Цю працю, як на мене, треба читати з олівцем у руках – і не лише вчителям української літератури чи студентам філологічного факультету. Особисто я порекомендував би прочитати її всім владоможцям, які буцімто будують незалежну Українську державу. Бо ніби всі ми знаємо Шевченка, вряди-годи навіть можемо якийсь вірш його прочитати напам'ять. Але за кожним поетичним рядком, за кожним штрихом на полотні стоїть незвіданий Кобзар, непрочитаний Шевченко. Праця Василя Іванишина – лише перший крок у розумінні сутності титана української національної думки, провідника української національної ідеї.
Підсумовуючи все сказане про "Катерину", знову послуговуватимемося розлогою цитатою з Василя Іванишина:
"Отже, картина Т.Шевченка "Катерина" не автоілюстрація до однойменної поеми. Незначні, здавалося б, зміни у змістоформі (новий персонаж, трохи зміщений від поемного хронотоп – час і місце дії, малопомітна корекція сюжету, дещо інші смислові акценти) – а в результаті маємо цілком новий твір із власним, суттєво відмінним від поетичного, ідейним змістом.
Цей новий зміст виступає знаком цілком нового на той час у всій творчості Шевченка смислу (сенсу) твору: уже не тільки викривального, а виразно ідейно-програмового – національно-революційного. І якщо художній (творчий) метод поеми "Катерина" є всі підстави окреслити як метод критичного реалізму, основоположником якого став Шевченко, то не менше підстав є для того, щоб вважати картину "Катерина" першим в українському (і не тільки!) мистецтві твором того "заангажованого", "ідейного", "тенденційного" мистецтва, теоретиком, практиком і популяризатором якого в літературі стане потім І.Франко. З одним уточненням: Шевченків метод передбачає якісну, революційну зміну і внутрішнього світу особистості, і психології мас у процесі національно-визвольної боротьби.
А це означає: а) що картина "Катерина" за темою близька до однойменної поеми, за ідеєю – до "Заповіту", а за концептуальністю, сенсом – до "Я не нездужаю, нівроку..."; б) що кристалізація політичних і теоретико-літературних поглядів Шевченка відбувалася не тільки в поетичній, але й живописній творчості митця; в) що вона була більш динамічною, ніж вважалося досі, і відбулася значно скоріше: ще до періоду "трьох літ" – до його поїздки в Україну".
У цьому контексті писанина імперкомуністичних фальсифікаторів про "вплив на Шевченка російських революційних демократів М.Чернишевського та М.Добролюбова" сприймається вже як анекдот: першому в 1842 році було чотирнадцять, а другому — шість років... Обидва, звичайно, Богу духа винні: їм і на думку не спадало, що колись їх захоплення Шевченком буде витлумачено "з точністю до навпаки" і використано проти нього ж.
Творчість Т.Шевченка — це цілий світ. Ми знаємо цей світ, знаємо його реалії, його націозахисну і націотворчу інтенціональність. Відома нам і Шевченкова аксіологія — система вартостей та ідеалів, крізь призму яких він сприймає й оцінює дійсність (минуле, сучасне, майбутнє) і на яких творить для нас свій власний художній світ, утверджуючи в свідомості нації три найвищі ідеали-імперативи: Бог, Україна, Свобода. Картина "Катерина" – органічна частка цього художнього світу, і саме в цьому контексті її слід розглядати передусім".
9
Василь Іванишин як письменник мав одну "ваду": у авторів ґрунтовних історичних, політичних, літературознавчих тощо досліджень він "забирав" назви їхніх майбутніх праць.
Скажімо, "Українська Церква і процес національного відродження" – занадто мала книжечка для такої назви. Автор фактично лише поставив питання, на які треба дати відповідь, щоб всебічно висвітлити дану проблему. Те ж саме можна сказати про "Націю. Державність. Націоналізм" чи про "Українську ідею і перспективи націоналістичного руху". Ці назви більше "пасують" до об'ємних монографій чи багатотомних видань авторського колективу.
Втім, "виправдати" Василя Іванишина можна. У нього просто не було часу чекати, коли в Україні визріють можливості для всебічного висвітлення справді української історії чи сучасної української політики. У нього просто не було часу на те, щоб написати такі фундаментальні праці, й можливостей – щоб їх видати. Політична ситуація вимагала негайного втручання – і Василь Іванишин писав книжки, брошури, статті, які відігравали належну, здебільшого вирішальну роль в тому ще недавньому історичному контексті, залишаючи майбутнім дослідникам можливість заглибитися в проблему, розширити рамки наукового пошуку. А щодо назв майбутніх праць – то таки доведеться змиритися, бо ніхто краще за Василя Іванишина не зміг окреслити проблему. Проте не менш почесно висвітлити дану проблему в повному обсязі.
Що стосується "Непрочитаного Шевченка", то тут спостерігаємо те ж саме. Фактично мова йде про картину Кобзаря "Катерина", яку Василь Іванишин прочитав зовсім по-іншому, ніж це робили до нього, з об'єктивно-націоналістичної позиції. Але, знову ж таки, проблема, власне, непрочитаного Шевченка лише названа, окреслена, вона не може вичерпуватися виключно "Катериною". Василь Іванишин ніби закликає незаангажованих літературознавців, розум яких не задурманений бацилами радянського соціалістичного реалізму, йти вслід за ним і в умовах хоча ще й не справжньої української державності, але новим поглядом подивитися на Шевченка, по-новому прочитати його.
По-новому слід прочитати й усю нашу українську історію, про що писав ще Шевченко (його слова, до речі, Василь Іванишин наводить у своїй праці):
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть...
Чи здатні ми виконати заповіт Кобзаря?
МІСТИКА ПОГРАНИЧЧЯ
Галина Пагутяк. Маґнат.
У післямові до свого творіння письменниця зазначає:
"Якби мені подарували ще одне життя, я б присвятила його вивченню життя однієї людини – Яна Щасного Гербурта, старости мостиського і вишенського. І не певна, чи встигла б дізнатись усе, бо в історії життя однієї людини – ціла епоха. Я йшла від однієї теми до іншої, позначала їх мітками на той випадок, щоб колись детальніше вивчити. Врешті просто занурилась у цей час – початок XVІІ століття, і мені не хочеться звідти йти".
І ще:
"Якби я мала ще одне життя, я об'їздила б усю Європу, шукаючи сліди Яна Щасного, перетрусила б усі наявні архіви, вислухала б усіх приятелів і неприятелів, прочитала б усе написане Гербуртом і видала його твори книгою.
Розшифрувала б автобіографію Гербурта, написану мовою птахів. Створила б карту всіх зв'язків Гербурта і карту його свідомості. Тільки не питайте, чому я не пошкодувала б цілого життя на цю справу. Я ще сама цього не знаю. Тільки така праця може перетворити Історію зі служниці на пані, і вона дає безмежну втіху тому, хто не шкодує свого життя задля знання".
І насамкінець:
"Я вже кілька років намагаюсь ввести Яна Щасного в український культурний простір, пишу статті, опублікувала два його вірші. Може, хтось зробить щось подібне для когось іншого. Краще зробити маленьку справу, але добре. Особливо, коли ти сам обираєш її для себе, а не під чиєсь замовлення. Зрештою, то не я вибрала Гербурта, а він мене. Дякую за честь, ясновельможний!".
Галину Пагутяк вважають наймістичнішою сучасною українською письменницею. Можливо, й так. Хоча, як на мене, нема нічого більш реалістичного, ніж містика. Все залежить від наших відчуттів. Сама Галина Пагутяк числить свій рід від знаменитого молдовського господаря Дракули, називаючи його Владом Басарабом (насправді це Влад Цепеш із роду Басарабів).
У романі "Маґнат" є справді багато містичного, яке, одначе, знаходить своє пояснення в реальному житті.
За словами письменниці, "Гербурт відвоював для себе Добромиль після смерті дядька Станіслава Гербурта і відчував містичний зв'язок з цим місцем уже в останні роки життя".
Або ще:
"При Янові Щасному Високий замок мав не лише стратегічне значення, а й містичне – то була вісь чи радше верхівка піраміди, яка вписувалась у рельєф і створювала картину володінь".
З містичним видінням у своєму житті зустрівся Северин Никловський, волинський шляхтич, від імені якого ведеться розповідь. Після смерті дружини його намовили одружитись вдруге. І ось що з цього вийшло:
"І раптом я побачив, як край дороги стоїть моя небіжчиця й тримає в руках білу хустину. Махнула вона тією хустиною – і просто перед нами впало сухе дерево. Я й досі не знаю, чи то вона порятувала мені життя, а чи спинила мене, щоб я не їхав до тієї білоголової. Коли все вляглося, побачив я в глибині лісу маленьку капличку край болота, яку я поставив на тому місці, де моя Ганнуся втопилася. Я зараз пішов туди і довго молився, аж доки камінь мені з душі не впав – простила! Їй ліпше знати, з ким мені бути".
Як бачимо, містика насправді проростає з реального, просто ми не можемо пояснити всіх фактів і явищ. Такою ж містичною, але зануреною в реалістичне коріння, є проза Галини Пагутяк і зокрема її роман "Маґнат".
Перед нами постає велична постать Яна Щасного Гербурта з Добромиля, що на території нинішньої Львівської області. Письменниця чудово знає цей край, бо сама народилася недалеко від цих місць. Вона заглиблюється в історію, з якої чи то не може вийти й досі, чи все-таки вийшла, але з великими труднощами, тому такою правдоподібною, реалістичною є її містична розповідь. І Яна Щасного Гербурта ми сприймаємо як великого державного мужа не лише з її вуст, а тому, що так було насправді. Для Галини Пагутяк історія не лише суха сув'язь фактів і подій, а насамперед люди, особистості, які цю історію творили, бо без них ми би не мали лише цифр років, коли сталася та чи інша подія. Письменниця на прикладі Яна Щасного Гербурта намагається показати, як конкретні люди впливали на хід історичних подій, а перед нами оживає цілісна картина реалій початку ХVІІ століття.
Хвороба і смерть Гербурта виявилися несподіваними для оточуючих його людей. Ось як про це розповідає сам Северин, за яким, без сумніву, стоїть авторка, яка дозволяє собі з висоти нинішніх літ вносити правки в його тлумачення тодішньої історії, але зберігає колорит епохи і мінімально втручається в хід подій, даючи своє розуміння того чи іншого факту:
"Ми віднесли ясновельможного до спальні, а вже потім покликали цирульника, що мешкав при дворі.