Маруся Башличка

Голота Петро

МАРУСЯ БАШЛИЧКА

(УРИВОК ІЗ ПОВІСТИ)

ПРОЛОГ

З оцеї зеленої гори видко все—

Он у кучерявих акаціях потонув Єлисавет, повистромлював високі димарі заводів; Солодка Балка під Єлисаветом розсипалась низенькими землянками, що повкутувалися в кущі дерев.

Ліворуч—височезний кам'яний Балашівський міст, що по ньому йде потяг, а праворуч—у глинищі—цегельні заводи, землянки знов,— Озьорна Балка.

З оцеї зеленої гори видно все...

Я зараз оце все тільки мріється—навколо впала темно-синя тінь—ніч.

Видно одну річку, що внизу гори тече з під Балашівського мосту до Єлисавету й виблискує вогнями, які падали в ню од станції. Тече собі Інгул.

Петро поклав голову Марусі на груди, а вона легенько водила рукою по його шиї й дивилася на вогні, на річку... Маруся журиться.—

Брат у неї був такий добрий. Вона зараз хотіла-б до нього пригорнутися й сказати:

— Сашурко, я з тобою ніколи-ніколи не буду сваритися!

Д Сашурка наче йде, йде ось по-над річкою та вдивляється, з ким^ ото сидить Маруся.

На шиї у Сашурки кров і кров біля рота. Став по той бік річки й каже:

— Ти вже мене, сестричко, ніколи не побачиш!..

Над річкою пролетіли якісь птахи, зашуміли в повітрі крилами й наче теж кричали:

"Не побачиш, не побачиш!".

І не знатиме Сашурка з ким сидить Маруся над Інгулом.

Маруся Сашурці до в'язниці носила обід. Одного разу сказали Марусі:

— Обіда не приймемо—ваш брат помер... Вдарило Марусю в голову полум'я, впала без тями.

Батька вдруге заарештовано. Повезли десь—і десь у в'язни_ помер.

Пригадався Марусі й старший брат Митька, що загинув у бою з Марусею Анархисткою в часи горожанської війни.

І батько й Сашурка й Митька не знають, що Маруся вже велика, не знають, що вона вже закохана.

Маруся нахилилась до Петра й почала хлипати.

— Ти знов, Маню? Годі... Забудь!.. — Ось поїдемо до Харкова... Ми ще такі молоді, нам ще жити багато. Все, що минуло, хай собі,— треба думати про дні, що йдуть нам назустріч!..

Усміхнеться Маруся крізь сльози й притулиться гарячою щокою до Петрового лиця.

— Ти-ж мене, Маню, любиш?

— А люблю-ж...

А якже ти мене любиш?

— А ось...

А вітер шелестів травою й гойдав Марусину косу, здіймав із плеч і тріпав у той бік, де сонце заходить.

*

Хіба матері діло, що доня десь сидить і пестить хлопцеві кучері?

Мати мабуть собі спить. А може не спить? Може блукає думками у в'язниці, де стіни покльовані кулями, де валяються гнилі трупи?..

Може заливає слізьми подушку й ридає?

На селі співають півні, з димарів валнув дим, ранок сивим посипав. По той бік річки вже й підвода заторохкотіла, вже поспішають на базар.

У Марійчиній хаті засвітилася лямпа. Погасло. Сон.

ЧАСТИНА ПЕРША і

Колись.

Ще був Петро маленьким хлоп'ям, як мати найняла його служити. Хазяїн—будник.

Стоїть оця червона, з півником на даху, будка, як сирота, серед степу, а біля неї одна однісінька тополя. Ойже сумно шелестить тополя!

Инколи хтось пройде чи проїде, або потяг пролетить—закрутить вихором куряву по рейках, свисне паровик і залунає дико в безлюдному степу, покотиться нивами сум.

Петро вижене на вал телят, скине з плечей торбинку, сяде в щитах, що курінями стулені з дошок, та й ліпить собі з глини будівлі або грається з жучком-кузочкою.

Гудуть дроти. Тужать дроти, наводять тугу.

Теля часом піде в шкоду, прийде якийсь дядько з батогом, одлу-шпарить Петра.

— Я дивись-но, собачий сину, за худобоюі А в будника Петрові не переливки. Хазяїн—лютий, хазяйка—скупа. Знущалися над Петром, морили голодом. Став Петро сумний, мовчазний.

Одного разу кинув у хазяйку каменем. Як приїде додому хазяїн, уб'є Петра.

Ночує Петро дві ночі в щитах. Просить у проїздних хліба. Дбо инколи з вагона викинуть завернутий папірець, розверне, а там або шкуринки од ковбас, або крихти хліба.

Петро надумав не жити.

— Ляжу під потяга, хай заріже... Наміриться Петро й злякається.

*

Був холодний ранок

Прокинувся Петро в щитах, зуб на зуб не попаде. їсти хочеться, зло взяло.

— Д той хазяїнів синок Янко так їсть, що захоче, й не мерзне... Піду уб'ю його!..

Петро рзанув рукою дошку од щитів з такою силою, що здавалося він справді здатний убити людину.

Рейки такі довгі та блискучі.

В кінці рейок димок. Димок більшав і більшав.

З димом виринуло: шматок димаря паровика, тоді його груди — лихтарі з буферами, а он і спини вагонів—потяг.

— Ляжу, хай заріже, чорт його бери! Захолонуло маленьке серце, затіпалось.

Губи посиніли, сльози котилися в куточки губ. Потяг як із землі виріс, уже близько, наче вітром обдало Петра. Він скинув порожню торбинку з плечей, підібрав халоші подертих штанців, збіг з валу вниз, чогось перехристився й ліг на рейку.

Ліг Петро—нема Петра.

Він не чув, як на нього з шумом накотилося важко колесо.

Коли потяг зупинився й Петра закривавленого несли на носилках до санітарного вагону, він побачив, як кондуктор жовту-жовту, в крові, за пальчика ніс його руку. Кров з руки капала на жовтий пісок і застигала чорними кружалками.

II

Найщасливіші дні дитинства для Петра були в лікарні. Всі його тут любили. Було виведуть в сад, зав'яжуть рукави халату тай нарвуть йому туди вишень, черешень. Дадуть йому паперу, оливців і він малює.

Доктор у білому, з чорною бородою, в окулярах, візьме Петрові малюнки в руки, подивиться на них, а тоді до сестри жалібниці, що стоїть з боку з червоним хрестиком на грудях.

— Молодець, з нього люди будуть!

— Змалюй мене! — каже сестра, весело всміхаючись Петрові, й сяде важно на зелену залізну скамейку.

Петро ще ніколи не бачив таких рівних, гарних стежок, посиланих жовтим пісочком.

Побіжить, побіжить аж у глибину сада, а стежці й кінця немає. По боках стежки скамейки зелені та нові.

— Вам ще бігати не можна!—крикне молода сестра і ото йому подобалось, що за ним шкодують.

— А я буду бігати...

1 бігає. Сестра хопить його легенько за руку й погрозливо:

— Дну ходім до лікаря!

Подобалось Петрові й в палаті—ліжки біленькі, як салдати рівно стоять, а вікна великі великі—все небо видно.

Любив Петро й коридор. Підлога сковзка, як лід. Побіжить Петро та й посковзнеться, як на коньках. Д вечером хорі чого тільки не оповідають. Петро слухав і плів собі мрії.

Пі

Як видужав Петро став розбишакою. Його найкращі друзі Жек та Микада—увірвиголови на все село. Де на городі гарні баклажани, огірки, вишні—там Петро, Микадо, Жек.

Иноді й замок одкрутити, а иноді й курку вбити за городом та засмажити.

Д Петрові радили вчитись:

— Ти вже великий, у тебе одна рука, вчитись грамоти треба, може писарем будеш, бо який же з тебе господар...

Мати казала:

— Ззів идол руку, а тепер торби не минеш. З одним крилом не полетіти... Пішов-би у Груцьку до Пантелея корови пасти, заробив щось, доки ти будеш байдики бити!?.. Он твої-ж ровесники до заводу ходять, аж по 15 копійок у день получають, а ти... Людські діти носять матерям, а мені!..

Мати плаче.

Петро похапцем учився читати.

Перечитував по складах "Конька Горбунька", "Сто кіп брехні, хоч вір, хоч ні", або "Сборник русских народных песень".

Це було старший брат Федька, що був літейщиком у заводів Ель-ворті", що-суботи приносить такі книжки. Навчили Федьку робітники читати, а він показав Петрові. Дяк Федька приходить од заводу, Петро зливає йому води на руки. Тоді біжить до крамнички Федьці по тютюн № 12.

Петро упросив Федьку купити йому букваря, де він вичитав коротеньку біографію Кольцова, як той почав писати вірші.

— Дай і я попробую—задумалось Петрові.

Думка писати вірші так опанувала Петром, що він не міг спати. Коли в хаті всі сплять, він встає, світить лямпу, за оливець і великими друкованими літерами записує, що йому в голову збриде. Запише — ляже. Тільки ляже—знов схвачубться—краща думка найшла. Прокинеться мати, як визвіреться:

— Світло, нечистий дух, гроші стоє, ти його купуєш? Людські діти матерям гроші носять.

А вранці бабам:

— Всі в мене діти, як діти, а це чорт його зна що воно за дитина, встає вночі й пише, і вивчила якась нечиста сила його писати!

IV

— Дби ти мене слухав, я-б ніколи на тебе й не крикнула-б.

— Нащо тобі ото воно здалося писати? Та чи ти з цього хліб їстимеш?

Все єдно, сину, нам старцювати... Що тих копійок, що Федько приносить?—Сім'я-ж у нас велика, он старий обірвався, Наташка боса, а вона-ж уже дівка—між люди треба. Андрій голий ходить, світить... Що тих копійок!.. Сьогодні субота, в заводі получка, пішов-би, став отам під ворітьми, та й щось дали-б, тільки треба бути сміливим...

Так мати Петрові каже щосуботи, але Петро не слуха. Сьогодні він став ніби другим-—якимсь блаженим і слух'яним.

— Піду. Сказав Петро і почав шукати торбинку.

Балашівка од Єлисавету сажень на 300.

На вигоні село, а по той бік річки у ямі Єлисавет.

Петро не зводить очей од високого червоного димаря Ельвор-тівського заводу. Я димар нахабно тирчав у небо, до половини закопчений, а з нього валив чорний кучерявий дим. Об димар розбивалися біленькі хмарки й тонули разом із димом у небі.

Петро засунув рукав за пояса, що підперезався ним, і заховався за залізною, обліпленою маслами, брамою заводу. Биндюжники торохкотіли возами по кам'яному бруку, везли якісь довгі паліччя, залізні колеса... Вагонетки котяться з вугіллям, пахне нафтою, спиртом і всякими маслами. За вікнами, що обсажені пилюгою, блищать вогники, гудуть безперестанно мотори. З вікон трубки, а з дробок дим настирливо вилітає в повітря.

Згодом зойкнув гудок і робітники в засмальцьованій одежі вал-нули на получку. По одному виходили з контори і йшли з брами мимо Петра.

Зобачив Петро знайомого робітника з свого села і втік. Той зрозумів, наздогнав його і силоміць у кешеню поклав йому три мідні копійки. Петрові було дуже чогось соромно і він бігом побіг додому.

Мати дуже зраділа.—Нічого це, сину, на перший раз, поки звикнешся. Бачиш, а ти не хотів мене слухати. Піди-ж, дитино, та купи три хунти соли, в нас якраз і соли немає!..

Петро розвернув книжку й уставився читати. Тоді глянув на матір:

— Це вже, мамо, останній раз, більше я ніколи не піду... Краще з голоду померти... видумали...

Мати спочатку лагідно просила його, а далі хватила у Петра з рук книжку й швирнула на долівку.

— Оце мені читання, аби не був такий дуже грамотний, то не розумів-би так... Грамота йому їсти дасть.

V

Башлик Дртем—політик.

У нього на кватирі тайком збираються люди, щось говорять, обмірковують.

Та Петрові не діло до цього, що Артема забрала поліція й повезла до в'язниці, що якісь книжки стара Башличка поливала гасом та палила в печі.

Петро прийде до Башликів, покрутиться, вкраде в Митьки, що ходив у сірій шинелі з ґудзиками, книжку й піде крадькома од Башликів.

Стара Башличка наказує своїм дітям не водиться з Петром, бо навчить всяким пакостям, "призводитель".

1 2 3

Інші твори цього автора:

Дивіться також: