Казкові історії (збірка)

Галина Олійник

Щасливчик

У росяній тиші озвалися ранні пташки. Парк прокидався від нічного сну, бачачи, як десь вдалині із-за обрію сходить сонце… Яскраве, щасливе, воно підіймалось все вище і вище… Його

промені відбивались у краплинках роси, лоскотали верхівки дерев, розсипаючись по землі.

У повітрі пахло травою, листям і квітами.

– Чудовий день! Чудовий день! – шепотіли клени і лапастим, схожим на зорі листям тяглися до неба.

По алеї поважно проходжувався голуб, вгорі кружляли ластівки, в траві сюрчали зелені коники, з клена на клен стрибала білочка, на сухій тополі лунко торохтів дятел. Усі раділи погожому дню, окрім жучка-сонечка. Він сумував і не помічав метелика, що бажав йому доброго ранку. Жучок знав: він ніколи не буде зростом більшим, аніж є. Бо його тато і мама – маленькі. Навіть старому павуку не вдалось розвеселити сумного жучка, танцюючи на павутині.

До парку прийшов хлопчик. Він ішов, ішов… а потім помітив жучка, що сидів на пеньку...

– Який гарненький жучок! – вигукнув малий і став його обдивлятися...

– Одна, дві, три, чотири, п'ять, шість! Мабуть, тобі шість років, – промовив він, порахувавши цяточки на червоній спинці, обережно посадив жучка собі на долоню і пішов собі стежкою далі.

– Поглянь! Поглянь, хлопчику, на мене! – кликала білочка.

– Хлопчику! Дивись, як вправно я проходжуюсь по алеї! – воркував голуб.

– А так, як я, ніжно, яскраво, – ніхто не вміє кружляти! – змахнув крильцями метелик.

– Сюр! Сюр! Іди до нас, – сюрчали зелені коники, визираючи із трави.

Павук від дерева до дерева сплів нову сріблясту павутину, та хлопчик і її не помітив.

– Оце щасливчик! Хоч і маленький жучок, а скільки йому уваги! – промовив дятел.

– Так! Так! – долонями-листям сплескували клени.

– А-а-а-х! – мрійно зітхало сонячне небо.

А хлопчик ішов далі й далі, радів і дививсь на жучка.

Ось так! Жучок був щасливий… І більше не переймався тим, що маленький.

29.11.16 р.

Пухнастий бешкетник

У однієї бабусі жила кішка. Вона вміла ловити мишей, була слухняною і лагідною. Через те, що вона була зовсім чорна, її звали Нічка. Навесні у неї з'явилось на світ двоє кошенят. Попервах,

і вдень, і вночі, вони спали, викачувались у кошику, що стояв за шторою… А потім, коли підросли і навчились вилазити з нього, стали бігати по всьому дому.

Старенька господиня тішилась веселими кошенятами і казала, що вони дуже схожі на свою матусю – такі ж красиві, чорненькі і непосидючі…

Одного звали – Сажик, а іншого – Вуглик. Майже однакові… і різнились лиш тим, що у Сажика було приплющене ліве вушко.

Дуже любила бабуся цих малих бешкетників, що потайки від неї залазили на полицю, діставали з кошика клубки вовняної пряжі, кидали на підлогу і потім качали їх по всій кімнаті.

Кожного разу, коли бабуся ходила на ринок, то купувала їм свіжої рибки.

Так було й цього разу.

– Киць-киць-киць... Ходіть їсти рибку, – гукнула вона, і все котяче сімейство прибігло на кухню. Сажик із задоволенням їв, а Вуглик понюхав і відійшов. Йому не надто подобалась риба. Те, що лишилося в мисці, охоче з'їла їхня матуся. Облизалася і пішла до бабусі, яка у сусідній кімнаті збирала розкидані клубки. Поставивши кошик з клубками на найвищу полицю (щоб кошенята не дістали), старенька захотіла попити чаю. Прийшла на кухню, увімкнула чайник… І, діставши з холодильника шматок сиру, вже зібралась його порізати… як чайник закипів. Вона ви-

мкнула чайник. Підійшла до шафи, взяла заварку, цукор, свою улюблену чашку… Дивиться, а сир хтось над'їв.

– Хто ж таке міг зробити? – вигукнула вона, зазирнула під стіл, провірила усі закутки… Нікого нема.

Взяла тоді вона той сир і зрозсердя кинула у котячу миску… А сама пішла пити чай у свою кімнату.

Нічка і Сажик підійшли до миски. Подивилися… І не стали їсти сир, оскільки були не голодні. А Вуглик підбіг. І так задоволено муркотів, відкушуючи шматочок за шматочком, поки від сиру нічого не залишилось.

Тоді кішка і здогадалася, хто нашкодив. І на своїй кошачій мові почала сварити Вуглика.

– Який капосник… Лазив по столу!

Вуглику не подобалось, що його сварять. Адже сир був дуже смачний!

– І чому бабуся постійно частує нас рибою? – сердився він.

– От невдячний! Сусідські коти їдять лише недоїдки, а наша господиня нас так любить… Так балує!

Щоб не слухати, Вуглик вибіг на вулицю. Він сидів на подвір'ї і чекав, коли його покличе мама, щоб приголубити, облизати… Потім підійшов до тополі, що росла серед двору. Ходив кругом неї, матляючи хвостиком, поки не побачив ворону… Вона пролітала так низько – прямо над ним! І, голосно каркнувши, полетіла у сусідній двір. Вуглик так перелякався, що стрибнув на тополю і, вчепившись кігтиками за стовбур, здерся наверх. Сидить на гілці і думає: "А тут непогано...".

Сидів, дивився то на хмаринки, що пропливали по небу, то на сусідні двори… А потім помітив, що його шукають: мама разом із Сажиком ходять подвір'ям, обдивляються кожен куточок. Та і бабуся… дивиться довкола і питає сусідів:

– Чи не бачили чорненьке кошеня?

Вуглик сидів на тополі – все бачив, чув… і не озивався. Аж раптом… серед гілок помітив величезне гніздо. Там було багато всякого пір'я, соломи і клаптиків тканини...

"А тут затишно… І м'яко, як на перині!" – подумав він і вирішив там оселитися, як знов побачив ту ж саму ворону – вона летіла до свого гнізда. Помітивши там кошеня, птаха опустилась і несамовито закричала:

– Ка-а-а-р! Ка-а-а-р!

Кошеня злякалося. Настовбурчило шерсть, затулилося лапками… Йому так не хотілось покидати затишне гніздо.

Тоді ворона затріпотіла чорними крилами над його головою і клюнула.

– Ня-я-у! Ня-я-у! – занявчав ображений Вуглик. І його почули – мама Нічка і Сажик.

Як же вони здивувалися, коли побачили його на дереві – у воронячому гнізді. Бабуся теж помітила малого бешкетника.

– Оце так Вуглик! Заліз у вороняче гніздо, – сплеснула вона долонями.

"Тепер доведеться злазити з дерева", – подумав Вуглик і виліз із гнізда.

Ворона ж… чи то від радості, чи, можливо, від люті докучливо горлала йому услід, а він злазив, опускаючись по гілках, по стовбуру, і вдавав, що зовсім її не боїться.

Відтоді на тополю він більше не лазив. На столі його теж не помічали. Вуглик підріс, і в нього з'явилося нове, цікаве захоплення – ловити мишей.

Але після того кепського випадку його стали звати Вусатим Вороном.

05.12.17 р.

Новорічний дарунок

Це був останній день старого року.

Чарівно… з неба, одна за одною, опускались сніжинки. Вони тихо лягали на вкриту інієм землю і раділи, що їх відпустила

матінка-хмара.

– Нарешті ми ощасливимо своєю красою усіх перехожих, а особливо дітей, – тоненькими голосочками промовляли вони.

У парку, на засніженому клені воркував голуб. Неподалік, під розлогим дубом копирсалася білочка: знайшла під снігом жолудь. Кожне дерево, кожен кущик запорошив сніг. Парк і його мешканці стрічали передноворічний ранок.

Раптом прилетіла сорока. Закричала… Усіх сполохала.

– А-а-ч-ч-ч! А чи чули ви?.. А чи чули?..

– Чого так кричиш?!.. Розбудила, напевно, все місто, – зауважив голуб.

– Я чула! Чула, що Новий рік не настане!

– Як не настане? Адже всі його так чекають, – розхвилювалася білочка.

– А так! Не настане і все. Я чула… Все чула! – кричала сорока.

Цим часом над парком пролітала зграйка снігурів. Вони почули галас і опустилися на дуб.

– Що трапилось? Що трапилось? – стурбовано питали вони.

А сорока все кричала, плескала крилами і повторювала, що Новий рік не настане. Сніжинки почули таку новину. Зажурились і почали танути.

– Невже не настане Новий рік? А нам так хочеться його побачити, – сумно промовили вони.

– Як це? Не настане? – обізвавсь вітерець, що дрімав на святковій ялинці.

– Такого не може бути! – дзвінко мовили снігурі.

– А я кажу: не настане! Я чула, чула! – вигукнула сорока і стала розповідати: – Пролітала я вчора увечері через двір. В одній із осель із відкритої квартирки почулося, як хтось когось сварить. Сіла тоді я на березу, що схилилася до вікна… І чую, як мама сварить Оленку: "Принесла у табелі трійку... не прибралася у своїй кімнаті… Зостанешся без новорічного подарунка!" – промовила і зазначила, що для Оленки Новий рік не настане. Ага! Саме так вона і сказала!

– Несправедливо! – видихнув вітерець і сердито закружляв над засніженим парком.

Святкова ялинка сумно кивнула вітами йому услід... Схилила вбрані іграшками та різнокольоровими вогниками гілочки і сказала:

– Новий рік повинен настати для всіх на світі! Для кожного – його срібне диво і подарунки!

Так минала година за годиною. На сонному білому небі з'явилося сонечко. Ожило передноворічне місто. Люди метушилися. В передчутті Нового року ніхто не міг і подумати, що він не настане.

У парк прийшли дітлахи. Зраділи, що він такий казковий – увесь у снігу… і стали качати кулі для снігової баби. Час від часу вони відволікались і з цікавістю дивилися на заклопотаних дорослих, що несли додому ялинки та пакунки з подарунками.

Снігурі, голуб і балакуча сорока сиділи на дубі. Білочка кинула несмачний жолудь і гайда – до них.

– А-а-ч-ч-ч! Дивіться, хто йде! – закричала сорока. – Це ж Оленка зі своїм песиком!

Песик біг… підстрибував, рився в снігу… А Оленка йшла невесела.

– Ледь стримує сльози, – помітила білочка. – Що ж придумати, щоб настав Новий рік, і дівчинка отримала подарунок.

День продовжувався. Він набирав сили і віщував свято. Сніг падав і падав... Став ще загадковішим, ще білішим засніжений парк. Діти зліпили снігову бабу. І вже бігали кругом неї, сміялися… А снігурі, голуб, сорока та білочка сиділи на дубі і роздумували: куди подався вітерець? Може, він підказав би, що робити?

Оленка йшла сніжним килимом, дивилася на веселих дітлахів... А потім і сама вирішила зробити снігову бабу. Вона качала кулі зі снігу і не помітила, як песик залишив її одну. Підбіг до дерева, на якому сиділи снігурі, голуб, сорока та білочка, і грайливо загавкав.

– А-ч-ч-ч! Чого розгавкався? – хрипло озвалась сорока.

– Гав! Гав! Вітаю всіх з наступаючим Новим роком!

– Ха-ха-ха! Чи ти чув? – закричала сорока.

– Ні, мабуть, він не чув нічого, тому і радіє, – сказала білочка.

– А може, він не Оленчин песик… І живе в іншій квартирі, – зауважили снігурі.

– Я Оленчин! Мене зовуть Вертихвіст.

1 2 3 4 5 6