Звичайно, це порівняння, подумав Віктор Андрійович, було невдалим, бо у Сергія не було ні байдужості, ні агресивності до улюбленого лікаря, яким сам себе без зайвої скромності вважав Віктор Андрійович.
Упоравшись з пацієнтами, які видавалися йому безнадійними, але їх він рано чи пізно змушений буде виписати із закладу, розуміючи, що вони сюди неодмінно ще потраплять, Віктор Андрійович підійшов до Степана Аркадійовича. Той читав "Ідіот" Достоєвського, але, здається, не помічав літер, очікуючи на присуд. Доктор не став тягнути і сказав, аби Філософ два тижні нікуди не виходив із закладу. "А там побачимо", — загадково додав він, але ніщо вже не могло спинити радощі Степана Аркадійовича. Два тижні – це ж ніщо порівняно з тим, що він собі надумав у найгірших своїх передбаченнях. Якраз він прочитає всі книги, які набрав удома. Здавалося, Філософ ладен був кинутися на шию Вікторові Андрійовичу, розцілувавши його з голови до п'ят, але не робив цього з однією метою: аби не нашкодити справі, аби доктор не передумав і не застосував більш серйозного покарання. Степан Аркадійович з неабияким ентузіазмом продовжив читання "Ідіота", намагаючись запам'ятати мало не кожне слово роману. Йому хотілося всі свої почуття виплеснути на доктора, сказати йому, що читав цей роман ще у школі, а тепер по-іншому сприймає прочитане. І знову Філософ титанічними зусиллями, всупереч власній натурі, змусив себе зупинитися, розуміючи, що Віктор Андрійович може захлинутися в його словесному потопі, а, отже, змінити своє рішення щодо двотижневого терміну покарання.
Останнім на сьогодні був Сергійко. Якщо здалеку він дивився на Віктора Андрійовича і доктор відчував його погляд, то зблизька лише крадькома дивився йому в очі, ніби боячись щось сполохати у стосунках між ними. А такі стосунки зав'язалися з першої зустрічі і виходили далеко за рамки лікар-пацієнт. Їх не можна було назвати дружніми, бо все-таки різниця у віці була суттєвою. Це й не були стосунки ніби між батьком і сином, радше йшлося про взаємини між старшим і молодшим братами, причому старший, здавалось, аж тепер зауважив, що молодший підріс, має свою планиду, моральні вартості, орієнтир цінностей, яких він раніше не помічав, звично купуючи малому солодощі, а фактично відсторонюючись від більш серйозних стосунків. Але старший брат з плином часу став розуміти, що малий дійсно ще залишився малим, якщо взяти арифметичну сукупність його років, але одночасно це вже була ціла планета своїх почувань і розумінь, цілий неповторний світ, який розкривався щораз глибше, — і оминути це явище вже не було жодної змоги. Вони потребували взаємного занурення одне в одного, причому це було щирим обопільним бажанням. Здається, й цього життя їм не вистачить, аби досконало дізнатися все один про одного, але вони ладні були пожертвувати цим життям, аби хоч на йоту наблизитися до розгадки людини, яка несподівано стала найближчою на світі.
Віктор Андрійович задавав звичайнісінькі питання, Сергійко відповідав, ніби соромлячись, — коли до них підійшов санітар Павло, умить зруйнувавши ідилію. Він щось пошепки сказав на вухо Вікторові Андрійовичу, той усміхнувся, побачивши тривожну напругу в очах Сергійка, і сказав:
— Зараз, зараз ми підемо. До тебе тато приїхав.
Різноманітні почуття змішалися на Сергійковому обличчі, злившись воєдино, так що лише досвідчений спеціаліст зміг би розібратись у цій гримучій суміші. Віктор Андрійович розумів, що Сергійкові дуже хочеться до тата, за яким він скучив і якого любив. Але, з іншого боку, він цінував радість спілкування з Віктором Андрійовичем і не хотів упускати жодної миті. Це було так очевидно, що доктор не смів зловживати цією довірою. Він за інерцією говорив Сергійкові, що справа йде до одужання, можливо, більше вірячи в свою інтуїцію, ніж це було насправді, але заспокоював юнака, що не треба поспішати, все має відбутися саме по собі. Вони разом вийшли до Сергійкового батька, обидва поручкалися з ним, і Віктор Андрійович пішов, сказавши: "Ваш Сергійко молодець." І – персонально до Сергійка: "Я ще заскочу до тебе після обіду, треба поговорити". Коли батько побачив усмішку Сергія, то йому защемило біля серця: ніколи син так не усміхався на його слова.
7
Він дивився на свого Сергійка, впізнавав його і не впізнавав. Ні, звичайно, це був його син, але якийсь інший, ніби не справжній. Він дивився на нього, намагаючись поглядом повернути все назад, як було, але не мав тієї чарівної палички, аби здійснити своє найсокровенніше бажання. Син, його улюблений, його єдиний син, був важко, невиліковно хворим, щомиті знаходився серед подібних йому психів, на яких він, батько, надивився за цих десять хвилин, поки Сергійка кликали до нього. У нього не було огиди до цих людей, він спокійно ставився до їхніх вад, але коли усвідомив, що й Сергійко належить до їхнього числа, – стало важко на душі, ніби хтось кліщами здушив тебе зсередини й не дає продихнути.
Вони не встигли й декілька хвилин поговорити, як Сергійко вже казав, аби батько йшов геть. Спочатку йому стало образливо, адже готувався до цієї зустрічі ще від учора, морально й психологічно налаштовуючи себе, аби чимось не схарапудити сина, навіть натяком не показати йому, що він не такий, точніше, такий, як і ті, хто його нині оточує, але вже на шляху до того, щоби не бути таким. Сергійко майже не доторкнувся до того, що приніс батько, і вареники зі сметаною, ще тепленькі, йогурт, вафлі, сік чекали на кращі часи. Йому ще вистачило сили усвідомити, що це не Сергійко, а синова хвороба проганяє його геть, і з цим треба змиритися. Втім, він уже, здається, змирився зі всім, а особливо з тим, що його чекає в найближчому майбутньому. А там нічого немає – порожнеча…
Сергійко вже декілька разів настійливо просив батька йти геть. Не усвідомлюючи цього, але на інтуїтивному рівні він висловлював своє небажання, аби тато бачив його таким, яким він є зараз. І як вчора та сьогодні йому хотілося до нестями бачити батька, так зараз, із такою ж силою він волів, аби тато пішов, і щоби ця мука насамперед для нього, Сергійка, якнайшвидше закінчилася.
Батько неохоче підвівся з-за столу, намагаючись зазирнути синові в очі, але намарно, його погляд не затримався на татовому обличчі й був спрямований у невідому безкінечність всесвіту. Вони обійнялися, мов чужі, батько відчув пружну щетину синового заросту, і Сергійко пішов у палату, навіть не оглянувшись.
Він прибрав усе зі столу, поклав у пакет, передав це санітару, який під час їхньої розмови стовбичив тут ("Можливо, тому Сергійко й не хотів розмовляти й казав, щоби я йшов", — згодом подумав він), попросив його, аби дав Сергійкові потім те, що залишилося в пакеті, засунув йому до кишені десять гривень і пішов. Санітар криво посміхнувся, бо знав, що посмакує Сергійковим їдлом.
Щоби потрапити до Віктора Андрійовича, треба було оминути цю похмуру облуплену будівлю з ґратами на кожному вікні. З вікон на нього дивилися нещасні, хтось навіть махав руками, але він не відповідав, розуміючи, що це не до нього. Раптом він подумав, що це Сергійко міг помахати рукою, вітаючи його. Але він погано бачив і навіть, якби хотів, не зміг би побачити сина, хіба би батькове серце щось відчуло, але воно, здається, вже нічого не відчувало. Проте він став кволо відповідати на помах кожної руки, сподіваючись, що і Сергійко побачить його, і хоч трошки радощів додасться йому в цьому суворому житті.
Віктор Андрійович ще не повернувся до свого кабінету, і він очікував на нього, зиркаючи раз-у-раз на пружні груди секретарки. Галя-Гертруда заспокоювала себе, що їй усе одно, куди дивиться цей чолов'яга, але десь у глибині душі визнавала, що стає навіть приємно, що дивляться, власне, на її груди. Звичайно, їй хотілося, щоб зазирнули і в її серце, але доводилося вдовольнятися тим, що є.
Коли зайшов Віктор Андрійович, Галя-Гертруда винувато глянула на нього, ніби була винна в тому, що цей чолов'яга зиркав на її груди. Відтак вона зірвалася на ноги, ніби тільки й очікувала цього моменту, аби не знаходитися в компанії цієї дивної людини. Ніби і не їхній пацієнт, але складалося враження, що він уже колись тут був – принаймні у минулому житті, чи потрапить сюди у житті наступному.
Галя-Гертруда вийшла, він без зайвих слів поклав йому гроші до кишені лікарського халату. Віктор Андрійович уже навчився не казати: "Та навіщо?", "Це зайве!", навіть "Дякую" вже не казав, вважаючи кокетством, бо розумів, що родичі ладні дати й більше, якби могли, аби вилікувати своїх рідних, а держава робила все, щоби не доплачувати таким лікарям, як він, ніби розуміла, що це за неї зроблять близькі пацієнтів.
— Лікарю, чи є надія, що Сергійко одужає? – якось дуже просто запитав він, хоча насправді це далося йому аж занадто важко, і він одразу відчув, як у грудях стало сіпатися серце, що ладне було вискочити назовні.
Йому здалося, що Віктор Андрійович дивно глянув на нього, ніби на безнадійно хворого пацієнта, і в самому запитанні крилася відповідь, хоча й не та, на яку він очікував. Насправді все було набагато простіше, бо Віктор Андрійович і сам не знав, що має відповісти. Сергійко зараз знаходився у такому стані, що важко було сказати, чи виборсається він. Це з одного боку. А з іншого – у Віктора Андрійовича не було жодного сумніву, що з малим усе буде гаразд. Він знав, що так і буде, і це не було лише інтуїтивне відчуття, це була впевненість, яка йшла із глибини душі. Висловити це все словами він зараз не міг, та й не було в цьому потреби. Зрештою, чи зрозуміє батько Сергійка порухи його душі?
— Ситуація важка, але не безнадійна, — сказав він суворо, намацуючи купюру в кишені халата. Він не зміг її розгледіти і тепер розмірковував, чи це гривні, чи долари. – Динаміка позитивна, і я думаю, що Сергійко одужає. Але на все потрібен час, щоб остаточно зрозуміти, яким буде кінцевий результат.
Віктор Андрійович усвідомлював, що навіть для нього ці слова не є переконливими. То що вже говорити про батька Сергійка? Але щось схоже на усмішку промайнуло на обличчі цього чоловіка, і вже тепер точно на інтуїтивному рівні Віктор Андрійович зрозумів, що дав надію батькові Сергійка.