Навздогін

Вовк — істота розумна, але схильна до перебільшення. Звичайне почуття голоду створює в нього враження, ніби сталася катастрофа, все пропало, загинуло, і єдиний шлях врятувати бодай щось — це негайно, негайно, негайно когось зарізати. Й з'їсти.

Їсть він теж з перебільшенням. Може нажертися так, що не ходитимуть лапи, впасти поруч із здобиччю, й лежати три дні. Час від часу відкушуючи ще шматочок.

Й полює за таким самим принципом. У природі це рідко трапляється, бо нема можливості, № от якщо вдереться на ферму, № хоча б кошару — передушить усіх. Бо це ж здобич, вони бігає, репетує... № раптом втече? Треба зарізати. Й з'їсти, бо хтозна, коли вдасть підхарчуватись наступного разу.

№ коли на вовка полюють, то вовкові здається, ніби весь світ пішов на нього війною. Де не візьмись, піднялися з-під снігу люди, оточили рідні ліси мотузками із страшними червоними прапорцями, скрізь гамір, постаті із рушницями і страшенно смердить — чи то тютюном, чи то порохом.

Хоча насправді, звісно, мисливців може бути з десяток, й прапорцями оточено невеличкий гайок, та й то — одна червона ганчірка на тридцять метрів. Й з рушниць половина стріляла останній раз ще за радянських часів.

Звідки я знаю, спитаєте ви. № й справді?

Знаю.

Бо я сам такий.

Два незвично уважні пепеесники пройшли зовсім поруч, уважно заглядаючи пасажирам в обличчя. Підняли якогось дядька з валізою, перевірили документи. Щось не сподобалося, потягли до своєї кімнати.

Бідолашний дядько. Втім, нічого йому не буде, просто ретельніше перевірять й відпустять. Не тебе вони, дядьку, шукають, ой, не тебе. Буде потім згадувати, № може й розповідати — мовляв, хотіли повісити якийсь злочин, але хіба на мене повісиш? Я такий!

Не такий ти, дядьку. Іншого такого, як я, нема, й вже не буде. Й валіза у тебе не така.

Моя сумка — така, але вона причаїлася під кріслом, й за ногами не дуже помітна. Якби зазирали не в пики, № проміж ніг, тоді може й побачили б.

Я посміхнувся. Нехай дівки бажають, щоб їм проміж ніг зазирали. № мені... мені дуже хотілося стати маленьким та непомітним, як отой жевжик у кріслі навпроти.

Хоча...

Жевжик нервував й позирав на валізу іншого дядька.

Ой.

Лишень цього й не вистачало. Я встав — нібито заморився сидіти, потягнувся й подався шукати собі іншого місця.

№ раптом піймають? Раптом той жевжик виявиться новачком, і його піймають? № просто здіймуть лемент, набіжить туди й пепеесників, й тайняків, й ще багато кого. Половина набіжить з тих, що зараз линдають вокзалом, зазираючи в обличчя.

№ воно мені треба?

Ні.

Місць не було, № підозрілих молодиків трапилось кілька штук, й довелося вийти аж на платформу, під дощ.

Дощик був так собі, мжичка, але йшов третю добу. Перший день дівчата ще опиралися, пробували комбінувати з міні-спідничками парасольки та міні-курточки, але кінець кінцем переконалися, що сині замерзлі ноги чоловіків не зваблюють й таки перейшли на осінню форму одягу. Чоловіки теж. Мабуть, ніхто не радів, окрім мене, звичайно. Бо, я вам скажу, коли все навкруг мокре та сіре, то ще одна сіра постать привертає менше уваги. Та й піднятий комірець хоч трохи, але ж маскує обличчя.

Дівка — мабуть, із тих, що боролися до останнього — мерзлякувато щулилася, прислухалася до чогось і лапала рюкзачок.

Хай як набите пузо у вовка, але якщо його налякати — він підстрибне. От і я мало не підстрибнув.

Дівка кинула на мене погляд — суміш підозри та бажання, щоб я цього не помітив — й досить швидку рушила в бік групки людей.

Не облишивши ворушити рюкзак.

Господи. Не вистачало ще терористки!

Але поки я розривався поміж двома рефлексами — кинутися чи то на неї, чи то подалі, дівка розкрила бічний клапан на рюкзачку й дістала мобілу:

— Прівєтік!

Тьху. Здохла б ти зі своїми прівєтіками. Втім, цілком можливо, саме так скоро й станеться.

Про всяк випадок я здав назад й тунелем перейшов на іншу платформу. Тут був натовп, саме прибував якийсь потяг, і я швиденько заховався поміж людей.

Цікаво, якби та дівка справді була терористкою — то як би вона повела себе далі?

Втім, з'ясувати це досить просто.

Хочеш знати, як поведе себе терорист? Як буде дивитися, прислухатися, куди поїде, що зробить?

Хочеш? Це зовсім нескладно.

Просто сам теж стань терористом.

Бачили, мабуть, у телевізорі, як, скажімо, після авіакатастрофи № вибуху з'являється на екрані така собі вельми самовпевнена пика, й каже: "Потужність вибуху, мовляв, становила стільки-то грамів тротилу, № закладено вибухівку було там-то і там-то".

Брехня!

Не буває на світі таких експертів. Не можна, ніяк не можна з одного погляду визначити серед металевої № бетонної каші ані сили вибуху, ані типу, ані навіть місця, де було міну закладено. Дуже, дуже приблизно можна сказати. Від ста грамів, наприклад, до трьохсот, № у випадку з літаком поки уламки не збереш, то місця не визначиш.

Про кашу із м'яса взагалі казати не буду, про таке навіть згадані "експерти" воліють мовчати. Дуже вже те видовище приголомшливе.

Але якісь попередні висновки, звісно, досвідчена людина може зробити. Ось тут, наприклад...

До біса приклади. Щось вибухнуло у протилежному кінці лабораторії, й з більшості наукового приладдя зробило шмаття. Покручене. Зрушене з місця — якщо воно масивне та малорухоме, № ж взагалі закинуте бозна-куди, якщо було легким та переносним. № важке й мале, як, наприклад, оцей мікроскоп...

Ось ще, до речі, питання — що робить простий оптичний мікроскоп у фізичній лабораторії? Що вони роздивлялися — атоми? Що взагалі можна було роздивитися у цю іграшку? Бо зараз, я вам скажу, в неї вже нічого роздивитись не вдасться, бо підставка стирчить у бетонній стіні, № тубус взагалі десь подівся.

№ осьдечки він! Теж стирчить, треба ж такому трапитись. Не в стіні, правда. У більш податливому матеріалі.

— Хто це? Хтось може його опізнати?

Власне кажучи, опізнати, мабуть, буде неважко, бо вибір маленький. Доступ сюди мали десятки зо три осіб, але більшість з них зараз стирчить у дверях й лоскоче нерви розкішним видовищем. Меншість, у вигляді тих, кому біля дверей місця не вистачило, № в кого нерви слабкі, нервово палить в кінці коридору, під табличкою "Не палити!". "Не", ясна річ, густо замальовано олівцем. І не полінувався ж хтось.

Збрехав. Палить не меншість, №, так би мовити, середульшість, бо справжня меншість лежить переді мною з тубусом у скроні.

Ще одна представниця меншості опинилась ближче до вибуху. Гола. Гола-голісінька, ніби вони тут не фізичні досліди зібрались проводити, № влаштували оргію. Перший-ліпший журналіст так би й подумав, але хто мав справу з вибухами, звісно, покрутив би пальцем в районі скроні. Бо часто й густо перше, що роблять вибухи — здирають одяг. Весь — не розрізняючи, плащ воно чи білизна.

За інших обставин видовище мене б зацікавило, але крім одягу вибухи ще обпалюють шкіру, шматують обличчя та ламають кінцівки. № викручують їх під такими кутами, що зовсім не до еротики. № й взагалі відривають, й тоді не до еротики стає вже надовго.

№ от ще одного персонажу — нема.

Що автоматично викликає певні... ну, скажімо так, ще не підозри, але вже щось на них дуже схоже.

Тим більше, що директор, науковий керівник, головний менеджер, чи як він тут у них зветься, кольором обличчя схожий на медичний халат, вже кілька разів пояснив, що вибухових речовин в лабораторії не було, дослідів пов'язаних з вибухами, не проводилось, все обладнання — сімдесятих років народження, працює, відповідно, тих самих років не перший десяток, небезпеки для навколишнього середовища не являє, № для людини — ну, хіба що як осьо сюди голову встромити. Саме щоб запобігти таким випадкам, на дверях встановлено кодовий замок й доступ сюди лише після відповідного доступу та інструктажу з техніки безпеки. Під розпис у журналі, звісно, ось він журнал.

Дуже хочеться запропонувати пану директору згорнути журнал у трубочку й засунути собі... ні, не залізе. Та й із скручуванням будуть проблеми, бо журнал теж родом із сімдесятих — товстий радянський журнал із картонною палітуркою.

І замок родом із сімдесятих, коли партійні та комсомольські органи кожного дня нагадували, що до комунізму залишилося зовсім трохи, тож замки мають бути символічні. Інші органи з тим не згоджувались, але партійні на той час були зверху.

Коротше кажучи, мені на те, щоб код підібрати, знадобилося б хвилин п'ять, № місцеві, певен, усі його знали.

Значить, версію про нещасний випадок можна відкинути.

Значить, хтось тут робив щось таке, що торохнуло.

Значить, після того, як воно несподівано для нього торохнуло, зібрав манатки й кинувся навтьоки.

Питання — № що тут можна робити?

Наукові відкриття? Не смішіть. Наукові відкриття робляться на коллайдері — двадцять сім кілометрів чистого вакууму. № трохи меншому, але хоча б метрів двісті. № на "Хабблі". В діаметрі лише півтора метри, але на орбіті, № це, я вас скажу, краще, аніж десять метрів тут, унизу. №, в крайньому випадку, на центрифузі й електронному мікроскопі, та ще й після кількох годин роботи якогось суперкомпа... — ну, кому треба, той зрозумів, № кому неясно, то хай Донцову читає, його рівень.

Наркоту гнати? Навряд чи. Все таки лабораторія фізична, № не хімічна, колби-реторти тут недоречні, й перегінні куби, мабуть, теж.

Що залишається? № залишається ось що.

На покрученому шматку металу й справді залишився жовтий трикутник з чорним павучком всередині. Ви його, мабуть, бачили. Всі його бачили, бо мало зараз людей, яким ніколи не робили флюорографію № рентген.

№ якщо трикутник без павучка – то, мабуть, теж бачили. Кажуть, що так позначають еротику на телевізії. Сам я, щоправда, якось телевізором мало цікавлюсь, але від когось чув.

До біса еротику, й телевізор до біса.

— № що, — якомога недбаліше запитав я. — У склад обладнання входять якісь дорогоцінні метали? Ну, там золото, срібло... платина всяка?

Директор замислився.

— Одразу сказати не можу... мабуть, що входять. У незначний кількостях, ясна річ. №...

— № радіоактивні? — ще недбаліше перебив я, вже насамперед знаючи відповідь.

І — ви будете сміятися! — не вгадав.

— Ні, — твердо відповів директор. — Тут — ні. За такими речами у нас надзвичайно жорсткий контроль, кожен міліграм на обліку.