Оптимізм майбутнього без Бога (збірка)

Анатолій Власюк

Сторінка 16 з 52

А якщо ти даси людині шматочок влади, то вона зробить те саме – схопить той шматочок. Це природна річ, бо людина насамперед – тварюка, і тільки зверху в неї намащено трохи пристойності, як ото скибку хліба намащують смальцем".

На війні не обходиться без чорного гумору, бо лише він, здається, рятує людину від дочасної смерті.

"Поширюються чутки, що готується наступ. Ми вирушаємо до передової на два дні раніше, ніж звичайно. Дорогою минаємо напівзруйновану школу. Уздовж її бічної стіни стоїть іще одна, висока подвійна стіна із зовсім новеньких, світлих, неполірованих трун. Від них іще йде дух деревини, живиці й лісу. Тих трун не менше сотні.

— Бач, як добре подбали про наступ, — дивується Мюллер.

— То для нас, — бурмоче Детерінг.

— Припни язика! – уриває його Кач.

— Іще радітимеш, як тобі дістанеться труна, — пащекує Тьяден, — бо таке одоробло, як ти, можна хіба тільки в плащ-намет загорнути.

Інші теж удаються до дотепів, моторошних дотепів, та що нам іще робити? Адже труни приготували справді для нас. Це діло тут організоване добре".

І знову картинки, ніби взяті з сьогодення.

"Настрій у нас пригнічений. Через дві години по тому, як ми спустилися в бліндаж, наша артилерія обстріляла свої ж траншеї. Це вже втретє за чотири тижні. Коли б то була помилка в наведенні, ніхто б і слова не сказав, але це сталося тому, що стволи в гарматах надто вже стерті й постріли неточні, от снаряди б'ють і по нас. Через те першої ж ночі поранило двох наших солдатів".

Філософія війни – це випадок. Прогноз на війні – справа невдячна, особливо якщо це стосується твого власного життя. І саме випадковість життя й смерті робить людину байдужою.

"Фронт – це клітка, в якій нам доводиться напружено чекати, що буде далі. Ми лежимо під ґратами, що їх утворюють траєкторії снарядів, лежимо в нервовому чеканні невідомого. Над нами витає випадок. Коли летить снаряд, я можу тільки пригнутись, і все, та я не знаю, куди саме він летить, і ніяк не можу подіяти на нього.

Саме ця залежність від випадку й робить нас байдужими. Кілька місяців тому я сидів у бліндажі та грав у скат. Трохи перегодом підвівся і пішов провідати знайомих хлопців в іншому бліндажі. Коли я повернувся, від першого бліндажа майже нічого не зосталося, важкий снаряд розбив його вщент. Я повернувся до другого бліндажа й устиг саме вчасно, щоб допомогти його відкопувати. За цей час його встигло засипати.

Чи мене вб'ють, а чи я житиму – це все залежить від випадку. В укріпленому від бомб бліндажі мене може розчавити, а в відкритому полі я можу витримати десять годин під ураганним вогнем. Кожний солдат залишається жити тільки завдяки тисячам різних випадковостей. І кожний солдат вірить у випадок та покладається на нього".

Навіть природа, здається, збайдужіла до війни.

"Якось перед нашим окопом цілий ранок кружляють два метелики. То лимонниці – у них жовті крильця з червоними цятками. Що могло їх сюди занести, адже навкруг – жодної рослини, жодної квітки. Метелики сідають відпочити на зубах у черепа. Так само безтурботні й птахи, вони вже давно призвичаїлися до війни. Щоранку над передовою здіймаються в небо жайворони. Торік ми навіть спостерігали, як вони виводили у своїх гніздечках пташенят".

Головний герой їде у відпустку додому, але ніяк не може себе знайти. Мирне життя вже не для нього. Навіть книги, які він любив читати до війни, вже не ваблять його. Він знову їде на фронт, ніби намагається втекти від себе.

Ще не всіх його друзів убито, і він розуміє, що тут його справжня сім'я, тут – рідний дім.

Як тоді, так і зараз прості люди розуміють, від кого насправді залежить, аби не було війни.

"— Одне хотів би я знати, — каже Альберт, — чи почалася би війна, якби кайзер сказав "ні"?

— Я певен, що війни не було б, — утручаюсь я, — та для цього треба, щоб він її не хотів.

— Ну, хай не він сам-один, а ще двадцять чи тридцять чоловік у всьому світі сказали б"ні", тоді війни не було б?

— Напевне, — погоджуюсь я, — тільки саме оті люди й захотіли війни".

Головний герой потрапляє в ситуацію, коли був на волосині від смерті. Смерть чатувала на нього і раніше, але аж тепер, здається, він зрозумів, наскільки близько вона була від нього. Але навіть тепер він зберігає філософський спокій, розмовляє з трупом, розуміючи, що міг помінятись з ним місцями. І все ж повноцінної радості від життя нема, коли небезпека вже позаду. Здається, оці "котики-мишки" зі смертю навіть звеселяють.

Навіть сексуальні пригоди не надто вивищують юнаків над життям, бо вони розуміють, що їм просто повезло на війні зайнятися цим. Інші й того не мають.

Серйозне поранення, здається, не змушує задуматись, навіщо це все потрібно йому й іншим. Все менше й менше стає однокласників, а кінця війни не видно.

Аж ось нарешті:

"Усі говорять про мир, про перемир'я. Усі чекають. Якщо це знову закінчиться розчаруванням, то все розвалиться, сподівання надто великі, їх не можна відкинути, не викликавши вибуху. Коли не буде миру, то буде революція".

Головний герой роману уособлює собою самотність покоління, на долю якого випала війна. Покоління, в якого нема майбутнього.

"На душі в мене зовсім спокійно. Хай спливають місяці й роки, вони вже нічого в мене не віднімуть, уже нічого не зможуть відняти. Я такий самотній і вже нічого в житті не чекаю, тож можу їх зустріти без страху. Життя, що пронесло мене крізь ці роки, ще живе в моїх руках та очах. Я не знаю, чи зміг я врешті здолати те, що мені довелося зазнати. Але поки я живий, життя торуватиме собі дорогу, незалежно від того, хоче цього моє "я" чи не хоче".

Але життя виявилося набагато жорстокішим, ніж думав сам герой. Воно не дало йому жодних шансів на існування.

Історія повторюється через сто років – цього разу на фронтах Третьої світової війни, про яку ми багато говоримо, але якої фактично ще не зауважили. Ремарк залишається вічно живим – як, на жаль, і ті, хто не читав його і не засвоїв уроків минулих світових війн.

27 вересня 2014 року

ТЕРИТОРІЯ СВОБОДИ АНДРІЯ КОКОТЮХИ

Андрій Кокотюха. Чужі скелети

Андрія Кокотюху вважають гуру українського детективу. Він теж себе ним вважає. Це один із небагатьох випадків, коли бажання багатьох співпадають з його можливостями.

Повість Андрія Кокотюхи "Чужі скелети" трохи випадає з цього шаблону і на якісний детектив у класичному розумінні цього слова не тягне. З іншого боку, він відповідає сучасному баченню книговидавців, які штампують подібну літературу для середнього читача. "Чужі скелети" спокійно можна "ковтати" в потягу, електричці, вагоні метро, трамваї, тролейбусі й навіть у переповненому автобусі.

Зважаючи на те, що свою літературну діяльність Андрій Кокотюха, як сам зазначає, розпочав у семирічному віці, а зараз працює над п'ятдесятою, ювілейною, книгою, то подібних сюжетів у нього – хмара. До цього слід ставитися спокійно, як до "літератури на конвеєрі". Звісно, я прихильник того, аби письменник вів за собою читача, а не навпаки, але поки Андрій Кокотюха орієнтується в літературній кон'юнктурі, читач у нього буде.

Сюжет повісті "Чужі скелети" невибагливий. Сама оповідка, як на мене, розтягнута, але складається враження, що авторові й видавництву потрібні були необхідні триста сторінок. Антон Сахновський після сорока років вирішує розпочати нове життя. Він переїжджає до будинку померлої тітки. А там, з'ясовується, є труп. Міліція, звісно, не хоче розслідувати вбивство, але з'являється бізнес-вумен, яка доводиться сестрою вбитого. І хоча Антон Сахновський зізнається, що не любить детективів ("Лікар не любив детективів. Не терпів серіалів на кримінальну тематику"), усе ж розплутує цю справу, закохавшись, звісно, у бізнес-вумен. Врешті-решт, з'ясовується, що вбив нещасного один парубок, який таким чином відомстив за наругу над своєю дівчиною. При цьому його самого мало не вбила ця дівчина. Але все закінчується добре – у значенні, що міліції не потрібен убивця, бізнес-вумен, розуміючи, яким покидьком був її брат, не хоче цього вбивцю видавати, а головний герой з допомогою грошей нової коханої, слід сподіватися, відкриє нову справу в невеличкому містечку, куди переїхав після Києва.

Якби на самому початку не був уривок з 60-ої сторінки про те, що головний герой провів ніч під одним дахом з мертвяком, ми б і не здогадалися, що мова йде про детектив. А так одна п'ята тексту розповідає про передісторію події, що, погодьтеся, забагато як для такого жанру. А з 240-ої сторінки, тобто знову ж таки за 60 сторінок до закінчення, виникає фактично інший сюжет про так звану Територію Свободи, яку організував убитий, і це знадобилось Андрієві Кокотюсі для того, аби справді вписатися в потрібні 300 сторінок. Розв'язка повісті прийшла саме із Території Свободи, як могла прийти з будь-якого іншого місця. Тим паче, що про подібні Території Свободи нам регулярно сповіщають телеканали, які й досі транслюють російські телесеріали з неприхованим забарвленням окупанта. Як на мене, Територію Свободи можна було розкрити на декілька детективних повістей у триста сторінок, але це вже справа Андрія Кокотюхи.

Я аж тепер можу поспівчувати Андрієві Кокотюсі, який, за його ж зізнанням, щодня пише по сорок тисяч знаків. Він не пам'ятає, про що написав! Що ж, якщо класикам можна, а Кокотюсі хіба ні? Он Панас Мирний в "Повії" спочатку назвав героїню одним іменем, а вже через декілька сторінок – іншим. Буває… Втім, про Панаса Мирного Андрій Кокотюха таки згадав: "Пам'ятаючи з далекої шкільної програми книжку про злодія на прізвисько Чіпка (це з "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" – А.В.), жінка не хотіла піти шляхом його матері: та, за сюжетом, не витримала і здала свого злочинця-сина поліції, тим самим зрікшись рідної крові". Добре все-таки читати класиків у школі, але не завадило б їх перечитувати зрідка і в зрілому віці, бо завжди краще вчитись на чужих помилках, ніж на своїх.

А в "Чужих скелетах" Іванівна не приносить головному героєві сніданок, як обіцяла, і герой харчується своїми запасами. Пояснення цьому нема. Як і тому, чому бізнес-вумен скурила одну цигарку, а з'ясувалося, що є купа недопалків. Або ситуація з примарою, яка з'являється спочатку Сахновському, а потім бізнес-вумен (вона потім виявляється коханкою нещасного брата подруги головного героя).

13 14 15 16 17 18 19