Бруд

Голота Петро

І

Ліза Галан м'яко повернулась на зеленій канапі з високими боками. Половина важкої Лізи пірнула в канапу, а пухлі руки з одвислими, повними торбами вище ліктя здійнялися в повітря й ліниво обхопили тугу подушку канапи. Потім Ліза Галан рівно й солодко витяглась на ввесь зріст і тихо гукнула:

— Карочко, Каро!

Ввійшла Карочка, з очима, як її прізвисько, з кучерявою карою голівкою, що хвилясто труситься од кожного її руху. Карочка мовчки стала біля важкої й м'якої Лізи Галан, тримала руки під зеленим брудним фартушком і, чекаючи, озиралася по кімнаті так, наче вона в ній сьогодні перший раз. Ліза Галан трохи повернула кудлату голову до Карочки й поважно сказала:

— Повитрушуй усі килими, прибери в кабінеті Костянтина Семеновича, а тоді на оцю записочку, підеш до Церобкоопу[37] й купиш усе, що тут написано… Чекай, не забудь узяти церобкоопську книжку. Та не грюкай дверми! Іди сюди! Як я спала, ніхто не приходив? Не питали мене? Ну, гаразд. Іди.

Двері гладенько зачинились, і Ліза Галан ще й ще відчула безжурну самітність. Канапа рипнула — Ліза Галан повернулась, потім підвелась. Сіла й позіхнула. Товсті руки здійнялися до кудлатої голови, а кругле лице повернулось до дзеркальця, що в канапі. М'які руки злегка, ледве доторкаючись, облапали всю голову, потім пухкенькі, короткі пальці збіглися коло бородавки з двома волосинками на підборідді… Ах, оця бородавка!

Ах, як вона псує це таке ще пишне, майже молоде обличчя. Кругле лице одірвалось од дзеркальця й ліниво оглянуло кімнату.

— Карочко!

Карочка наче сиділа за дверми й чекала, поки її покличуть — миттю влетіла. Руки туго заховані під зеленим фартухом, а погляд упав у ноги Лізи Галан і, чекаючи, застиг. Карочка ніяковіла. Ліза Галан наче не помічає, що вона біля неї стоїть, чистить собі червоні довгі нігті.

І тільки згодом кругле лице з бородавкою підвелось на Карочку.

— Дай мені води та легше ходи, аж підлога гнеться. Коли ти вже навчишся по-людському ходити? Ти мусиш ходити, як пір'їнка. Ти мусиш ходити, не торкаючись землі. Чула?

Напившись води, Ліза Галан знову лягла й глухо, наче сама до себе:

— Карочко, Каро! Подай мені оту книжку! Он оту, що з голубою обкладинкою.

Важка, лінива рука з червоними нігтями простяглась у повітря, показуючи на шафу з книжками.

— Оцю? — Кароччині кучері гойднулись біля шафи, і голівка замигтіла за блискучим склом відчинених дверцят.

— Дурна! Та не лапай своїми руками всіх книжок! Не ту! Ні! На вищій поличці! Ото! Оту! Ну да!

Ліза Галан розгорнула "Милий друг" Гі де Мопассана, і в хаті настала якась сонна тиша. Ліза Галан захоплено взялася за читання роману. Їй так приємно відчувати любовні ролі героїв "Милого друга". Ах, коли б це вона була на місці…

— Якого чорта?! — Ліза Галан нервується. У двері просунулась кучерява голівка Карочки.

— Лізо Василівно, телефон дзеленчить… — Двері тихенько рипнули, й хвиляста голівка зникла. Ліза Василівна ліниво повернулась, підвелась, сперлась якось на те місце, де лежала, і відчула, що воно надто гаряче. Це Лізу тішить. Їй стало радісно за свою кров. Вона зиркнула в дзеркальце, і кров ударила їй у лице, залила його густим, теплим рум’янцем. Ліза Василівна вирівняла червону шовкову сукню, що трохи зім’ялась на випуклому одвислому тілі, й пішла до кабінету.

— Це ти, Котю?

В рурці спочатку щось зашаруділо, залоскотало вухо Лізи Василівни, а тоді засопіло. Так, це знайоме сопіння. Наче аж тепло дихає їй у вуха, Ліза Василівна навіть відчула колючі довгі вуса свого чоловіка. В рурці щось захарчало, потім із харчання стали видиратися ясніші слова, наче купальник, виринувши, заплутався в жабуринні — це жабуриння густо й зелено окутало всю голову, не дає можливості ні глянути, ні дихнути. Купальник, хутко тремтячи, розриває, розгортає руками на голові жабуриння, й нарешті з нього блисне чисте лице й усміхається. Стає легко. Так видираються в рурці ясні слова з якогось харчання. Ось вони видерлись, і рідний, знайомий голос каже Лізі Василівні на вухо інтимне, своє, домашнє. Від слова "Лізок" їй так приємно, наче хтось заліз їй у душу шовковою теплою рукою й погладив по серці.

— Все гаразд, Котік, все. Я розпорядилась. Не барись. Сповісти гостей, щоб не запізнювались. Все. Бувай, Котік.

Рурка туго й важко впала в металеві ріжки й трохи задзвеніла.

Ліза Василівна пішла на кухню, перевірила, що робить Карочка, чи гаразд усе робиться, і, пригрозивши, повернулась до кімнати. Сотий раз підходить до туалетного столика. Потім до великого люстра в гардеробі. Її видно всю. Надто кругла, важка фігура, широкі груди, кругле, як місяць, червоне лице. Коло дрібних чорних очей уже збираються складочки — ах, чорт би їх забрав! І оці ідіотські волосинки на підборідді. А врешті, це єрунда. В неї зате малесенькі, наче два гарні кущики, брови, живий чорний біг очей і легка хода. Ліза Василівна легко, нечутно, м’яко пройшлася по килимах, озираючись на ноги, потім знову підійшла до дзеркала. Як їй стрінути гостей? У неї ж розкішні міцні ноги. Жовті, шовкові панчохи красиво припали на литках, що товсто пооддувалися й здригують навіть тоді, коли вона хоч трохи рухається. Ліза Василівна важко всідається в гойдалку перед дзеркалом і лапає руками свої міцні ноги. А справді, ноги в жовтих панчохах — як золоті! Чудово. Вона гойднулась. Ага! Мережива панталон прекрасно виблискують з-під червоної сукні. Особливо чудово це пасує до шовкових панчіх. Ліза Василівна неодмінно буде отак гойдатися перед якимсь гарним гостем. Це його буде лоскотати.

— Карочко!

Увійшла й винувато втирає фартухом лице. Гойдалка важко поскрипує, наче хоче вгрузнути в підлогу. Ліза Василівна гойдається. Вона поважно й пронизливо наставила свої чорні крапки на Карочку.

— Сьогодні, Карочко, в нас будуть гості. Щоб ти була чистенько одягнута. Причешись гарненько, і взагалі тобі треба про себе подбати. Ну, що ото за фартух? — Ліза Василівна нервово викрикує. — Що ото за ноги? Чого ти ходиш без панчіх? — Ліза Василівна голосно викрикує. Чорні крапки очей заблищали, поширшали, забігали. — Скільки раз тобі про це казати?.. Що ото за руки? — Карочка винувато нагнула голову собі на груди, гойднувши хвильками чуба, і заховала руку за брудний зелений фартух. Ліза Василівна перестає гойдатись, міцно спирається руками на бильця гойдалки й усім тулубом нагинається до Карочки. Голос притих, пом'якшав, але ще докірливий, лице стало серйозне, й одне око примружилось, наче од сонця.

— Така велика, й досі не навчиться, як себе шанувати, нечистьоха! — голос знову набрав могутності. Ліза Василівна викрикнула:

— Ступай!

Розляглася знову в гойдалці й повернула до люстри трохи бліде від злості лице.

* * *

Карочка почуває себе ніяково. По-перше, в неї багацько роботи. Нема часу. Вона б із охотою обливалася духами та одеколоном, як Ліза Василівна, але де це все взяти? А коли б і було, то де його класти? Та чи пасує це все їй? Ось вона уявляє себе з нафарбованими губами, під очима напудрена, тхне од неї духами, а вона порається біля горшків, біля плити й миє віхтем посуд. Але чому й не причепуритися? Вона швиденько заходилася, помила милом ноги й руки, прибрала маленьку голівку. Ось вона в жовтих панчохах і чорній сукні без рукавів та в біленькому фартусі з кишенькою. З кишеньки вона вийняла шматочок дзеркальця й зазирнула в нього, повертаючи головою на всі боки. Від умивання в неї посвіжішало лице, щоки аж горять. Їй стало від цього приємно й радісно. Губи наче підведені червоною фарбою, над карими очима тоненькими чорними дужками брови, а під трохи кирпатеньким, пухкеньким носиком над верхньою губою ямочка, як у дитини. Щоки червоні, маленькі губи, як полум'я, під очима темненька тінь — усе це Ліза Василівна собі купує, фарбує. А їй, Карочці? Яка вона щаслива. Їй купувати всього цього не треба. От хіба тільки духи. Але це дурниця. Можна й без них. Ага, прийшов Вова? Вона почула його голос у кімнаті. В неї лице стало гаряче. Вона ще раз зиркнула в шматочок дзеркальця й заходилась коло посуду, задзвенівши тарілками й ложками.

Ось Вова забіг на кухню. Їсти хоче, чорт красивий. Щипається. Значить, лицяється.

— Не пустуйте, чуєте, бо миску впустю!

Вова задивляється. Його лице з гострим підборіддям і широким чолом подібне до трикутника… Вуха широко одвисли, наче аж гойдаються, русяве, світле волосся вогко, блискучо вкрило половину чола. Вова задивляється. Його сірі очі вишукують на Карочці жіночість і тьмаріють, п’яніють. Лице стає ще довшим, зализаний чуб звис аж у ложку. Вова одкинув ногу з жовтим туфлем-джімі[38] й жадібно зиркає на Карочку, сьорбаючи борщ. Вова сьогодні якийсь особливий. На сірі, рівненько вигладжені штани впало три крапки жирного борщу, але він і не звернув уваги. Карочка зареготала й зі сміху затулилась біленьким фартухом. Вова скрутив із хліба галочку й кинув Карочці за пазуху. В лице Карочці шугнула тепла кров од сорому й задоволення. Вона блиснула очима, нічого не сказала, лячно усміхнулась і одвернулась до плити.

Вова по обіді ущипнув Карочку за щоку, аж виступили білі плямочки, що зараз же залились рум’янцем. Вова пішов до кімнати. Карочка вийняла свій шматочок дзеркальця, завертіла перед ним хвилястою голівкою й сама собі усміхнулась: чорт красивий, що йому треба? Потім узяла в жменю свою чорну сукню й озирнулась позад себе. І непогана ж вона. Задивляється, чорт красивий. Пообідав швидко, певне, кудись спішить, хоч би посидів. Кудись побіг. Чорт красивий. Карочка ще раз зиркнула в люстерко й миттю сховала його в кишеньку фартуха. До кухні зайшла Ната, з двома білими косами на плечах, із тоненькими рожевими руками й пухкеньким лицем, на якому миготіли насмішкуваті світло-сірі очі. В круглому лиці є щось подібне до Лізи Василівни. Щось таке трохи жорстоке, докірливе. Ната нагнулась над мискою, усміхнулась у ложку, й рідкі руді брови високо примостились на чолі. Карочці ця усмішка не сподобалась.

— Що смішного наварила? — Але Ната у відповідь голосно зареготала й вилила з рота борщ.

— Чого? — знову питає Карочка. Але Ната регочеться й не каже чого. Карочка рівно стала, держачи в руці тарілку, куди намірялась сипати страву, і, не повертаючись, скоса блимала на Нату. Ната сміється.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

Дивіться також: