмеш, коли йтимеш додому.

Не дочекавшись запросин втретє, хлопець вийшов з хати і вирушив додому. Він був такий зажурений, що забув про кошик з гостинцем… не сказав своїм гостинним родичам "спасибі" і "до побачення"…

Увечері вони зателефонували, відповіла мама. Після чого суворо спитала:

– Чому не захотів їсти мед? Не взяв гостинець? Не попрощався?..

Мишко хлюпав носом. Мовчав… Йому і самому було прикро від того, що він здолав таку відстань, а його не запросили до столу – втретє. Він дивився на маму і не наважувався розказати, чому так вчинив.

– Завтра на своєму велосипеді поїдеш і привезеш забутого кошика, – озвався тато.

– Як? На своєму велосипеді? У мене ж його нема!

– Є! Ти, синку, повернувся додому і не помітив, якого гарного велосипеда я привіз тобі з міста!

Михайлик вибіг на поріг. Посеред двору стояв блискучий синій велосипед.

– О-о-о! Я давно мріяв про такий! – радів хлопчик.

Наступного ранку на своєму новенькому велосипеді він поїхав до ро-дичів.

Цього разу він не чекав, поки його тричі запросять до столу… А залюбки пригощався медом – таким смачним, солодким, з пахощами липи та пелюстків яблунь…

Потім подякував, взяв забутого кошика і, попрощавшись, поїхав додому.

23.07.15 р.

Хитромудрий злодюжка

Мишко страшенно боявся вужів. Хоча знав, що вони не ядовиті і не такі агресивні, як гадюки.

Якось тато йому пообіцяв, що візьме з собою порибалити. Почувши це, він був "на десятому небі" від щастя.

– А коли побачиш велику жабу або, можливо, й вужа, – злякаєшся чи ні? – поцікавився тато. Та хлопчик лише засміявся у відповідь, бо знав, що татко полюбляє жартувати.

Наступного дня вони рано прокинулись, накопали черв'яків, взяли вудочки і пішли. Михайлик гордо ніс вудочку і радів, коли хтось з подорожніх звертав на нього увагу.

За селом, у світанково-прозорій далині величаво сходило сонце. Небо дихало сизою свіжістю, зблискуючи в краплях роси… У вербах прокинувся соловейко.

Ось і показався очерет, берег річки… Прийшли. Обрали місце. І недалеко один від одного закинули у тиху, не розбурхану качками, воду поплавки.

І от… загойдався поплавок хлопчикової вудочки – зловився карасик. Тато поміг його витягти, показав, як треба знімати з гачка, і кинув у маленьке Михайликове відерце.

Рибалять далі. Знову клює! Михайлик ще спіймав карасика… Недовго й рибалили, а у його відерці – десятеро карасів. Він був задоволений.

– Поглядай на них час від часу! – сказав тато.

Михайлик не зважав на почуте, втішався, що в нього виходить рибалити, знімаючи з гачка наступного гарненького лискучого карася… Обернувся, щоб вкинути у своє відерце… Дивиться – а там сім карасів замість десяти.

– Де поділись три карасі?.. Було ж десять!

– А ти гарно рахував? – питав тато.

– Що ж я, до десяти не порахую?!

– Авжеж… Рахувати ти вмієш! Але не послухався і за рибою не наглядав... Ось і маєш…

У Михайлика на очі навернулися сльози. Він сердився… Оглядав своє відерце і не міг зрозуміти: як воно так вийшло?

– Та не журись, синку… Наловиш ще! Лови рибку і не забувай поглядати назад – на відерце.

Вони продовжували рибалити… Невдовзі у Михайлика знову стало клювати. Він хотів вже тягнути, коли чує, як щось посунулось у траві. Озирнувся і побачив сірого, з жовтими цятками на голові, довжелезного вужа, що направлявся прямісінько до його відерця.

І хоча Михайлик дуже боявся, він не розгубився – схопив гіляку, що стриміла з очерету, і почав шмагати перед вужем.

– Ось хто поїв моїх карасів! Ану… Повзи звідси!

Вуж відповз. Трохи позвивався в траві… Та й посунув назад – у кущі.

Михайлик з татом наловили багацько риби. Хитромудрий вуж не раз виповзав, підкрадаючись до відерця… Та хлопчик вправно його відганяв і більше аніскілечки не боявся.

23.05.15 р.

Одного суботнього ранку...

Літні суботні ранки – вони якісь незвичайні. Бадьорі, теплі... І не хочеться довго качатися в ліжку…

Мишко вийшов на ґанок, потягнувся… І, прогулявшись подвір'ям, попрямував у садок до мами. Він ішов садом і зовсім не бачив, що на купі компосту сидить їжак. На купу, яка встигла "вирости" йому по груди, мама, окрім листя та бур'яну, частенько викидає картопляне лушпиння, а, буває, і рештки їжі. От їжак і внадився туди снідати, а також і обідати, і вечеряти. Щоправда, Михайлик його й досі не помітив.

– Синку, а дивись хто прийшов! – раптом прошепотіла мама і, облишивши рвати сливи, показала на купу край саду.

– Ой! І як же я його сам не помітив, – тихенько наблизившись, хлопчик хотів вже торкнутись колючого гостя рукою…

– Фруф! – настовбурчивши голки, форкнув їжак. Незадоволено і налякано він дивився з-під свого голчатого сірого капелюха на Мишка і продовжував фуркотіти: фруф-фуф… фруф-фуф…

– Та не бійся! – заспокоював його хлопчик, розглядаючи кумедний ніс, вушка, хвостик. – Зараз… зараз я принесу тобі шматочок ковбаски! – вигукнув і побіг щосили.

Приніс, поклав і, відійшовши, став спостерігати.

Їжак, не поспішаючи, ласував. А потім, коли з'їв увесь шматочок, витер лапками мордочку і спритно з висоти зіскочив на землю.

– Невже їжаки вміють ось так стрибати? – сплеснув у долоні Михайлик.

Хлопчик стояв, як заворожений, і здивованим поглядом ще довго проводжав їжака, що, смачно поснідавши, почимчикував у малину.

18.07.19 р.

Капітан Михо

Ця пригода сталася з Михайликом влітку, після дощу. У неділю вранці всі були вдома. За вікнами падав дощ, він тривав увесь вечір і всю ніч.

Тато з мамою давно прокинулись.