Українська трагедія. Поза простором і часом (друга книга)

Анатолій Власюк

Сторінка 11 з 40

Що ж іще може бути кращим для матері?

На роботі, здається, теж усе було добре. Ось тільки останнім часом Марина стала помічати криві погляди начальника. Лише ніяк не могла второпати: це він виявляє зацікавлення нею як жінкою чи має претензії до її роботи, але поки що збирає інформацію, щоби їй про це сказати? Тому й намагалася зранку й до обідньої перерви і після неї до кінця робочого дня не виходити з-за робочого столу навіть до туалету, аби зайвий раз не потрапляти начальникові на очі, а під час обідньої перерви вислизала із приміщення і якщо десь не перекушувала, бо додому йти було далеченько, то просто гуляла або сиділа в парку біля пам'ятника Степанові Бандері.

Здавалося, життя Марини йшло за своїм розміреним графіком, якби не мама. Останнім часом в Іванни Степанівни почав скакати тиск. Загнати її до лікаря було практично неможливо. Вживала пігулки, але це не завжди допомагало. Марина старалася декілька разів на день телефонувати мамі під різними приводами. Спеціально про її здоров'я не запитувала, але з тону голосу могла визначити, як та себе почуває. В суботу вечором з Петриком і Павликом йшла ночувати до мами і поверталася до квартири свекра і свекрухи після обіду в неділю. Це був блаженний час для Іванни Степанівни, коли вона не почувала себе хворою. Але найбільше Марину тривожили вечірні часи, коли у мами міг піднятися тиск. Одного разу вона декілька разів безуспішно телефонувала їй, але Іванна Степанівна не брала слухавку. Марина вже хотіла бігти до неї, бо не знати що подумала, але мама віддзвонила сама, сказавши, що приймала ванну. Ніколи о такій пізній порі не купалась. Марина подумала, що їй було погано, але не хотіла турбувати доньку.

38

У Ростові-на-Дону Вікторові Федоровичу не залишалося більше нічого, як згадувати своє недавнє минуле. Роботи як такої не було, хоч у ліжку валяйся цілими днями. Нікому він у Росії, а тим більше в Україні не потрібен. З ним дружили, зважаючи на його посаду. Залишилося лише декілька осіб, вірних йому, причому раніше він не зараховував їх до своїх друзів.

Володимир Володимирович ненав'язливо став випомповувати з нього гроші, змушуючи фінансувати в Україні той чи інший проект. Особливо багато коштів пішло на Новоросію. Віктор Федорович знав, що не можна довіряти людям, які в Україні опікувалися цим проектом. І гроші профітькають, і нічого путнього не зроблять. Але як інакше він міг довести свою лояльність Володимирові Володимировичу, віддячити йому за те, що той допоміг перебратися до Росії?

Звісно, залишив для себе заначку. Так приставили до нього коханку. Навіть не сумнівався, що це співробітниця ФСБ, яка має вивідати, де сховані його гроші. А він не збирався їх ні на Україну витрачати, ні Володимирові Володимировичу віддавати, а залишив собі на чорний день. Якою б умілою вона не була в постелі, – а тут нічого не скажеш, пілотаж вищого класу, – все ж він не такий дурний, як вони мудрі, щоб довірити їм останнє.

А якихось десять місяців тому, у вересні 2013 року, якби він не злякався і повів себе по-іншому, події розвивались б в іншому руслі. Можливо, не було би так райдужно особисто для нього, але точно не стало би так тоскно, як зараз.

… Від самого ранку Вікторові Федоровичу було зле. Йому здавалося, що всередині себе він відчуває якесь стороннє тіло, яке не дає йому змоги жити. Снідав мляво, зиркаючи по боках, ніби боявся, що можуть невідомо як заскочити вбивці, щоби прикінчити його. Втім, це важко було назвати сніданком, бо годинник наближав свої стрілки до дванадцятої дня. Спалося важко, але що снилося, зараз годі сказати. Голова не боліла, але була важкою, ніби не своєю.

Потім йому принесли купу якихось документів і він став вдавати, що уважно їх вивчає, хоча думки були далеко від цих паперів. Через годину мала відбутися його нелегка розмова з Володимиром Володимировичем, але він ще не мав остаточного рішення. Звісно, він себе тішив тим, що нібито не поступається перед грізним сусідом, хоча в душі вже давно зрозумів, що більше з ним цяцькатися ніхто не буде. Мусить зробити так, як скаже Володимир Володимирович. Єдине, що слід продумати, як кажуть, ціну питання – в значенні, щоби особисто не продешевити. Сусід уже натякав на певні преференції, але він тоді вдав, що буцімто не розуміє про що мова.

Час спливав швидко, і коли охоронець прочинив двері, він зрозумів, що треба йти до телефону, аби поговорити з Володимиром Володимировичем. Зазвичай той запізнювався на декілька хвилин і доводилося вслухатися в гудіння апарату, але цього разу сусід, ледь привітавшись, почав з артилерійської атаки, заявивши, що слід уже приймати остаточне рішення, інакше він ні за що не відповідає. Це вже був неприкритий шантаж, і Вікторові Федоровичу не сподобався тон, яким з ним розмовляли. У своєму житті він багато прощав людям, але єдине, чого ніколи не міг пробачити, – тону, яким з ним розмовляли. Інколи одного цього було достатньо, аби навіки розпрощатися з людиною чи потім прочитати про нього некролог у газетах. Зараз була зовсім інша ситуація. Він мусив перебороти себе, вдати, що не зважає на зверхній тон Володимира Володимировича, бо, зрештою, від цього залежала його доля. Що треба сусіду, він зробить і без нього. Його ж просто викинуть, як непотріб, або зітруть з лиця землі, ніби він ніколи й не існував на білому світі.

Поки він слухав монолог Володимира Володимировича, лише одна думка пульсувала в його мозку, і ця думка підказувала, що треба погоджуватися на все, що пропонує сусід, але трошки затягнути час, аби владнати свої справи. Він навіть заспокоївся, прислухаючись до різких ноток у голосі сусіда. Здавалося, той читав нотації учню, який не вивчив урок. Звісно, це було образливо, але вже краще бути поганим учнем, якого сварять, ніж лежати на асфальті з діркою в голові. О, згадав! Цей сон настійливо приходив до нього уже декілька разів упродовж нетривалого часу і явно віщував щось недобре.

Він здригнувся, коли Володимир Володимирович запитав напряму, якою буде його відповідь, і замовк. Здавалося, минула вічність, перш ніж Віктор Федорович почав щось мекати-бекати у слухавку, хоча насправді пауза тривала всього декілька секунд. Жахнувшись початку своєї промови, він доволі швидко виправив сам себе і спокійно, наскільки це було можливим у даній ситуації, сказав, що слід ще потягнути місяців зо два, поки Європа чітко не зрозуміла, що ж насправді задумала Україна, звісно, не без намови Росії. За цей час треба вести ту ж політику, а потім, коли настане відповідний час і вже не можна буде тягнути кота за хвіст, слід рішуче все обрубати, спалити всі мости, хоча говорити й говорити на користь обраного курсу. Він продумував ці слова давно і вимовив їх зараз хоча й не так яскраво, як би це мало бути, але все ж достатньо чітко й зрозуміло. Фактично це було те, про що йому декілька разів говорив Володимир Володимирович, але викладене по-своєму. Нехай не думає, що він сприймає все на сто відсотків, як йому пропонує сусід, але одночасно нехай тому буде приємно, що ці ідеї не відкидають, хоча й передають їх трохи інакше.

Мовчання в слухавці його стривожило, але Володимир Володимирович почав говорити загальні речі, натякаючи на те, що пора й честь знати і закінчувати розмову. Йому навіть видалося, що сусідові все одно, що він там недавно говорив. Мовляв, ти собі балакай, а я робитиму своє. І справді, Володимир Володимирович доволі швидко й сухо попрощався, сказавши, що має ще сьогодні телефонний дзвінок до Німеччини. Виглядало так, що, мовляв, я тобі виділив час, але в мене є більш важливі справи.

Йому не залишалося нічого іншого, як мовчки проковтнути образу й побажати Володимирові Володимировичу плідної розмови. Обмінявшись люб'язностями, вони нарешті таки справді розпрощались, і він знову відчув присутність якогось стороннього тіла у себе всередині. Організм був виснажений розмовою з Володимиром Володимировичем, але думка, яка пульсувала в мозку, ніби висвітлювала на моніторі перед ним, що у нього рак. Він уже давно підозрював у собі смертельну хворобу, але лікарі казали, що все нормально. Звісно, є зміни в багатьох органах, але вони вікові й суттєвого впливу на стан здоров'я не повинні мати. Він відчував невпевненість у словах лікарів, хоча спочатку відніс це до того, що вони просто його бояться. Але треба бути останнім дурнем, аби їм вірити. І не тому, що вони можуть бути підкуплені його ворогами як усередині країни, так і ззовні, а просто тому, що вони невігласи і нічого не тямлять у своїй професії. Він заспокоював себе і щодо ворогів, які аж ніяк не могли добратися до нього, і щодо некомпетентності лікарів, але не міг знайти розв'язання проблеми.

Після розмови з сусідом у нього трапилося те, що бабка називала срачкою, і він доволі довго просидів на своєму золотому унітазі. Тут добре думалося, але він постійно заглядав, чи не йде кров з того місця, звідки ноги ростуть. Здається, все було нормально.

Помивши руки й вийшовши із туалету, розпорядився повезти себе на роботу.

В машині навіть трошки задрімав, і знову побачив власне тіло, яке лежить на асфальті. Втім, придивлявся сам до себе, але кулі в голові не було. Прокинувся з усмішкою на вустах, і це перше, що побачив охоронець, коли відчиняв йому дверцята…

… Коли коханка, яку він вважав співробітницею ФСБ, запізнилася на декілька хвилин, пославшись на корки на дорогах, Віктор Федорович подумав, що добре було би непомітно зникнути з цього клятого Ростова-на-Дону. І відразу ж зрозумів, що здійснити це практично неможливо.

39

У "Дрогославській зорі" Віталіна прочитала некролог і зрозуміла, що мова йде про смерть матері її ґвалтівника. Злорадства на душі не було. Просто стала думати про те, як це він тепер обходитиметься без її допомоги. Після аварії його паралізувало, навіть на інвалідному візочку її ґвалтівник не міг пересуватися без допомоги матері.

Декілька днів поспіль думка про нього часто зринала в її голові. Одного разу Віталіна навіть надумала завітати в гості до свого ґвалтівника, щоби подивитись як він живе, але відразу відкинула цю затію, бо, справді, щось більш абсурдне навряд чи можна було придумати. Ось жила багато років, не думаючи про нього.

8 9 10 11 12 13 14