На ній викарбувано постать людини, можливо, котрогось із богів, якому поклонялися сучасники митця. Та найцікавіше те, що під постаттю скульптор "увічнив" ступню людини. Деякі ділянки плити ще лише очищають. Можливо, там відкриють ще якісь образи чи символи. Але навіть таке поєднання — постать людини і "відбиток" ступні — зустрічається в археологічних знахідках уперше. Поки що важко розшифрувати, що це означає,— але наш професор вважає, що випадковістю таке поєднання бути не може, що ми натрапили на велику ритуальну плиту, яка, напевне, колись давно лежала на кургані, і вік її може визначатися двома тисячами років, або й більше. Якщо ця версія набуде підтвердження, то виявиться, що таких старовинних плит-картин на цій території ще ніхто й ніколи не знаходив.
— Отже, й місто таке ж древнє?
— Місто?—усміхнувся Валерій.— Місто, мабуть, ні... Найцікавішим у гіпотезі професора є твердження, що плиту завезено до цього міставже як пам'ятку древності. Саме місто заснували греки, це одне з досі невідомих нам невеличких міст-колоній. А плита належала якомусь із племен, чиї поселення знаходилося в цих краях за добру тисячу років до появи греків. І городяни оберігали її так само, як ми оберігаємо скіфських баб.
— То, може, й у них теж був музей?
— Можливо, — Валерій протер окуляри й уважно глянув на мене, ніби досі роздивитися мене не вдавалося, і, знову усміхнувшись, похитав головою:—Молодець. Справа в тому, що це і є найцікавіший момент гіпотези, якої ми зараз дотримуємося. Здається, ми натрапили на справжнісінький археологічний музей древніх. Доказів поки що мало. Ми знайшли лише цю плиту, дві статуетки і якісь черепки. Та й то треба, щоб фахівці довели, що ці знахідки належать до однієї епохи. Але припущення вже існує, а розкопки у тому місці, де міг бути музей, ще тільки починаються.
— А якщо виявиться, що це не музей?
— Тоді наукового відкриття не відбудеться. І ми не зможемо довести, що й древні займалися археологією і створювали свої історичні музеї.
Ми з Валерієм підійшли до плити, над якою працювали зараз лише одна студентка та Дінка. Нічого цікавого. Принаймні, для мене. Постать людини справді можна розрізнити, але викарбувана так незграбно, що в мене, мабуть, вийшло б краще. А ступня... Може, хтось навмисне вирізьбив її на плиті, аби покепкувати з художника. Висловлювати це припущення я не став тільки тому, що не хотів засмучувати Валерія.
— Тобі цікаво робити це?— стиха запитую Дінку, поки Валерій розмовляє зі студенткою.
— Настільки цікаво, що попрошу батька, щоб дозволив залишитися тут до вечора.
— Так він тобі й дозволить! І взагалі, що тут цікавого? Сиди, зішкрібай глину, протирай щіточками...
— Нічого ти в цьому не тямиш, а тому — мовчи. Якщо батько не дозволить залишитись, прийду сюди завтра.
— Знаєш,— мовив я Валеріеві ніби між іншим.— Тут справді був якийсь древній музей. Навіть якщо ви більше нічого й не знайдете, це ще не доказ, що його не існувало. Просто його пограбували. Ще тоді, коли місто тільки почало занепадати.
— "Геніальне" припущення!— розсміявся Валерій. І студентка теж розсміялася. І навіть Дінка, хоча мовив я це серйозно і, висуваючи ідею, старався саме заради неї — щоб показати, що не такий вже я нетямущий, як це їй здається.— Напевне, за всю історію археології ще нікому не спадало на думку висувати докази типу: "Старовинний музей існував, але його пограбували!". І нехай хтось спробує довести, що це не так.
— Нічого дивного, в нього подібні "докази" — на всі випадки життя,— в'їдливо докинула Дінка. І, мабуть, не тому, що сердилася за вчорашнє або чимось образив її зараз. Просто натура в неї така: вона не може не єхидствувати.
— Ну, не подобається моя ідея — і не треба...— спокійно мовив я, намагаючись припинити цю розмову, бо вже наближалися наші батьки.— Я вважаю саме так, а ви собі — як хочете...
24
— Ти б не вештався, а взяв щіточку і допоміг,— чомусь обурилася Дінка.— Теж мені: великий знавець стародавнього світу!
Залишатися на розкопках батько Дінці, звичайно, не дозволив. Ми попрощалися з археологами, запросили їх до себе в гості і, тільки-но повернулися до свого табору, як почалася злива. А водночас зірвався сильний вітер, та й гриміло так, що наш будиночок здригався, ніби стояв на вершині діючого вулкана.
Дорослі заборонили нам підходити до вікна, але ми все одно стояли біля нього, притулившись до заплаканих шибок, і було нам обом страшно і сумно.
— Батько пообіцяв, що, коли завтра видасться хороша погода, дозволить піти до археологів,— мрійливо каже Дінка.
— А водолазний бот? А бронекатер?
— Бронекатер знайдуть і без мене. Та й виходити на ботові в море нам заборонено. Тому, напевне, покатають трішечки попід берегом, і висадять, як десантників...
— Я знаю, чому ти підеш до археологів,— прошипів я.— Тому що ти — зрадниця.
— Батько вже дозволив піти на розкопки, тому й піду.
— Ми приїхали сюди, організували велику експедицію, а ти...
— Заспокойся, ніяка я не зрадниця,— лагідно якось усміхається Дінка, напевне, щоб не сердити мене, або не бажаючи, щоб я ще щось додавав до того, що вже сказав.— Просто там дуже цікаво. Уявляєш: звичайнісінький пагорб... А потім раптом виявляється, що під ним приховане ціле місто. Мечі, наконечники стріл, статуї, плити з незрозумілими малюнками і текстами... Коли потрапила на ці розкопки, мені раптом здалося, що я опинилася в якомусь там другому чи третьому столітті до нашої ери. І що насправді я вже на Дінка Янова, а дівчисько з якогось степового племені, яке вперше в житті доля занесла до міста; як полонянку, або як доньку вождя племені, що прибув на переговори. І взагалі, невже самому тобі було там нецікаво? Ну, зізнайся...
Я розгублено дивлюся на Дінку і мовчу. Здається, я починаю розуміти, що сталося оце щойно: вона вирішила, що буде археологом!
"Ось так люди і знаходять свою мрію",— кажу собі. І мені стає ще сумніше, ніж було досі. А вже вголос, із надією в голосі, додаю:
— Може, завтра твій батько передумає і не відпустить тебе.
— А якщо не відпустить — я втечу,— стиха каже Дінка.
— Знайшла куди втікати!— поблажливо стенаю плечима, одначе, про всяк випадок, додаю: — Але, якщо захочеш, можемо піти разом.
— З тобою?—зневажливо перепитала Дінка.— На розкопки? От кого там досі бракувало — то це тебе!
25
Прокинувшись вранці, ми виявили, що злива нарешті вщухла. І хоча з моря все ще віяв різкий холодний вітер, хмари над далеким морським небокраєм уже червоніли, нібито десь там, за ними, розгорялося величезне вогнище.
Я вийшов з будиночка і довго вдивлявся у горизонт, сподіваючись, що от-от з'явиться велика яскраво-червона куля сонця, а отже, настане теплий літній ранок.
Минуло зо дві години. Ми вже поснідали і готові були вийти в море, але бота все не було й не було. А коли Старий Штурман сказав, що бот зможе вийти з порту лише в пообідню пору, коли стихне вітер, усі ми остаточно зрозуміли, що день знову втрачено.
Сонце почало пригрівати, земля підсихала, вітер стихав, а ми тинялися берегом моря і насторожено вдивлялися у його хвилясту далечінь, побоюючись, що ось-ось знову здійметься шторм.
— Шкода, що нема бота,— пошепки кажу Дінці, щойно наші батьки — тепер ми прогулювалися вчотирьох — трішечки відстали.— Вийти б зараз у море… А там — справжнісінький шторм!
— Розумні люди під час шторму в море не виходять, — спокійно зауважила Дінка, враз відбиваючи в мене бажання говорити на цю тему.— Та ще й на такій "баржі", як наша.
Сказавши це, вона дочекалася, доки батьки наблизяться, і попросила свого, щоб відпустив до археологів. Одначе відпускати її одну батько не наважився, а самому проводити не хотілося. Та й міг би проґавити прихід бота.
— Одне слово, залишайся тут,— знайшов він "мудрий" вихід із цього становища.— Кому це потрібно: чвалати в таку далечінь? Хіба що знайшовся б вірний Санчо Панса — супроводжувач...
— Звичайно ж, проведу,— негайно погодився я, намагаючись не зустрічатись поглядом з Дінкою. Вона ж, напевне, розуміла, що йти мені зараз нікуди не хочеться. А раптом у цей час справді з'явиться бот і водолази подадуться на пошуки без мене?
— Яка незбагненна жертва!— прицмокнула язиком Дінка, почувши це.— Просто жах! Ніби сама я дороги туди не знайду.— А щойно ми відійшли від табору, додала:—Могла б і відмовитися від такого супроводжувача. Просто тебе шкода стало. Якби не я, самого тебе батько так далеко не відпустив би.
І тут я не стримався і розсміявся.
Я сміявся, аж доки раптом не згадав, що через кілька годин ми вирушимо на пошуки загиблого корабля, який і досі не повернувся з війни, і з яким пов'язана одна з її таємниць. Схвильований цією згадкою, я сказав Дінці:
— Нічого, закінчиш інститут, станеш археологом й обов'язково знайдеш забуте місто. Може, ще більше і давніше, ніж оце щойно розкопують, або ніж Тіра, Ольвія і всі інші, відомі й невідомі.
— От бачиш...— загадково всміхнулася Дінка.— Виявляється, іноді приємно поговорити навіть з тобою. А коли подорослішаєш, та ще й закінчиш морехідне училище, то, можливо, й зовсім порозумнішаєш.
26
Наступного ранку водолазний бот пішов до мілини, що виднілася навпроти трьох великих прибережних пагорбів. Але, як саме відбувалися пошуки загиблого корабля, ми з Дінкою уже не бачили. Дінка почала кашляти, у неї з'явилася нежить, і батьки, перелякавшись, почали просити Старого Штурмана, щоб він негайно відвіз нас обох до міста. Я, звичайно ж, намагався умовити батька, переконував, що не застуджуся, навіть якби раптом випав сніг і вдарили двадцятиградусні морози. Бо я ж — не якесь там дівчисько. Але це вже не допомогло. Старий Штурман змушений був посадити нас у машину, і через якусь там годину ми вже були вдома.
— Це все через тебе,— просичав я, виходячи біля свого будинку.— Як тільки має відбутися щось надзвичайне, тобі обов'язково треба застудитися.
— Навіщо наговорювати? Адже ти знаєш, що зі мною сталося таке вперше в житті,— виправдовувалася вона, кашляючи сильніше, напевне, від хвилювання.
— Тому що ніколи раніше за місто так далеко не виїжджали.
— Ніби ти ніколи не застуджувався!
Я розумів, що Дінка може серйозно захворіти, і мені жаль було її. Але ще більше я шкодував, що затонулий катер знайдуть уже без мене. Щ