Льодік, Піна, Батилиман

З одкритих вікон залетіло-вдарило по вухах завченим голосом через гучномовець, заставило сонного Льодіка схопитися й прийти до тями, згадати, де знаходиться:

– С добрым утром, граждане отдыхающие! Сегодня первое октября 2013 года, восемь часов, ноль-ноль минут, погода теплая, солнечная. Температура воздуха: плюс двадцать градусов, температура моря: плюс двадцать градусов. Приятного отдыха, граждане отдыхающие!

Хлопець гукнув у вікно на адресу когось, хто тільки-но збудив його:

– Впізнаю стару радянську калошу. Коли тільки вже дійде до вас цивілізація?.. Але ж і дякую, якби не збудили – проспав би ранішнє море.

Льодік приїхав на базу Батилиман вчора ввечері, дуже хотів одразу скупатися. Після втомливої дороги – що може бути кращим ніж довгождане море? Однак сильно штормило, й найприємніше перше купання прийшлось відмінити. Постояв під солоними бризками, пройнявся захоплено незрівняною дикою силою моря, його ревінням, гуркотом, безкінечністю нападаючих на берег хвиль, наповнився енергією ніколи й ніким неприборканої стихії і пішов спати.

Проснувшись, прикинув – здається, на базі він був один. Та й хто в цю пору їде до моря?.. Його мініатюрний "Сузукі-Свіфт" одиноко стояв на місці для паркування.

Побачивши літнього сторожа коло в'їзних воріт, замкнутих на здоровенний замок із товстим металевим ланцюгом, вирішив запитати:

– Що це ви про відпочиваючих у множині, ніби їх тут багато? Невже ще є хтось крім мене?

– Да, нет… Один ты. А нам так положено… По инструкции… Как написали, так и читаем, даже если один кто-то.

– І кіно ввечері будете для мене крутити?

– А как же. Говорю же, положено…

Льодік схватив рушника й побіг донизу, туди, де вчора спостерігав шторм.

Море лежало заспокійливе, ледь-ледь плескалось, ніби гладило прибережні скелі. Нагадувало заснулого буйного п'яницю після бурхливої пиятики. Не вірилося, що вчора це було суцільне шаленство, велич страшної нездоланної сили.

Сонце теж вирішило підіграти морю – не пекло, приємно пригрівало. Чайки, неначе тільки прокинулись – ліниво літали над поверхнею води, не кричали, не кидались жадібно за поживою.

Хлопець скинув одяг і помалу зайшов у воду. Легко поплив назустріч горизонту. Природа не спонукала до різких рухів, тому, ніби довірився їй, пройнявся ранішньою тишею, спокоєм. Насолоджувався цим лагідним пробудженням. Вода спочатку холоднувата – зрівнялася в теплі з тілом, стала податливою, омивала-ковзала-пестила плечі, руки, ноги, живіт.

– О-го-го-го! Я на мо-ррі! Привіт тобі, Ба-ти-ли-ман!

Жодної душі на березі… Кричи скільки влізе – нікому не завадиш.

Льодік виліз з води й потішився думкою: "Скільки ж то потрібно заплатити якомусь багатому німцю або норвежцю за такий шикарний відпочинок? Де ще таке можна знайти в наш час – коли сам на сам з такою красою?".

Хлопець вже не вперше потрапляв на таку пору, на такий клапоть залишеного, наче забутого кимось літа. Мало хто знав, що в цей час берег омиває тепла течія й приносить посеред осені таке блаженство. Зрозуміло, блаженство для тих, хто не любить шумливих компаній, реву і чаду водних мотоциклів, катерів, крикливих пляжних продавців, а віддає перевагу одинокості.

Льодік витягнувся на піску під вранішнім сонцем і пожадливо старався насититись довколишніми пейзажами: темно-синьою далечінню моря, високими скелями, на яких зрідка росли покручені невеликі сосни, що невідомо як вчепились корінням за камінь, мовби слугуючи взірцем боротьби за життя, ялівцевими, сосновими клаптями-лісочками густо покритими внизу глицею, вилизаною до блиску, відшліфовано-круглою галькою, яку так приємно брати в руки.

В перший день не хотілося нікуди йти, нічим більше займатися, а тільки плавати й лежати на сонці, ловити його останні гарячі промені, не боячись згоріти.

Бачачи, що ніхто не помітить, нікому не помішає, Льодік вирішив скупатися голяка. Не встиг скинути з себе плавки – і мало не підскочив з несподіванки – з-за скелі зупинив-застеріг дівочий голос:

– Агей! Еще чего придумал, здесь тебе не нудистский пляж.

Хлопець перелякано застиг, мовби його вдарили чимось по голові, а потім став затулятися чим під руку попало. Простояв хвильку, наче стовп, а потім схаменувся й позадкував, прикриваючись, за великий камінь. Там швидко натягнув на себе шорти й майку і присів на піску, аби дійти до тями.

Виходило, що все-таки він тут зовсім не один. Просто не здумав заглянути за скелю, яка височіла посеред пляжу й неначе ділила його навпіл. Ну хто ж міг додуматися до такого – ще хтось полюбляє жовтневе море й пізнє осіннє сонце.

Якось стало ніяково. Не хотілось, проте треба йти вибачатися. Воно ж дійсно – не на такому пляжі, де можна голим.

Незнайомка лежала на животі, прикривши голову широким брилем. В очі відразу кинулося струнке молоде тіло, з приємним загаром на шовковій шкірі і білі п'ятки, які немовби були чужими на світло-коричневому фоні.

– Привіт! Вибачте, будь ласка! Ви так сховалися, що я й не помітив. Дай, думаю, скупнуся голяка, щоб плавки потім не сушити, а то в мокрих лежати якось не те.

– Забей, проехали! Только больше не повторяй – а то как-то мне неудобно, я не по этим делам.

– Присяду?..

– Да не!.. Давай как раньше – ты с той стороны скалы, а я с этой. Кажется мне, шо так будет лучше. Не будем мешать друг другу.

– Як скажете…

Льодік перейшов на свою половину й взявся за книжку. Прочитав сторінку і зрозумів, що нічого не втямив з прочитаного. Неначе чистим аркушем пройшовся. Не лізло написане. Спробував розв'язувати судоку, до якого завжди тягло, коли потрібно згаяти час або відволіктися од чогось. Однак і тут не пішло. Купався, ходив берегом, жбурляв у море камінці "жабкою", рахуючи скільки раз вони відбились від морської гладі – і все думав про незнайомку. Так і манило його ще хоча б раз подивитися на її шовкове тіло, почути голос, що якось ніби проник в нього, неначе рівненько так вклався у незримі пази всередині його, і там застряв, приємно граючись.

Наважився перейти за скелю:

– Якщо ви думаєте, що я чогось від вас хочу – то це неправда. Нічого мені не треба. Але ж, бачите, коли ми тут одні-однісінькі, то може було б правильно не сторонитися. Уявіть собі – станете тонути, хто поможе? Ні душі навколо.

– Такой себе подход… Не очень… С чего бы это я стала тонуть, может лучше тебя плаваю? Знаешь, не ищу я компании, тем более мужской.

– А другої тут немає... Що поробиш?.. Ну згодіться – можем же в пригоді стати одне одному. Хочете, на машині звожу куди треба, вашої ж на базі я не помітив, значить вже чимось допоможу, коли схочете.

– Отстань, помощник… Откуда взялся такой?.. Щирий украинец… Не клинет тебя, что тут все на русском?

– Та ні… Трохи дивуються спочатку, а потім нічого, всі ж розуміють, що кажу… От ви, наприклад…

– Я, другое дело. Мне даже нравится… Как в школе на литературе. И вообще… Говори себе – мне то шо, сказала же, что компании не ищу.

– Пам'ятаю, не забув. Але чогось мені різануло по вухах: "тем более мужской…". Ви що?.. е-е-е…

– Да, да… Так можеш и записать себе: не тянет меня к мальчикам. Врубался?

– Жаль… Ви така гарненька… Може ще не все втрачено?.. Хоча добре, нехай буде, як буде. Я не приставатиму, але тоді давайте знайомитись, нічим же не ризикуєте. Просто спілкування і більше нічого… Обіцяю. Ну…

– Пина я… Чего так удивился? Имя такое… Как по мне, так очень даже…

– Хм… Ніколи такого не чув, щось неначе з морем зв'язане. Піна морська… чи що?.. Вибачте…

– Ничо… Не заморачивайся… Даже прикольное сравнение. Бывает, шо и с пивной пеной сравнивают. Давай тогда на "ты", раз так хорошо болтаем. И говори уже, как тебя?

– Льодік.

– Ха-ха-ха!.. Я тащусь!.. И ты еще моему удивлялся… По-моему, куда уже страннее… Если не вешаешь мне, конечно.

– Чого там… Чиста правда… Дразнять буває то холодом, то морозом, але я звик. Мені теж моє подобається. Бачиш, вже є контакт – щось і спільне знайшли. Давай завтра раненько скупнемся і полізем он на ту гору, на саму вершину. Не пошкодуєш.

– Аж вот туда?.. Как себе представляеш? Да туда на самолете лететь надо.

– Зовсім і ні. За годин п'ять-шість зайдемо, я дорогу знаю, бував раніше. Там класно – побачиш. Ця гора десь метрів шістсот буде.

– Ладно… Завтра посмотрим. Может и сходим. А сейчас иди, хочу побыть немного одна.

Хлопець знову перейшов на свою половину. Аж під самий вечір він піднявся на базу. Довгі дерев'яні сходинки з перилами крутилися між валунами й соснами, які обдавали п'янким вечоровим запахом, заставляли зупинятися, аби ще і ще раз вдихнути їхній аромат. Зверху відкривалася чаруюча картина заходу сонця, червоний диск якого мало-помалу сідав-ховався у водній гладі, залишав на ній продовгуваті багряні, помаранчево-жовті пасма. В останній раз підсвічені цього дня гори поступово ставали темніти, суворішати й нарешті покрилися темрявою.

Сторож не обманув. Показав кіно для одного Льодіка. Сніп світла з квадратного отвору цегляної кінобудки, збудованої, напевне, років з п'ятдесят назад, падав на протилежну білу стіну підсобного приміщення, яке слугувало екраном. Увазі єдиного глядача був запропонований документальний фільм про піонерів шестидесятих та про військовий парад радянських моряків-чорноморців. Льодік згадав, що дивився про піонерів і минулого приїзду. Схоже інших фільмів не було.

– Извини, дорогой, других не оставили… Все что есть, как говорится.

На другий день в гори таки пішли. Такого пейзажу Піна ще ніколи не бачила. Осінній ліс зустрів усіма кольорами, які тільки можна знайти на палітрі художника. Дерева стояли в листі: зеленому, жовтому, помаранчевому, червоному, коричневому і ще всякому-всякому. Палахкотіли такими барвами – аж дух забивало. Хотілося стояти й дивитися. Очі розбігалися від цього розмаїття. І за кожним зворотом щось нове, інше, неочікуване. Насичувало, напувало, захоплювало.

– Какая краса! Спасибо тебе, услужил! Никогда б и не подумала, шо такое можно здесь увидеть. Сдалека – горы, как горы… А оно вот, как здесь, оказывается. Я балдею просто… Спасибо-спасибо!

– Їж на здоров'я! Не жалко… Я тобі ще не таке покажу, як не будеш цуратися.

– Класное словечко!.. "Цуратыся"… Хорошо, шо ты на украинском. Как то у тебя приятно это выходит. Лирично, что ли… Ти всегда так?

– Українською?..