Мене спочатку дивувало, чому Петрович був упевнений, що за його відсутності я неодмінно мав відвідувати ці заходи, але ж треба було хоч трохи знати мого друга, щоб усвідомити його мало не космічно-потойбічні здібності. Мені здавалося, що я вже достатньо вивчив його, а з'ясувалося, що ні. Це був своєрідний екзамен на професійну здатність. Я не стільки розповідав Петровичу про парастаси та похорони як видиму оболонку релігійних обрядів, скільки ділився інформацією про людей, які ще недавно жили разом з нами на планеті Земля, переміщались у просторі й часі. Петрович був явно задоволений тямущим учнем, який всотував його філософію і мав усі можливості перевершити вчителя. Це, якщо ви помітили, я так скромно висловлююсь про свою особу.
Загалом же мої відчуття того дня були зовсім іншими. Я не сприймав Петровича учителем у класичному значенні цього слова. Зголена борода омолодила його років на двадцять. Разом з нею, здається, зникла назавжди філософська мудрість у погляді.
Але не це головне. Мені відчулося, що ось цю його філософію парастасів і похоронів я сповідував раніше, ще до зустрічі з Петровичем. Ніби це було щось давно забуте, а тепер мені про неї нагадали, повернули притрушене пилом знання – і я уповні знову їх використовую. У вас ніколи не було подібного відчуття? Ну, дивіться, тоді я порівняю з іншим. Ще в дитинстві мене навчили їздити на велосипеді й плавати. Вже в поважному віці, на відміну від юності й зрілості, я цими навичками активно не користувався. Але посади мене зараз на велосипед чи кинь в озеро – поїду й попливу. Мене не треба наново вчити, це вже закладено в голові. Так і тут я був переконаний, що Петрович спеціально не передавав мені знань з важливого предмету – філософії парастасів і похоронів, а просто вкинув до тієї ж атмосфери, про існування якої я став забувати. Далі все було справою використання набутих колись мною навичок. Звичайно, уже пізніше, значно пізніше, я зрозумів, що це було нечуваною самовпевненістю з мого боку, бо якби не Петрович, то я б і не здогадувався про цю філософію парастасів і похоронів. Але тому ж й існує педагогічна майстерність учителів, щоб учні не помічали, як їм ненав'язливо, можливо, у формі гри, дають знання. Саме ці прекрасні уроки я отримав від Петровича. Він же спеціально не вчив мене пізнавати людей, але зробив усе, щоби я знав це, і навіть більше, ніж потрібно.
32
Раптом я відчув, що відбуваються зміни. І не лише в цій палаті, де ми всі знаходились, а у всьому світі. Так метелик здійме крильця з одного боку океану, а з іншого на берег насувається смертельне цунамі. Зміни відбувались і без нього. Хтось інший міг би стати поштовхом до змін. Але метелик є провісником – і цунамі неминуче.
Я сидів спиною до дверей і почув, що вони рипнули. Легенький вітерець-метелик залетів до палати. Всі замовкли – і я піддався цим незбагненним чарам. Петрович дивився в мій бік, але ніби крізь мене. Наступної миті я помітив на його обличчі усмішку щасливої людини. Слово честі, раніше нічого подібного в нього не помічав.
Невловимий аромат незбагненного запаху лоскотав ніздрі. Одночасно я почув божественний голос: "Доброго ранку!". Я міг не озиратись, бо це була вона – та жінка, яка мені телефонувала напередодні. Але я все ж озирнувся і побачив її. Ну, звичайно, саме таку я намріяв у своїх сновидіннях.
Сонне царство у палаті заворушилося. Кожний намагався підставити хворі місця сонечку, що завітало сюди. Чарівна незнайомка зігрівала всіх усмішкою. Але суперприз, звичайно, дістався Петровичу. "Принцеса моя прийшла", – радісно повідомив він, отримавши в нагороду поцілунок від неї. Мені вже було все одно, чи в щічку як вияв дружби, чи в губи, що мало символізувати пристрасть і кохання. Для мене метелик – провісник змін – віддалявся у просторі й часі. Я не смів більше глянути на чарівну незнайомку, хоча постійно ловив на собі її лукаві погляди. Була би поруч зараз дружина – зрозуміла б, що насправді відбувається в моїй душі. Могла розігратися драма, бо кудись враз щезли навички, набуті таким великим трудом. Я знову заздрив Петровичу, хоча думав, що вже назавжди позбувся цієї вади.
33
Мене врятував лікарський обхід. Медсестра гучно сказала, щоби відвідувачі покинули палату. Я нашвидкуруч попрощався з Петровичем. Виходячи, встиг помітити, що чарівна незнайомка незворушно сиділа на ліжку біля свого принца, який за роками міг би бути їй королем. Здавалося, слова медсестри її не стосуються. Це я був відвідувачем, а вона – своя.
Я швидко йшов додому, ніби застерігався від думок, що могли влетіти до моєї бідної голівоньки. Квартира тепер видавалася мені фортецею, яку ніхто не здатний звоювати. Метелик, провісник змін, чарівна незнайомка, принцеса – чи хто вона там насправді – яке це все мало тепер значення? Петрович розтоптав мою мрію своїми брудними лапищами. Так мені й треба, дурневі. Навіть фантазії у снах якщо й збуваються, то з точністю до навпаки. Так мені й треба, невдасі. О, тепер я знаю, що таке садомазохізм. Я нещадно бив себе словами, готовий умерти. Згадав слова директора гімназії, що Петровича часто підбирають красиві жінки, які його годують й напувають, так що у нього відпадає потреба бути присутнім на парастасах і похоронах. Тепер його підібрала чарівна незнайомка, моя нездійсненна мрія. Петровичу все одно, хто з ним, а в мене назавжди розбите серце. З цими думками я прийшов додому і побачив, що дружина вмирає.
Останніх років десять у неї був підвищений тиск, і вона щодня вживала таблетки. Бачу, що їй зовсім погано. Каже, що випила потрібні пігулки, але нічого не допомагає. Викликав "швидку". На диво, приїхала вже через хвилин п'ять. Лікар поміряв тиск. Покрутив головою. Нічого не сказав. Щось вколов. Ніби полегшало. Вже збиралися їхати – знову, бачу, погано дружині. Вона мовчить, не відповідає на мої запитання. Це вірна ознака того, що їй справді погано. Лікар переглянувся з медсестрою і вколов дружині ще щось. Каже, що треба в лікарню, бо тут можуть не дати їй ради. Тривога заповнює моє серце. Прийшов водій "швидкої". Разом з лікарем знесли дружину на ношах. Важкенька вона у мене, але хлопці впорались. Я теж сів біля неї. Вона тримає мене за руку, дивиться благально, ніби вмирає і просить врятувати. Я заспокоюю дружину, кажу, що все буде добре, але ж по мені видно, що я вже, мабуть, підготувався до найгіршого. Схоже, що дружина розуміє мій стан, і відвертає голову.
Доїхали до лікарні за лічені хвилини. Хтось вибігає у білих халатах. Дружину заносять до приміщення. Для мене все – ніби в уповільненій зйомці фільму. Здається, що роблять усе абияк і не встигнуть повернути дружину до життя. Але хлопці знають свою справу. Дружина в реанімації. Мене туди не пускають. Молюся Богу, аби врятував їй життя. Хвилини повільно повзуть до вічності і там назавжди зникають.
Мені соромно зізнатись, але я думаю про чарівну незнайомку, яка поцілувала Петровича. Ревнощі роз'ятрюють мою душу. Значить, усе нормально. Це ніяке не кохання. Не вистачало мені ще й цього на старості років.
Знову повертаюся думками до дружини – і тут виходить лікар. Він засмучений і змучений. Щось каже. Тягне кота за хвіст. Я не відразу розумію, що з дружиною уже все добре, її життю нічого не загрожує. Якби запізнилися на декілька хвилин, міг бути фатальний кінець. Я мовчки дякую Богові, що напоумив мене майже бігти додому від Петровича. Та я й сам, чесно кажучи, ніби щось передчував. Лікар уважно дивиться на мене, ніби щось хоче запитати. І запитує. Чи не кололося моя дружина? Він хоче сказати, що вона наркоманка? Звісно, це було би смішно, якби не виглядало сумно. Каже, що на вені невеличка цятка від заштрику. Не в тому місці, де колов лікар із "швидкої". З мого мовчання він розуміє, що я нічого не знаю. А мені все одно. Добре, що дружина жива. Хай навіть буде наркоманкою. Краще синиця в небі, ніж провісник цунамі. Лікар уважно дивиться на мене, ніби оцінює мою здатність адекватно реагувати на те, що він скаже. Все нормально, докторе, я ще й не таке переносив у своєму житті. Він ще трохи мовчить, а потім ніби роздумує сам з собою. Складається враження, буцімто йому все одно, слухаю я його чи ні. Цікавий прийомчик. Це щоб я не відчував себе у центрі всесвіту. Хочеш слухай – хочеш ні. Лікар каже, що в дружини візьмуть всі можливі аналізи, щоби встановити, від чого так різко підскочив тиск, адже звичайні препарати не могли його збити. За його словами виходить, що було зовнішнє втручання, але яке саме – можна буде з упевненістю сказати лише після отримання результатів. А ще лікар каже, що принаймні до кінця цього дня і вночі мені нічого робити в лікарні, бо дружина знаходитиметься в реанімації під наглядом досвідчених фахівців, а зранку, якщо все буде добре, він дозволить зустрітися з нею. Ще раз уважно дивиться на мене і йде геть. Я приходжу до тями з великим запізненням й мало не через весь коридор кричу йому: "Дякую!". Лікар підіймає праву руку, стиснуту в кулак: мовляв, зараховано, маестро.
34
Я повільно плетуся додому, не помічаючи нікого навкруги. Тільки-но заходжу до квартири, спрацьовує мобільний телефон. Невідомий номер. Мозок пронизує думка: чарівна незнайомка. Що їй від мене потрібно? Між нами все закінчено, хоча фактично й не починалося. Маєш собі Петровича – насолоджуйся життям! Ліниво кажу: "Алло", – ніби збайдужів до всього на світі. Якийсь чоловік сопе, а потім каже, що, мабуть, не туди потрапив, бо йому потрібний Ярослав Іванович. Кажу, що тут таких нема. Без зайвих пояснень натискаю на червону кнопку.
Порожньо не лише в квартирі, а й на душі. Ніколи не уявляв, як житиму без дружини. Не хочеться нічого робити. І думок особливих нема. Вмикаю телевізор. Тупо дивлюся на екран. Запитайте мене, що я тоді бачив, – не пам'ятаю. Час повзе повільно, але я й оком кліпнути не встиг, як наступив вечір. Думки сполошились, ніби хочуть наверстати втрачене, і бігають по колу. Спочатку думаю про дружину, а потім про принцесу.
Ні, не так. Це слово – Принцеса – має неодмінно бути з великої літери. Ти бач який Петрович, красуню собі відбив. Я ще заздрю йому, але вже менше, ніж зранку в лікарні. Старий, а має таке щастя.