– Ось таку тему вибрала. Хочу написати роман і відіслати на конкурс "Коронація слова 2014". Ти знаєш, як це круто? Коли Христина Лукащук перемогла зі своєю "Курвою" у 2012-му, я просто випала в осад! Я ж не думала, що про таке можна писати. А про гандона, здається, ще ніхто не написав?..
– Точно ніхто! Ти станеш дуже популярна, це ж просто епатаж! – завірив мене Федя. – Круто, Ань!!! Пиши!".
В романі Федя є геєм. Він багато розповів оповідачці про "голубих", авторка навіть присвятила цій темі один із розділів книги, так що сміливо може претендувати на наступні перемоги в конкурсі.
А чому авторці не спробувати написати про повій? Тема, якщо взяти, не дуже й розкручена в сучасній українській літературі, якщо говорити не про реалізм, а про натуралізм. Принаймні готовий уривок для майбутньої книги на цю тему читаємо в "Соняшниках у трусах":
"Нелька, як ви вже знаєте, "працювала" повією.
І от одного разу вона отримала замовлення взяти участь в оргії. Плата була чималенька, і Нелька згодилася.
– Приїхала я до готелю, мене вже зустрічають. А попередили, щоб одягнулася по-діловому. От я й накинула на себе довге червоне плаття із хвостом, волосся уклала на голові вінком, на ніс вчепила окуляри в золотій оправі, гандони, звичайно ж, теж взяла найдорожчі – розуміла, куди йшла. Заходжу я у зал, і тут… Сидять за столом вісім мужиків, видно, що солідні люди – усім за сорок, у дорогих костюмах, у краватках. Прикинь? Зібралися на блядки, неначе на якийсь симпозіум! Але мені що? Я відразу ж зорієнтувалася. Коротше, знаєш таку еротичну гру "У сфінкса"?
– Ні, – чесно зізналась я, бо тоді у мене ще Інтернету не було, звідки б я могла прочитати?
– "У сфінкса" – це коли кілька мужчин сідають за круглий стіл і грають у карти або розмовляють. На столі застелене непрозоре сукно, воно має бути довге, аж до підлоги. Під столом сидить дама, що комусь із мужчин робитиме мінет, а він не повинен при тому себе видати! Якщо мужик витерпить до кінця – навіть конче, а ніхто не вгадає – він виграв. Там на початку робляться великі ставки – кожен гравець кладе на стіл (для початку) по сто чи більше баксів. А виграти гру "у сфінкса" дуже важко, мені професор мій після всього пояснив: коли мужику починають робити мінет, а він сидить за столом, у нього відразу ж обличчя кам'яніє! Але тут домовляються між собою – "армія" проти "армії". І от якщо зуміють сховати "члена своєї команди" – наступна ставка зростає – виграш плюсується. От саме я й мала того разу лізти під стіл. Обслужила я тоді трьох – і виграв мій професор! А потім – запросив мене на побачення, уявляєш?!".
Зінаїда Луценко має письменницьку перспективу – допоки існують подібні літературні конкурси, які до красного письменства мають такий же стосунок, як морська свинка до моря.
Анатолій ВЛАСЮК
11 квітня 2015 року
ТОЙ, ХТО СПОДІВАЄТЬСЯ
Володимир Пацюрко, Василь Станович. Українсько-есперантський словник-мінімум
Від біблійної історії про Вавилонську вежу людство сподівається знайти спільну мову. Часто-густо це зводиться лише до мови, яку би знали всі мешканці планети Земля, а не до порозуміння як такого.
Вчені нараховують понад тисячу спроб створення такої мови.
Відомою є історія Уранополіса – Міста неба. У четвертому столітті до нашої ери його заснував Алексарх на території нинішньої Македонії. Він мріяв створити справедливу державу, де люди жили би дружно й розмовляли однією мовою.
Це йому вдалося. До Уранополіса прибули мешканці із інших країн, які доволі швидко навчилися говорити мовою, створеною Алексархом.
Але фінал цієї історії виявився сумним. Держава-місто незабаром припинила своє існування. Зникла й мова. Залишилося загадкою, на яких принципах вона була побудована.
Проте справжнє випробування часом витримала лише мова есперанто, якою спілкуються мільйони її прихильників у багатьох країнах світу, в тім числі й в Україні.
Яскравим прикладом цього є "Українсько-есперантський словник-мінімум" Володимира Пацюрка та Василя Становича. Останній ще й відновив випуск журналу "Ukraina stelo" ("Зоря України"), започаткованого 1912 року Орестом Кузьмою, відомим есперантистом із Коломиї.
Творцем цієї мови був польський лікар-поліглот Людвик Лазар Заменгоф. Він прибрав собі псевдонім "Доктор Есперанто" – той, хто сподівається – і 1887 року видав у Варшаві підручник есперанто.
Есперанто – це синтез найбільш уживаної лексики індоєвропейських мов: французької, англійської, німецької, деяких слов'янських, а також старогрецької та латинської. Граматика мови надзвичайно проста – у ній лише 16 правил. Винятків нема. Закінчення зведені до єдиної системи.
Автори видання стверджують: "Практика показує, що есперанто приблизно в десять разів легше від будь-якої мови. Для його вивчення потрібно в середньому 3-4 місяці. Незважаючи на свою легкість, есперанто – милозвучна, багата й гнучка мова. Його словниковий склад постійно поповнюється. В есперанто виникли стійкі фразеологічні звороти, метафори, синоніми, прислів'я. Цією мовою можна передати найтонші відтінки людської думки. Крім цього, знання есперанто значно полегшує вивчення іноземних мов".
Великим знавцем і прихильником есперанто був Лев Толстой. Він писав: "Часу на вивчення цієї мови треба так мало, а користь така велика, що не можна не зробити спроби".
Легендарним стало ім'я Василя Єрошенка, українця з Білгородщини. З допомогою есперанто сліпий юнак об'їздив увесь світ, став не лише великим есперантським письменником, а й класиком японської літератури.
Під час сталінських репресій було знищено багато есперантистів, у тім числі й українських, а сама мова зазнала нищівної критики.
У моїй домашній бібліотечці зберігається примірник "Українсько-есперантського словника-мінімуму" з автографами авторів, яких особисто знав, а з Василем Становичем часто спілкувався впродовж останніх десяти років його життя.
Як додаток до цієї рецензії пропоную статтю "Десять маловідомих фактів із життя Василя Становича".
ДЕСЯТЬ МАЛОВІДОМИХ ФАКТІВ ІЗ ЖИТТЯ ВАСИЛЯ СТАНОВИЧА
1. На очах у п'ятирічного Василька Становича вбили його батька та вуйка.
4 грудня 1945 року в селі Довге (Василь Станович народився на хуторі Ровінь, що поблизу цього села) було храмове свято – Введення в храм Пресвятої Богородиці, а наступного дня – день сталінської Конституції. Вуйко Іван, який служив в УПА і був членом ОУН, вирішив відсвяткувати Введеніє в колі родини. Вранці хату обступили енкаведисти. Побачивши облаву, вуйко Іван розбив вікно й почав утікати до лісу, але куля поранила його. Аби не здатися ворогові, він підірвався гранатою. Енкаведисти підвели батька Василя Становича до пошматованого тіла Івана й запитали, хто це. Той не зізнався. Тоді його тут же розстріляли.
Нелюди викинули дітей на сніг, почали люто бити матір. Відтак підпалили хату, яка згоріла дотла. Матір дуже обпекла ноги. Добрі люди поховали без труни в одну яму батька та його брата Івана.
До сімейної трагедії спричинився такий собі Юрко Кундрик із сусіднього села Урича. Він ходив по селах і скуповував яйця, а потім перепродував у Бориславі чи Дрогобичі. Однієї ночі він прийшов красти садовину з обійстя Становичів. Злодія впіймали і дали три чи чотири місяці в'язниці. Через декілька років саме він надіслав енкаведистів.
Василя Становича ніколи не полишала думка подивитись у вічі отому Юркові Кундрику, через якого його родину спіткало таке лихо.
– Я приїхав із Кривого Рогу, де тоді працював, в Урич і розшукав його, – розповідав мені Василь Васильович. – Розмову почав із того, нібито цікавлюся побутом бойків, а сам дивлюся в його очі й гадаю, що міститься в його грудях, де би мали бути людське серце і душа. Я хотів зробити його фото. Але він відмовлявся, відчувши щось недобре, або впізнав у мені риси мого батька. Я силоміць витягнув його з темної комірчини на двір і сфотографував.
Поки я дійшов до сусіднього села, за доносом Юрка Кундрика міліція та КГБ дали розпорядження впіймати "шпигуна". Оскільки міліціонера в селі не розшукали, то впіймати мене взялися голова колгоспу, голова сільради та інструктор райкому партії. Я нічого не підозрював і легко здався владі. З району поступило розпорядження, щоб "шпигуна" доставили в райцентр. Посадили мене у вантажну машину, яка перед тим розвозила гній, і в супроводі п'ятьох охоронців повезли за сорок кілометрів до того райцентру. Три дні тривали допити. Мушу зізнатися, що то була не вельми приємна процедура.
Але в цій трагікомедії була й весела нотка. Сержант, який охороняв мене, якось уночі сказав таке: "Ти – справжній шпіон. Вмієш по-нашому розмовляти, ніби справжній бойко. Маєш добре підроблені документи, радянський фотоапарат "Смена", а допустився такої необачної помилки. Вона тебе й погубить. Коли переходив кордон, то чому не купив радянську фотоплівку?" І справді, в апараті була заряджена плівка ORWO, виробництва Німецької Демократичної Республіки. Вона продавалася в наших магазинах повсюдно. Тому міліціонерові те німецьке слово було найдосконалішим доказом мого шпигунства, завершив свою розповідь Василь Васильович.
2. У листопаді 1989 року Василь Станович мав у Римі аудієнцію в Святішого Отця Вселенської Церкви Папи Івана-Павла Другого.
Це сталося, як розповідав авторові цих рядків сам Василь Станович, можна сказати, випадково. Він отримав запрошення від есперантистів із італійського міста Болонья. Вони запропонували йому написати статтю про нашого славного земляка Юрія Дрогобича, який учився в Болонському університеті на декількох факультетах, а 1581 року був ректором цього навчального закладу та, ймовірно, навчав Міколая Коперніка.
Василь Станович поїхав до Риму, де отримав дозвіл працювати у Ватиканській бібліотеці й архіві. Один письменник із Москви розповів йому, що у Ватикані зберігається портрет Юрія Дрогобича. Але довгі пошуки не увінчались успіхом. Можливо, такий портрет і справді є, але довжина тих сховищ понад сорок кілометрів. Людського життя не вистачило би, щоб дослідити те все.
Один кардинал, розповідав далі Василь Станович, зацікавився його пошуками. Коли він довідався, що дослідник – із Львівщини, то дуже зрадів і розповів, що був другом кардинала Йосипа Сліпого. Завдяки цьому кардиналові він мав першу аудієнцію у Папи, а згодом – ще одну.