Я п’ю горілку.
Мені подобається, коли переді мною стоїть повна пляшка, а в ній виблискує й гойдається. Я беру пляшку в руку, бовтаю, щоб у ній гойдалося мокре, й оглядаю її з усіх боків. Зелена етикетка наліплена на пляшці, має якийсь своєрідний вплив: "хлібне вино, міцність 40", посуд… Я дивлюся на червоний сургуч, махаю пляшку в руці й мені радісно – пляшка повна, важка, в ній блищить мокре й гойдається вечірнє золото електрики.
Чубатий репортер з сигарою в роті жадібно дивиться на пляшку, аж гризе свою сигару, а чорнявий, плечистий редактор у ковбойці сміється з того, що я любуюся пляшкою. Він бере її в мене і його долоня смачно ляскає в дно пляшки, як ото хтось когось по щоці – раз-раз, корок вилітає й мокре бризкає на стіну, на долівку… Я люблю, як вилітає корок, і як бризкає мокре. В чарку булькає і мені радісно. Я беру чарку в руку, підіймаю її вище голови й киваю товаришам головою. Потім я вихилив чарку, не скривився для скромності й понюхав житнього хліба. Потім я задумався. Завжди, як вливаю в себе горілку, мені хочеться трохи помовчати й подумати. Тоді я відчуваю, як мене перемагає горілка. Ось я задумався. Я слухаю, чи не дає про себе знати горілка, слухаю, як вона втілюється в мене, оселюється… Ось я п’ю. Що з цього? Хіба це новина? П’ють люди й пили…
Люди пили ще не за нашої пам’яті. Ще понад чотири тисячі літ тому східні народи виробляли з рису напій, який давав людині чудодійний, веселий настрій. Люди раділи з такого напою і звали його "вода життя", "ніжна рідина", а по-арабському "алькеґаль". Я задумався. П’ючи я завжди думаю проте, що я нітрохи не ріжнюсь від людини, що пила понад чотири тисячі років тому. Думаю так і п’ю.
Товариші наливають мені, й горілка вливається в мою душу, як злодій, що хоче викрасти в мене серце й розум… Потекла горілка в мою душу, як злодій, і намацує в ній кожний суставчик мого організму. Я п’ю, ще й почуваю себе так, наче зустрів свою першу кохану. Я радію. Справді, араби справедливо називали горілку "водою життя". Я живу. Мені весело. Я зараз могутньо й бадьоро себе почуваю. Я вигукнув товаришам:
– Крррасота! Хай живе Анатоль Васильович Луначарський. Він десь колись сказав, що красота це могутнє бадьоре життя…
– Хай живе! – гукнули товариші.
– Весело, – знов сказав я, – тай правду каже народня українська пісня:
Чарка все на світі робе,
З нею добре жити,
Від усякої хвороби
Може відлічити.
– Крррасота! – гукнув репортер і проспівав:
Ой куме, куме,
Добра горілка,
Вип’ємо, куме,
Ще й з понеділка.
Редактор додає:
– Цебто!
Ой випиймо, куме, тут,
На тім світі не дадуть.
Я встаю з-за столу, танцюю й приспівую:
Ой випила, похилила,
Сама себе похвалила.
Що я панського роду,
П’ю горілочку, як воду.
Ху… – Сідаю. Я стомився. Задумався: "п’ю горілку, як воду".
Це сказано давно, давно. Я уявив собі минулу, далеку Україну і прийшов до висновку, що мій далекий край наскрізь пройнятий горілкою. Я уявив собі моїх довговусих прапрадідів з оселедцями на головах, в рясних синіх штанах, підперезаних червоними, широкими поясами. Я уявив собі моїх прапрадідів у вишитих сорочках, з червоними жупанами наопашки і з довгими люльками в зубах. Ось вони сидять за столом, повідкидали на бік свої шаблюки, ноги в чоботях, повиставляли вперед свої широкі могутні груди й голосно співають узявшись у боки:
Гей, нумо хлопці,
Славні молодці,
Чого смутні не веселі?
Хіба в шинкарки мало горілки,
Пива і меду не стало?
Гей наливаймо повнії чари,
Щоб через вінця лилося.
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в світі жилося!
Замовкають. Один козак підіймає вгору кухля з горілкою, радий махає головою до друзів і крізь довгі вуса співає:
Пийте люди горілочку,
Як ви, гуси, воду,
Тяжко, важко на чужині
Без рідного роду.
І мені вже сумно. І мені вже боляче. Я цокаюсь із товаришами і співаємо пісню про колишню голоту. І я вже плачу. Падаю лицем на стіл, так що брязнули чарки. Одна чиясь недопита чарка розлилась мені на руку. Горілка разом з цибулею тхне мені аж коло носа. Я плачу. Гірко мені, боляче. І чогось згадалося мені із десь прочитаного: "ти дужий і ти плачеш. О, ти плачеш. Плач дужого скидається на ридання лева". Звичайно, це до мене не стосується. Це тільки асоціяція думки з плачем, я не дужий. Не козак з мене. Не запорожець.
О, моя бідна голото. Вона гуртувалася біля корчми і пропивала останні копійки, зароблені в багачів… "Ой зібралася бідна голота, до корчми гулять". І пила бідна голота і "гуляла".
Мені хтось пом’яв чуба, і я підвів голову.
– Чого?
Цебто чого плачу.
– Пісня, – кажу, – трагічне минуле. Ціла картина із минулої України.
– А гей! – гукнув редактор. – В минулому хіба було тільки трагічне? Ось на. – Він почав гасати по хаті й приспівувати:
Од села до села —
Танці та музика.
Курку й сраку продала —
Маю черевика.
Потім він крутнувся так, що зачепив стола, звалив його, сам упав і все зі столу брязнуло додолу.
– Струнко-о-о-о!
У дверях з’являється постать журналіста. Він кинув свого кашкета десь аж у куток і свою п’ятірню з довгими, вичищеними нігтями засадив у свого чуба соняшного кольору. Зачесав його назад. Поставив на стіл пляшку й сів до столу. Репортер підходить до нього, бере його руку в обидві свої, тормосить і приказує:
– Дуже вдячний, дуже вдячний вам, товаришу чоботаре, що ви не відмовили мені пошити панталони. А того, що прийшов без жони, ми не думаємо вам простити…
Всі зареготали, а редактор затягнув:
Мені з жінкою не возиться,
А тютюн та люлька козаку й дорозі
Пригодиться.
– Сто-сто-стой! – перебив його репортер. – Не тютюн, а горілка… Ось ми йому (журналістові) за те, що він прийшов без жінки заспіваємо такої мінорної, що його аж за пупа візьме:
Ой зацвіла червона калина
Під криницею.
Горе ж мені моя рідна мати
Жити із п’яницею.
– Ну що?
Журналіст усміхається.
– Да. Прекрасний шматок побуту минулої України… Воно, правда, й тепер є, – сказав журналіст, ударивши долонею в дно пляшки. Поналивав чарки, став у позу Наполеона, затягнув, а всі підхопили:
Гуляв чумак на риночку,
Та й пив чумак горілочку.
Я сиджу похмурий і палю без кінця папіроси. Взяв одну цілу, пожував у роті й викинув її під регіт товаришів на долівку. Якась дурниця оце куріння… Просто глузування з людини…
– Дай сигару, – простягаю я руку до репортера. Запалив її й мугикаю сам до себе, махаючи товстою сигарою у себе перед очима, так наче балакаю до сигари: – А проте курили Вальтер Скотт, Дар… Дарвін. Дарвін курив і Ньютон курив…
Я підводжу голову до товаришів, що балакають собі голосно, а їхні чарки стоять, "стигнуть". І біля мене стоїть налита чарка.
– Товариші, – кажу я, – сам Дарвін курив, чому б не курити мені або тобі, репортере?..
– Правильно.
Я продовжую.
– Хай собі не курив Леонар… Леонардо да Вінчі, Данте і, здається, Вік… Віктор Гюго, не курив Ґете, так за те курив Дарвін… Дарвін курив, товариші… Ви знаєте, що це значить?
– Зате він ніколи не пив самогону, – сміючись, сказав журналіст.
– Як не пив самогону, то щось інше, – додав репортер.
– А я вам кажу, – тарначив журналіст, – що всі генії були поборники тверезості. О, ви думаєте, що пили Данте або Ґете? Ану попробуйте написати, будучи алкоголіком, "Божественну комедію" або "Фавста". Спробуйте написати, будучи алкоголіком, "Гамлєта" або "Ромео і Джулієту"? Ви гадаєте, що Шекспір вживав алкоголю?
– Слухай, голубчику, – перебив його редактор, – ніякого Шекспіра й не було. Власне, це й не автор згаданих творів… Автор цих творів Бекон.
– Нічого подібного, – вставив я, – автор цих творів лорд Ретленду.
– А я вам кажу, що Шекспір, – уперто стояв на своєму журналіст.
– А я кажу, що Бекон або Ретленду.
Редактор могутнім кулаком гехнув по столі, що аж хлюпнули чарки.
– А я запевняю вас, – сказав я, – що автор згаданих творів Ретленду. Може, й Бекон, а за Шекспіра не знаю… Це міт, фетиш…
Всі зареготали.
– Ну та чорт їх бери, – кричить репортер, – що ви із-за яких-небудь Шекспірів та Ретлендутів будете каламутити свої благородні голови. Он стоять чарки, ну й чого ж іще.
І ми вихилили.
– І як ти… я не розумію, берешся судити про те, чого не знаєш? – закусуючи цибулею сказав редактор. – Ти гадаєш, що Шекспір…
– Та ну вас… хлопці… киньте, – пропонує репортер, – у нас он уже горілки немає. Давайте краще зараз підемо в ресторан та послухаємо "Не іскушай" Глінки.
– Правильно!
Ми всі разом встали. Стільці наші з гуркотом попадали. Хтось зрушив з місця стола, на ньому все поперекидалося, попереливалося. Ми позапалювали цигарки й пішли тинятися по електричному місту.
Вранці мені важко й нудно. В моїй кімнаті безладдя. Та мені до всього байдуже. Коли я лежу, мені наче легше, а коли поворухнусь, встану, особливо, коли встану, мені робиться нудно так, наче мене закачало на морі. Я випиваю пів чайної шклянки горілки й тоді встаю. Підходжу до дзеркала. Похитав на себе головою й сказав:
– Що ти собі думаєш?.. Дурню ти!
І по щоках у мене рясно покотилися сльози. Покотилися сльози гарячі, великі. Течуть із моїх очей, наче шматочки чистої, срібної душі. Я сперся на лікоть, узявшись рукою за щоку, дивлюся на себе й думаю. У мене зараз нецікаве обличчя. Тому, що в мене погане обличчя, мені згадалося красиве Байронове. І мені стало лячно. Я знаю, що горілка вбиває в мені здоров’я, юність, свіжість, здібність… Отак потроху-потроху горілка-злодій викраде в мене моє серце, мою душу, мою пам’ять. Ось я хочу щось пригадати із Байрона й нічого не пригадаю. Он як лячно. Я ж знав. Невже це я вже гублю нею пам’ять? Але ні. Це просто так собі. Я ще колись пригадаю. Адже ж Вільям Аткінсон сказав, що: "багато речей, які здавалися нам навіки забутими і які ми часто намагалися пригадати, іноді нагадуються без ніякого напруження, наче це так потрібно".
Це так, але в мене колись була краща пам’ять. Безперечно горілка вбиває мою пам’ять. Це ж жах. Я це знаю і п’ю. Я тоді геть, геть не буду нічого знати. Я не в силі буду написати навіть два, три рядки гарного вірша. Я це знаю і п’ю. Я випив ще пів шклянки горілки й мені стало зовсім легко й гарно. Я відгорнув рукою з чола своє волосся й подивився на своє чоло. Я закидаю волосся далеко назад, щоб чоло було більше, і знов став думати про пам’ять. Десь я вичитав, що все наше знання цілком залежить від нашої пам’яті.