Вчителька

Вчителька

(70-ті роки)

– До-брий-день! – проспівав стоячи й дружно восьмий клас.

– Сідайте, я ваша нова вчителька, Лариса Іванівна. Викладатиму українську мову та літературу, а також буду у вас класним керівником.

– А скільки вам років? У нас такої молодої вчительки ще не було. Тільки піонервожаті.

– Роки всі мої. Непотрібних питань не задавайте. А от урок вже почався, – Лариса Іванівна перейшла до роботи, старалася бути строгою, аби налаштувати дітей на поважний тон. – Черговий, хто відсутній сьогодні?

З передньої парти піднялася охайна дівчинка в білому фартушку, старанно напрасованому червоному галстуку:

– Присутні всі, крім Рибака.

– А що з ним?

– Не знаю. Він у нас часто на уроки не приходить.

– З якої причини? Хто-небудь може сказати… Чого мовчите?... Ну, добре, потім розберемося, а зараз перейдемо до теми уроку.

Школа, незнайоме село, учні, колеги-вчителі – те, з чим тепер прийдеться щодня мати діло молодій вчительці. Направили сюди на роботу після закінчення педагогічного. Хотілося в місто, де чистіше, веселіше, де кінотеатри і зручний транспорт, але хіба дають вибирати… Куди випало, туди й пішла... Далекувато від дому, нечасто своїх навідаєш, та що поробиш… Мріяла бути вчителькою – нема чого жалітися.

Директор – Борис Степанович, домовився з кімнатою – два кілометри від школи, проте село величеньке, витягнулось на кілометри, могло й дальше бути. Хата стара, під почорнілим шифером, зате до помешкання окремий вхід. Всі зручності на вулиці – на те й село. Не принесеш води чи дров – не проживеш. Зимою прийдеться топити торфом, але може директор домовиться за вугілля. Ліжка в кімнаті немає, замість нього збита з дощок лежанка і матрац – від попередніх квартирантів-будівельників залишились. Ні подушки, ні ковдри… Прийдеться додому написати, щоб вислали. Аби знаття, з собою везла б.

Добре, що сама сільська, до всього навчена, а як тут городські справилися б – уявити не можна. Хазяйка – баба Голька, спочатку заломила квартирних десь на третину вчительської зарплати, але згодом попустила трохи – той-таки Борис Степанович сторгувався.

З їжею поганіше. В магазині нічого не купиш, а свого не скоро заведеш. Продукти зберігати потрібно в погребі – холодильників ще ніхто не бачив. Щоб зберегти – солити, сушити треба, інакше викинеш.

– Нічо-о. Не пропадете, – заспокоїв директор. – Картоплі в сусідів купите, а дещо випишете в колгоспі – домовлюся. А там, надалі – обзаводьтесь. В нас гастрономів не має. Що настарався, те і їсти будеш.

Тепла осінь – не зима. Вікна відкрила, вітру-сонця напустила, вимила, витерла, порозкладала й відчула, ніби стіни зріднішали. Переночувала – геть стали своїми.

На другий день у шкільному коридорі зіштовхнулася з дебелим юнцем: учень – не учень, і на вчителя не схожий… На цілу голову вищий, у розрізі сорочки з грудей волосся проглядає… В очі дивиться нахабно, ще й дороги не дає:

– Ви хто такий, – запитала. А він ніби не чує – поглядом мацає...

Так і розійшлися.

В учительській сказали, що то і є той Рибак, який уроки прогулює. Йому давно вже про школу забути треба – вуса пробиваються, три рази в одному класі повторно залишався, але потрібно, бачите, аби восьмий закінчив – вимоги такі з району. Вчитися хлопець не хоче, вчителів не боїться, вигнати б, але якби на те воля…

– Намучитесь ви з ним, Ларисо Іванівно. Вміє сала за шкуру залити, інших підбити на капості. Ми вже дождатися не можемо, коли його збавимось.

Толік Рибак не тільки в класі, у всій школі ніби як за головного – переросток, що тут скажеш… До науки ніколи не тягнувся, скучна вона йому, а по життю і хитрован, і кмітливий, і розсудливий, немов старий. А ще ризиковий, нахабний – чим тобі не поводир для хлопчачої ватаги. Без нього жодне діло не зачинається.

Сьогодні якраз намітили в колгоспний сад залізти – груша "диба" дозріла. Плоди на ній наче два кулаки, а солодкі – аж губи липнуть. Сама груша – дерево високе, розлоге, і росте одна на самому видному місці. Не підібратися. Сторожу, кривому Івану, з усіх боків видно. І собака злий тут таки. Здавалося б марна справа – обнести, але не для Толікової компанії. Вони, як чимось зададуться, то, мабуть, зуміють і штани з когось зняти непомітно.

– Ви двоє йдіть до сторожки, підпаліть там шо-небудь і кричіть на весь сад, – командує Рибак, – тільки ж самої сторожки не чіпайте. Листя якесь, може дошку стару – аби диміло.

– А шо кричати?

– От безтолковщина! Нічо без мене не можете. Репетуйте: "Горить! Горить!" і шо в голову збреде – тільки б сторожа відволікти. Побіжить до вас, а ми до груші. Поки вернеться – справимось.

– Класно придумав!

– Стоп! Стоп! Ше не все. Ти Васька з Юриком – беріть груддя, каміння, палки, які знайдете – будете собаку атакувати, коли Іван побіжить "пожежу" гасити. Кидайте, щоб у будку сховався. Тоді хтось хай будку припре дошкою, бачите, тамо валяється – і сміливо на грушу. Ви зверху трясете, а ми знизу збираєм. Але швидко треба, не валандатись. Раз, два і дьору! Вловили?

– А то!

– Вперед!

За хвилин п'ятнадцять справилися – повні пазухи, аби донесли.

– Собаку не забудьте відкрити і листя позбирайте! Менше сторожеві в очі кидатиметься, шо ми тут промишляли, – чується наостанок нове розпорядження.

Дорогою їли накрадене, регочучи обговорювали нашестя у сад. Коли разом впивалися в тверду солодкість зубами, чувся веселий, смаковитий хрумкіт.

Лариса Іванівна прийшла на урок в піднесеному настрої. Дорогою до школи з нею віталися люди, немов зі старою знайомою – знали, що нова вчителька. Нечасто в селі хтось чужий селиться. Дівчину тішила ця увага й привітність. Приємно бути дорослою, безтурботно йти на роботу, почувати себе в числі тих, до кого відносяться з пошаною.

На домашнє завдання восьмому класу треба було вивчити вірш. Учні по черзі виходили на середину класу, до дошки. Хто урочисто-піднесено декламував, хто збиваючись-запинаючись згадував зазубрене, а хто й бурмотів нерозбірливо собі під ніс. Були і такі, що зовсім нічого не могли сказати. Толік Рибак серед них.

Молода вчителька виставила в журнал оцінки, а недбалих залишила вчити після уроків. Не можуть дома – нехай в школі вчать, замість того, аби футбольний м'яч ганяти на шкільній площадці.

Рибак нахабно заявив: остатися не може – справи у нього.

Лариса Іванівна вирішила не поступатися, присадити неслухняного учня, не дати вилізти на голову з першого дня. Сказала, що ніякі справи її не цікавлять – Толік повинен обов'язково залишитися. Проте наразилася на ще більше нахабство:

– Чого це я маю сидіти тут з вами? Робити мені біше нема чого, – заявив хлопець.

– Що ти собі дозволяєш?... Ти як з вчителем говориш?... Тебе хто так навчив?... Тільки подивіться на нього, який вишукався.

– Нічо не вишукався... Завжди був такий.

– Ну, знаєш, я тобі не збираюся потакати і сперечатися з тобою не маю бажання. Давай, збирайся і без батьків не приходь. Напевно, прийдеться з ними говорити, а не з тобою. Зрозумів?

Батько Рибака в школу навідався. Правда зайшов чомусь не до класного керівника, а в кабінет директора. Борис Степанович викликав до себе Ларису Іванівну й наказав допустити на уроки нахабного учня-переростка. Ще й порадив шукати правильні підходи до неслухняних школярів, старатися не випускати ситуацію за межі школи. Прийшлось вчительці з цим змиритися.

Проте Толік не вгамувався. Задумав мститися.

Дрібні каверзи у нього не пройшли. Кнопку на стільці Лариса Іванівна легко помітила, змела на підлогу, вдала, ніби нічого не було. Сама недавно в школі вчилася – учнівські "коники" не забула.

З намазаною салом дошкою вийшло складніше. З таким вчительці стикатися не приходилось. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому крейда ковзає по дошці й не пише. Як не натискала, а воно й сліду не залишає. Тільки тоді, коли почула смішки за спиною, зрозуміла: щось не так. Придивилася уважніше і знайшла відповідь на загадку. Старанно витерла жир, написала тему уроку й продовжила заняття. Прикинула: як не буде акцентувати на каверзах увагу – скоріш доб'ється результату. Якщо задумки учнів не спрацюють – більше вони до них вертатися не будуть. Якби тільки швидше весь свій арсенал вичерпали. Здається, десь таке читала з педагогіки.

Прочитане не допомогло. Рибак свідомо йшов на конфлікт. Робив це скрито, аби ніхто не присікався. Нова задумка вражала підступністю. Боротися з нею молодій вчительці не було як.

Тепер, де тільки вона не проходила – чи коридорами школи, чи на подвір'ї, коли поряд нікого з вчителів не було, вслід летів чийсь притишений шепіт: "Киці-киці-киці! Киці-киці-киці!". Немов кошеня кликали. Обернеться – губи в учнів стиснуті, наче на замку. Спробуй вгадай, хто кпиться.

Дошкульну вигадку придумав Толік. Підговорив своїх "корешів" на це підле діло. Придумав і прізвисько новенькій – Киця. Прижилось... Спочатку поза очі називали Ларискою, а тепер тільки Кицькою і не інакше.

– А шо, – казали, – справді на кицю схожа: маленька, пухната і очі тм'яно-зелені. Чи то може так здаються здаля, якби ж то ближче роздивитися, але вчителька – не підступишся.

– Нічо, роздивимся… часу треба.

Лариса Іванівна розгубилася. Не чекала такого нахабства від учнів. Роздумувала: поскаржитися директору, чи змовчати. Пожаліється – впаде в директорських очах – не змогла сама справитися. Змовчить – можуть ще більше знахабніти від безкарності. От тобі й вчительство... Такого в інституті не вчили… І що тут робити?

Ввечері, в одинокій пустій хаті, набігло на душу, навалилося. Стало якось незатишно, прикро. Сумніви обсіли: чи справді за своє діло взялася, вийде з неї вчителька чи не вийде, не краще буде кинути, поки не пізно. Захотілося виплакатися, поділитися з кимось наболілим. Проте з ким? Чужа… Близького нікого. Вирішила листи написати. Мамі, подружкам, однокурснику Богдану, з яким сиділа три роки за одною партою й ходила в бібліотеку першоджерела у зошит виписувати.

Богдан, якого на курсі величали Бодя, дуже подобався Ларисі. Все надіялась: може в них щось вийде, хтіла б поїхати-піти за ним, куди скаже. Проте не сказав – роз'їхались-розбіглись… Але надія жевріла, з голови викинути Бодю не могла. В думках щодня розмовляла з ним.

В листах виклала все, що наболіло.