Ромка. ПТУ — 1977

"Жаль, що ми розвалили Радянський Союз,

адже ми там створили нову людину…"

(з інтерв'ю відомого світового магната).

П'ятиповерхова сіра будівля буквою "П" височіла над кручею й здалеку проглядалася з усіх боків.

Тут було міське профтехучилище будівельників.

За радянськими догмами – школа та кузня пролетаріату, основа соціалістичного суспільства.

Саме тут виховували нову радянську людину.

— // —

Після вечері дві групи майбутніх сантехніків і мулярів зійшлися в дворі за навчальним корпусом, подальше від очей вихователів-майстрів.

Намічалася бійка.

Двоє петеушників щось не поділили між собою. Спочатку поштовхалися в коридорі перед їдальнею, потім обзивали один одного:

– Трусло і чмо, зійди з дороги, бо роздавлю! – сичав Талян із групи С-21.

– Заткнись, жирний, бо ше лопнеш! – відповідав йому Юрик із групи М-22.

– Шо ти сказав, чувак?.. Чириз п'ять минут жду тебе в дворі!.. Гляним, на шо ти харчі переводиш!.. І підкачайся трохи, на турнічку повиси, може сільонок прибуде, а то звалю з одного удару!

Групи стали у велике коло. На середину вийшли бійці-задираки, настовбурчені, немов півні . Почали відразу махати кулаками, але не попадали один в одного.

Коло почало свистіти. Посипалися підколки й зневажки.

Талян був явно сильнішим Юрика. Вищий на голову, в тілі ширший. Але й Юрик був підкачаний і спритний – легко ухилявся від важких кулаків суперника. Талян мусив весь час крутитися, щоб бачити Юрика. Нарешті він спіткнувся та впав на одне коліно. Суперник тут же кинувся в атаку. Вдарив ногою щосили в груди й живіт. Одною рукою, в якій була затиснута коробка сірників, влупив супернику в ніс, від чого той умився червоною юшкою, а потім звалив його на землю й почав гамселити ногами.

Талян здався… Він затулив голову руками й покірно лежав і охав під ударами.

Бійка закінчилася… Всі розійшлися, незадоволені, що все так швидко дійшло кінця. До лежачого хлопця ніхто не підійшов, не помагав піднятися.

Лідери-заводили груп вирішили так цього не залишати, назавтра зійтися група на групу.

Талян пішов умиватися від червоних патьоків.

Раптом із-за рогу вискочило троє вихователів. Засікли, як петеушник відмивав у вмивальнику від крові свою сорочку. Наставники вишикували підопічних у дворі й довго домагалися, щоб хтось назвав причетних до бійки. Їхні погрози не допомогли, ніхто не хотів порушити неписане правило: здавати-закладати – недопустима підлість, яка жорстоко карається.

Директор училища на посади вихователів підбирав здорових і сильних – таких, аби не боялися знахабнілої купи підлітків. Ці майстри-вихователі педагогіки не вчили. Як тільки щось, били нещадно тих, хто в чомусь провинився.

Але було так, що і їм доставалося. Петеушники робили вихователям всякі пакості. Недавно одному палець ледь не відкусили. Швидку викликали.

Майстри завели учнів у класи, де довго промивали їм мозок, але знову нічого не добились, зробили перекличку й відправили спати.

На ніч один із вихователів залишався в коридорі, з якого було видно всі двері спальних кімнат. Коли з них роздавалися голоси – заходив і припиняв будь-який шум. Все було, немов у казармі.

Шепталися учні ще довго. Сходилися тихенько в різних кутках спальні, обговорювали щось, сперечалися. Часом не стримувалися й підвищували голоси, тоді знову влітав вихователь. Кого встигав засікти, як найбільшого порушника – заставляв стояти в коридорі, поки інші не поснуть.

На ранок вигнали групи на зарядку. Зайняття для петеушників неприємне й остогидле.

Хто був нахабнішим і дуже хотів спати – прикидався хворим. Нібито боліла голова чи живіт. Хитрощі ці були давно відомі, тож прикидатися треба було добре, щоб не заробити копняка від майстра.

Ромка прикидався майстерно. У нього так часто боліла голова, що вихователі стали вірити, ніби він на щось хворіє. Бо й довідку йому частенько видавала медсестра, де було вказано про звільнення від зарядки й фізкультури.

А з вигляду Рома – атлет і красунчик. Видається набагато старшим від багатьох петеушників.

Може саме через це йому вдалося закадрити медсестру Тамару Олександрівну, років на п'ятнадцять старшу за хлопців.

Як це у нього вийшло – ніхто не знає. Інші пробували – нічого не виходило. Вилітали з медпункту, неначе пробка з пляшки. Потім довго не наважувалися сунутися до Олександрівни.

Ромка приходив із медпункту зманіжений. Під заздрісними поглядами одногрупників йшов, немов павич. Щедрості його не було меж. Збирав довкола себе гурт охочих і смаковито з подробицями розповідав, як у них все відбувалося з медсестрою.

Тамара Олександрівна – симпатична струнка жінка з дуже виразними очима. Вона навіть не здогадувалась, що майже все училище знає, якого кольору в неї нижня білизна, та які звуки вона видає, коли падає в Ромчині обійми на медпунктівській кушетці. Але може то Ромка все придумав, свічки ніхто не тримав, підгледіти не міг. Деякі хлопці вважали Ромкині розповіді цілковитою брехнею, начебто Рома так хотів завоювати собі авторитет. А ще казали, нібито Олександрівна видає довідки Ромці за те, що він заносить їй дефіцитні духи "Дзінтарс", які дістає у своєї тітки – продавчині магазину "Культтовари".

У будні в петеушників все розписано-розкладено.

Підйом, зарядка, колоною три рази на день у їдальню до безплатної їжі, колоною в класи-майстерні, де вчать класти рівно й зв'язано цеглу, аби стіна в будинках виходила правильно, затягувати муфту на каналізаційних стоках та все таке інше, до якого в більшості учнів не лежить душа.

Добре, що надоїдливе навчання й армійські порядки перемішуються з можливістю зібратися в закутках двору, ховаючись від вихователів, покурити й посмакувати сороміцькими оповідачками та анекдотами. Часом розпити прямо з горла пляшку дешевого вина на п'ятьох, і добре, з повним відчуттям дорослості, смачно поматюкатися.

В неділю в гуртожитку залишається тільки зо два десятки петеушників. Інші роз'їжджаються по сільських домівках. Міських хлопців в училищі майже немає. Потрапивши в училище, яке проміж себе учні називають бурсою, сільські хлопці швидко перевиховуються, те, чим в селі займатися ніхто й не додумався б, не наважився, у бурсі дозволялося, було правилом.

Не їдуть на село тільки ті, хто не ладять із батьками чи бояться важкої сільської роботи, а також ті, хто з дитбудинків.

Такий – Ґєша Окунський, на прізвисько "Окунь". Він збирає всіх, хто залишився, і вчить злодійському ремеслу. Сьогодні підуть в універмаг – непомітно підмінити старий неробочий транзистор "Спідола" на новий.

Окунь перед виходом навчає:

– Так, кєнти, якшо будете всьо робити, як скажу – нє пападьомся… Сдєлаєм капейку… Наш транзістор обклєїм ізалєнтою. Збоку її надріжем, шоб легко і бистро знімати… Поняли?... Заваліваєм в універмаг, в отдєл, де радіо продають... Паказуєм продавщіце, шо, тіпа, йдемо со старим транзістором, обклеєним ізалєнтою... Спакойно праходим до полочєк з товаром… Довго, так, тіпа, вибираєм, тіпа, приценіваємся. Крутим, вертим новими транзісторами і всьо врємя питаєм ціну. Тіко продавщіца убернеться, ти – Ромка, переклєюй ізалєнту з нашого на новий транзістор. Дальше виходім із новим, тіпа, як со старим… Всьо понятно?.. Ну, тада пашлі… І нє нада дрейфіть!.. Всьо буде путьом, тіко держи морду кірпічом!

Задумка вдалася...

Не відкладаючи справу надовго, хлопці штовхнули на базарі вкрадений новий приймач за пів ціни. Гроші поділили.

За звичкою, в тролейбусі не платили. В кожного були використані талони, які петеушники збирали на зупинках біля смітників чи на підлозі тролейбусу.

Якщо талончик добре послюнявити й покласти в кишенькову книжечку, то пробиті компостером дірочки стають на місце, присихають. Талон тоді – наче не пробитий. Знову можна на компостер. Уважний контролер може помітити підміну, але таких небагато. Головне, аби міліції не було, бо тоді тільки навтьоки.

– Ну шо, пацани?.. Удачне діло нада обмить… Пашлі вечєром в рєстаран!.. Врєжєм! – запропонував Ґєша.

– А може в общагє десь приткнемся?.. Пойло купим в гастрономі... Дєшевлє буде! – спробував збити Ґєшині плани хтось із компанії.

– Нє-а… Не то пальто… Нада фарсануть! – настояв Окунь.

В ресторані замовили горілки, їжі, морозива. Офіціантка спочатку горілку нести відмовилася. Але коли хлопці сказали, що гарно заплатять – згодилася. Правда, обслуговувати не спішила. Все бігала до п'яної компанії, яка гуляла на повну, не то, що хлопці.

– Нада її правчить, стєрву! – сказав Ґєша. – Шоб уваженіє мала!

Коли офіціантка пішла на кухню – хлопці покінчивши з випивкою й закускою дременули з ресторану не заплативши, перебігли дорогу, сховалися в темряві. Ззаду почулися крики офіціантки та когось із п'яної компанії, але темрява вже надійно сховала петеушників.

Неділя закінчувалася, в гуртожитки народ валив валом. Тягли з села великі сумки, набиті їжею. Старшокурсники обходили молодих, забирали все, що притягувало їхню увагу. Ніхто не супротивлявся. Всі звикли до таких порядків. Вихователі в неділю приходили тільки на ніч.

Окунь із компанією знесли в одну кімнату відібране в молодих, засіли вечеряти, обговорювати плани на наступну неділю.

Вирішили: підуть у парк грабувати п'яних. Це – надійний заробіток. П'яні не мають сили чинити опір, не згадають нападників. А то ще й після нападу можуть попасти в міліцію або витверезник. Тоді вже точно кінці в воду.

В ПТУ є й дівчата. Вчаться на штукатурів і малярів. Хлопцям зайти в дівчаче помешкання – зась. Строгі вахтерші комара не пропустять. Але хлопці вхитряються проникнути, мають для цього такі вигадані способи, що ніхто й здогадатися не може. В середньовіччі фортеці так ніхто не брав, як атакується часом дівочий гуртожиток. Вечорами в темних закутках училищної території туляться пари, попри заборони, природа бере своє, наче трава, що пробивається крізь асфальт. Проте таких не дуже багато, більшість хлопчаків не має ще зеленої уяви, як приступити до дівчат.

У святкові дні в дівочому гуртожитку – танці. Тепер хлопцям можна зайти, але тільки в актовий зал, де проходять ті танці. Підлітки збиваються в гурт, перешіптуються, хіхікають, споглядаючи пожадливо на дівчат, довго не рішаються почати танцювати. Врешті решт насмілюються, однак, стають у своє, хлопчівське коло й починають заводитися.