Життя та діяльність Федька Гуски

1. Трудовий день Федька Гуски

Зустрів я недавно свого давнього товариша – Федю Гуску. Сумний він та невеселий. Питаю:

– Чого, Федю, на життя так невесело дивишся?

Сів біля мене Федя, плюнув через губу (за давньою звичкою) та сумно-пресумно:

– Ех, братішка, умов для праці немає, затирають нас, кожен тобі пакость норовить підстроїти, бюром лякає, хуліганом узиває!

– ... Дома то й спокою тобі не дають, – казав далі Федя. – Прокинувся я вчора ранком, а мати ще снідати не зварила. І сказав я їй усього два слова: Мовляв, мамашо, пора вам продукційність праці підвищити, пораєтесь біля печі років тридцять, а кваліфікації ні на копійку.

А вона Й скипіла:

– Тобі й їсти не слід би давати, – бродиш, як барбос той...

– Киньте, – кажу, – мамашо, бухтіти. Не розумієте потреб сьогоднішнього дня, то й не сікайтесь. А не дасте снідати, сам у погріб піду Й молока нап'юся.

Мати за чаплю та в опозицію:

– Я тобі голову розвалю!

І стало мені образливо, і подавсь я геть із хати. Іду собі вулицею, гульк – лежить проти двору баби Одарки собака – хвіст одкинув й очі заплющив.

Не інакше, – думаю, – як скажений, одвернись тільки, а він тебе за ногу цап – і пропадай, Федьку Гуско, не на фронті, а в оточенні мирному.

Думаю – вбити треба, поки людей не поколошкав. Узяв каменюку й ахнув його – так він і не тріпонувся.

Як вибігла тут баба, як заголосить:

– Та чи він тебе чіпав? За що ти собаку безневинного погубив, барбос ти іродський?

Підступив я до неї та на вухо:

– В ГПУ хочеш? Ти бачила, як він очима водив та як хвіст одкинув? Та він у тебе самасшедчий!

А воно мені:

– Сам ти самасшедчий!

Досадно мені стало – як ти її переконаєш? – повернувся й пішов до сельбуду.

– Слиш пацан, – питаю піонера, в сельбуді хто є?

А воно мені:

– Який я тобі пацан?!

Взяв я його за гузир однією рукою, а другою за вухо.

– Та ти, – кажу, – отак на питання старої гвардії відповідаєш? Та ти знаєш, гнидо аліментарна, може я за тебе страждав у революцію. Ех ти, зміна єрундова!

Та керуючою рукою по задниці його, по задниці... Верешить воно, пручається. Пустив я його, а самому досадно: зміни путящої немає!

Зайшов у сельбуд, а там сидить Пріся. Я до неї, як товариш, положив руки на груди й хотів побалакати про внутрішній стан нашої продукції, а вона як заверещить та від мене.

Тоді я їй:

– Ех ти, міщанка, наскрізь прогнивша, може, товариш на політичну тему хотів з тобою побалакати, а ти тікаєш. Міщанка ти!

Вийшов із сельбуду і світ мені немилий.

А тут назустріч суне піп, та в новій рясі. Не витримав я... плюнув на його рясу та голосом, повним пролетарської зневаги:

– Ех ти, опіюм!

А він:

– Ви, товариш Федір Гуска, пообережніш, а то я за таку антирелігійну пропаганду жалітися буду.

А я йому:

– Цить, а то вмреш! За себе не ручаюсь...

І сумно мені, пресумно: опіюм, так би мовити, і той огризається.

Іду повз крамницю, а там очищену виставлено – так я з горя й хильнув. Та й подумати так: ну, не питиму я, не питимеш ти, а там третій пити не схоче. Питаю я тебе, хто ж тоді питиме? А випустили: збиток видимий державі.

Не пригадую я після того нічого – не стільки від горілки, як од горя.

А на другий день на бюро мене.

– А. защо? За віщо?

Федько подивився на мене, шукаючи співчуття,

– Та воно, бач, Федю, не добре таки ти робиш. – промовив я.

Федько враз одсунувся од мене:

– Ах ти, угодоваць! ДА ще товаришом звешся! Зачуха ти, а не товариш!

Я змовчав. Правду кажучи, боявся, щоб мій засадничий товариш Федір Гуска по вуху мене не дзенькнув.

2. Як Федька Гуску в театрі качали

Побачив я Федю і не впізнав – усе наче Федьчине, а лице ні.

Не лице, а розруха 1920 року: потоптане та поковиряне, наче череда по ньому пройшла.

Під лівим оком ліхтар темносиній припаяв хтось, а правого не помітиш – запухло і з бровою зрівнялося.

Губа верхня й на губу не похожа, скоріше на перепічку скидається, що тільки-тільки з сковороди гарячої знята, а нижньої губи не видно – покриває її верхня, наче покришкою.

Що про ніс, так і говорити нічого: та ні ніздрі тобі, ні перенісся – однородна маса та й годі, одно слово – не ніс, а груша бергамотська!

– Федю, – кажу, – це ти?

А він голосом трубним:

– Я! Що, пізнати важко?

– Важко! І хто це тебе так?

– Це мене, – каже Федя, – широкі кола трудящих так спаскудили на культурному фронті. Сідай, – розкажу.

Сіли, розказує Федя:

– Дали мені оце, братишка, на днях ролю грати. Думаю – раз грати, так грати, а роля така: ловить червона армія повстанців у лісі, а в тій армії я червоноармійцем. І от ловимо ми гадів отих, коли це з-за куща як стрельне запроданець капіталу й убиває вроді мене. Я падаю, лежу мертвий, а потім підходять товариші й несуть мене геть.

Вивчив, звичайно, ролю оцю добре й жду вистави.

У неділю грати треба було, а я візьми та й прихворни – морозити стало мене, так я, щоб не підводити товаришів своїх, хильнув трохи й пішов ролю грати.

Став я жду виходу, коли чую:

– Виходьте, стріляйте! – шепоче суфлер.

Як вискочили ми; хотів я стрельнути, коли це – бух! із-за куща. Треба мені падати – і упав я, не стрельнувши.

Упав і лежу, вроді на смерть убитий, а за сценою стрілянина, хлопці кричать – ролі свої грають. І так мені досадно стало: яка ж це, думаю, в чорта роля, коли тебе вбивають, а ти хоч би слово! Та так досадно, що не втерпів я й повернувся де суфлерської будки, а там Сашко сидить – суфлірує. Я йому потихеньку:

– Придумай, Сашко, хоч маленьку репліку, а так – вбили тебе, а ти й лежи, як дурень. Придумай, Саша, нехай я вроді хоч помучусь трохи. А то таке – лежи, мовчи... Хіба це роля?

А він:

– Цить, не ворушись, а то все спортиш.

А я знову прохаю його по-хорошому, а він усе своє:

– Цить, не балакай.

Тут ще досадніше мені стало:

– Чого ти, – кажу, – задаєшся? Чого ти з себе режисера гнеш? Дурень ти, а не суфлер! Давай репліку!

А він аж прискає: .

– Іди ти, – каже, – до чортової матері! Не ворушись!

Ех ти, – думаю, – ще лаяти мене будеш?!

Як підсунусь до нього та як попру йому в будку репліку

матюкальну та другу.

Аж чую – беруть мене за ноги – гульк, хлопці нести мене, як погиблого, збираються.

А я дриґаю ногами, мовляв, не руш мене, а вони беруть, бо з будки Сашко шепоче:

– Беріть його. Чого стоїте?!

Ох, як розсердився я тут, як пригону ногою, як гукону:

– Не руште мене, бо я грати вже не хочу!

Та як повернусь до будки, як торохну кулаком:

– Ти що, гад, диктатуру тут проявляти свою хочеш?!

Сашко:

– За-ві-су!

Дали завісу. Публіка регочеться, аж лягає. Вискочив тоді Сашко з будки та як гукне трудящим широким масам:

– Товариші громадяни, вистави не буде, бо Фадько Гуска все спортив і мене бити нахваляється!

А ти знаєш, яка в нас маса. Скажи, що вбий чоловіка – і вб'є. Як заревуть усі тут:

– Де Федько, давай його, сукиного сина, сюди!

Я в підпілля – під сцену.

Витягли мене звідти та як почали качати, так думав, що з Федька Гуски галушку зроблять.

– Невже ото так задоволені були, що качали тебе так дуже? – питаю Федю.

Федя довго дивиться на мене з призирством, а далі каже:

– Зануда ти грішна! Ти думаєш, на руках мене качали? Якби на руках! А то по підлозі, от защо досада бере.

3. Лист Федька Гуски

Минув день, минув другий, а потім третій і четвертий, як бачив я востаннє Федю Гуску.

Наче у воду пірнув мій Федя. Розпитував, але ніхто докладно не міг сказати, де він є.

Одні казали – на хутори пішов, другі запевняли – до дядька в гості на храм чкурнув.

І раптом на п'ятий день увечері отримуємо листа. Сидимо ми в кімнаті осередковій, коли це вбігає Ягор Еко (як ми його прозвали), матлає білим конвертом і гукає:

– Братці, лист!

– Од кого?

– Вгадайте!

– Та кажи від кого? – гуртом кинулись до нього, і Ягор вигукнув:

– Од Феді.

– Та ну? Відкіля ж це він?

– Слухайте! – і Ягор голосно прочитав:

"Комсомольському осередкові від ув'язненого Феді Гуски".

Ми, вражені, замовкли – невже Федя достукався таки тюряги? Ягор розірвав конверт і читав далі:

"Застінки Жабокрюківської холодної, 17 вересня 1927 р.

Дорогі мої товариші!

Третій день я томлюся в неволі, серед глухих стін – ув'язнений і відірваний од усього світу.

Одірваний од вас, товариші, одірваний од села свого рідного, одірваний од рідних своїх. Третій день мучусь у сирих мурах Жабокрюківської холодної й не знаю, коли все це кінчиться.

Я вже оголосив голодівку й третій день нічого, крім хліба, борщу та каші, не їм.

Вже охляв так, що й з ліжка не підводюся, лежачи їм і сплю. Ув'язнили мене ганебно й не по правді. Я протестую!

На тому тижні я пішов сюди на храм до дядька в гості, йшов і втомився, бо спека була сильна. Я заліз у соняшники біля якогось баштана, щоб спочити в холодочку.

В горлі мені сохло, і я поліз далі рачки в холодочок, коли дивлюся – кавун лежить, я й вирвав його, щоб хоч трохи у роті промочити. Коли глянув на хвостик кавунячий, аж він ще не прив'ялий, мабуть, думаю, зелений і вирвав другий. Вирвав та й лежу, відпочиваю. Коли це позаду мене як гукне:

– Ти чого по чужих баштанах лазиш?

Дивлюсь – чолов'яга з кийком. Дивуюсь:

– Хто лазив?! Ти бачив, що я лазив?

Він кийком заміряється і тремтить.

Бачу по обличчі – типовий куркуляка й за кавуна може голову розбити.

– Ти чого кавуни чужі рвеш? – не вгаває він.

Мене це образило:

– Ти, – кажу, – бачив, що я кавун рвав? Ти мені скажи, ти бачив? Кугут ти чортів, тобі тільки кавуни твої й милі, а те, що міжнародна атмосфера напружена. так то тобі й за вухом не свербить?! – Підвівся я й хотів іти геть, а він за руку мене та як гукне:

– Куме Терешку, сюди!

Дивлюсь – летить кум Терешко. Я тікати.

Бачу, що мені діватися нікуди, і навіть не пригадую, чи я вдарив кого, чи мене вдарили.

Щосили подався я геть од цієї несвідомої маси. Щось дивне діялося, товариші мої дорогі, на полі: за мною біг чолов'яга з кілком, за чолов'ягою біг кум Терешко, за Терешком хлопчик з батогом, потім вибігла баба стара й подалася навперейми мені.

Я гукав їй, щоб вона тікала з дороги, бо горе їй буде. Вона не слухала мене й покотилася від мене.

І згодом за мною бігло все живе населення баштанів.

Сил не мав я, братні, тікати, а тут ще десь собаки взялися, й мене впіймали.

Я не пручався, лише спокійно попередив, коли мене потягли до села:

– Товариші, тільки без хуліганства!

Вели мене по всьому селу, тримаючи за руки, та так, що аж пальці отерпли.

Скільки я не протестував – не допомогло.

Зараз сиджу за ґратами.

Звертаюся до вас, товариші, – рятуйте!

Влаштовуйте мітинґи, проводьте кампанію за визволення Федька Гуски.

Надішліть сюди ноту протесту.