Розвага

Голота Петро

"Слишком многое телу надо".

С. Есенин

І

Чорний, кудлатий, з вовчою мордою, Гривко грубо гавкав, захоплено стрибав коло Хведоськи, обмотавши її холодним ланцюгом, потім, захекавшись, сів на задні лапи, радісно висолопив язика й дивився Хведосьці в очі. Хведоська задихається од веселого настрою. Круглі, молоді щоки розжеврілись, а очі налились вогненним дитячим щастям. Вона намагається звільнитись од ланцюга, що торкається об голу литку, об руку, але дужий у в’язах і ногах Гривко мотнувся, і ланцюг опинився в Хведоськи на шиї. Дотик до шиї холодного ланцюга нагнав Хведосьці легенького остраху. Вона замовкла, перестала сміятись, і Гривко, ніби розуміючи її, ліг спокійно на землю, поклавши морду на передні лапи, ворушив довгим, вузьким, червоним язиком і очима сміявся.

— Дурний ти, Гривунчику! — сказала Хведоська. А як сказала, він знову схопився, і Хведоська не могла підвестися з землі. Боячись, щоб не задушив її, вона схопила його з усієї сили й тримала біля себе. Її рука вище долоні була в роті собаки, але він тримав її так ніжно, що навіть не вшкрябнув, лише послинив.

— Только, йди допоможи мені звільнитися од Гривка. Замотав ось… Як у кайданах!

І Гривко розумів, до кого звертається Хведоська. Він із жахом глянув на міцного парубчака, що збивав діжку, від якої клепки валялися по всьому подвір'ї. Парубок повагом устав і пішов до Хведоськи.

— А ти пустуєш… Знайшла чим розважитись, як маленька!.. — Потім він голосно крикнув на Гривка. — Ану, ти-и!

Собака рвонув ланцюгом так, що Хведоська тричі перекрутилася. Гривко заховався в буду, винувато визираючи з неї своєю гострою мордою. Хведосьчине лице стало біле. Вона взялася рукою за коліно, замазане землею, й сказала:

— Чорт!.. Бачить, що я обмотана ланцюгом, і кричить на собаку, як божевільний… Теж, зветься, допомога… Собака дернув ланцюгом по тілі, певно, аж до кістки. — Хведоська оглядала посиніле коліно, з якого крізь землю сочилась кров. А парубчак узяв клепку з діжки й штурхав собаці в зуби. Собака скажено гарчав і, може б, лише гарчав, якби Хведоська не сказала:

— Хочеш, щоб розірвав?

Тоді Гривко відчув, що Хведоська співчуває йому, вискочив із буди й плигнув парубкові на груди. Не знати, що було б із парубком, якби Хведоська не крикнула:

— Гривко!

І Гривко, замахавши хвостом, заліз знов у буду. Парубок удав, що він ні крихти не злякався, пішов собі збивати діжку, а Хведоська закинула на коліно спідницю, встала, заплела розтріпану косу, забрала од Гривка дерев'яного полумиска і розгнівана пішла.

З хати вийшла висока, тонка, вся в чорному мати. Жовте у зморшках обличчя од чорного здавалося ще жовтішим і надавало їй побожності.

— Треба, діти, понести батькові курей та з пуд картоплі, сьогодні субота й він, певне, все продав.

— Хай Хведоська йде, — поспішив парубок, набираючи обруча на діжку.

— Ну, да. Все Хведоська… Я й білизну прати, й мазати, я й воду носити… усе я…

— Кидай, Только, діжку та йди… однаково вона не донесе всього…

— Ну, зараз… — гнівно обізвався Толька.

— А ти, Хведосько, йди на обід картоплю чисть.

Мати почовгала до хати, а за нею похмура Хведоська. Толька встав на ноги, оглянув свою обшарпану діжку й якось скептично всміхнувся. Коли це камінчик об клепки — стук. Толька глянув до воріт: Оляна. Гнала корови до криниці, зобачила Тольку й зупинилась. Оляна розлила на своєму круглому широкому лиці ввесь свій гарний настрій, причиною якого був Толька.

— Іди сюди, любов! — Толька підійшов, скручуючи цигарку, й подав Оляні руку. Оляна скинула білу хустку, склала, як їй здавалося, краще, ніж вона лежала, і напнулась, не перестаючи весело скалити свої широкі білі зуби.

— Ну, коли до міста? — І усмішка зникла. Толька ліниво переступив з ноги на ногу, обіперся грудьми на тин і сказав:

— Сам не знаю. Ще не послав листа. Набридло…

Оляна ближче стала до Тольки, так, що аж дихала йому в лице.

— Писатимеш, Толю? — Оляна трохи засоромилася.

— Та що там писати… Щодня буду вдома… Наче Куряж так далеко від Харкова. Хіба ж тепер у Харкові найти кімнату?

Оляна зраділа. Якось захоплено замислилась, забігала очима і аж узялась пальцем за підборіддя.

— Значить, щодня будеш у Куряжі?

— Так, а хіба що?

Оляна безнадійно похнюпила голову, насупила брови й тихо сказала:

— Та нічого… так спитала.

— Только! — гукнула мати. — Ти думаєш до батька йти?

— Думаю.

— Ой, мені ж треба йти… Корови хтозна-де… Сьогодні будеш на вулиці, Толю? — сказала Оляна.

— Хтозна. Не знаю…

— Будь! — гукнула Оляна, вхопила порожні відра, що блиснули на сонці, забряжчала ними й побігла вулицею, важка, як повна діжка.

Толька звалив на себе лантух картоплі, а перед себе кошика з обпатраними курми, й пішов до рундучка, де торгує батько.

Батько зачовгав за стійкою своїми грубезними чобітьми, що їх не скидає літо й зиму. Взяв у Тольки лантуха й кошика та спитав, що робить мати. Потім потер руки. До рундучка підійшла жінка.

— Мені, Карпе Григоровичу, курочку… та тільки жирненьку.

Лице в Карпа заграло червоними переливами, й очі заблищали, наче в них замигали відблиски свічок.

— Хіба ж у мене є кури нежирні? Що це ви… в мене золото, а не товар, а для вас справді виберу найкращу курочку. Ну ось о…

Жінка перекинула курку разів десять і лишила її, забігала очима по купі курей, що лежали рядочком, і облюбувала собі курку сама… Карпо скинув зеленого з пружиною картуза, погладив шершавими руками чорне навпіл із сивим волосся, підрізане під макітерку, а потім потер руки об засмальцьованого фартуха і, полічивши гроші, що дала жінка, сказав:

— За вами ще дві копійки… ви вчора недодали… пам'ятаєте?

— Пам'ятаю. Будь ласка.

— Вони, ці дві копійки, для вас ніщо, — вставив Карпо, — а для нас, знаєте, гроші. Копійка до копійки, та з цього й живемо. А налоги та…

Жінка вклала курку в кошичок і, не дослухавши Карпа, пішла.

— Я вам не потрібний? — спитав Толька.

— Ні, йди додому та поможеш матері в хазяйстві. Бо вона ж там розривається.

Толька заклав руки в кишені й пішов до станції. Тут він вийняв із не запечатаного ще конверта листа й перед тим, як послати, десятий раз прочитав його.

"Люба сестро Галю! Ти сама знаєш, як я нудьгую в цьому Курятнику (Куряжі). Потім залежність од батьків. Мені так хочеться пожити вільно. Галю, проси Явтуха, хай підшукає мені хоч яку-небудь посаду. Хоч яку-небудь, чуєш, Галю? Я буду працювати і відчуватиму себе паном діла. Я міг би про це сказати тобі сам, та якось ніяково. Хай папірець червоніє. Може, ще нічого й не вийде. А як щось вийде, то напиши. Твій брат Анатоль".

Парубок заклеїв конверта й кинув у скриньку.

І згадалася йому Оляна.

II

Галя лежить на чорній канапі, одкинула важке стегно і, спершись повною, гарячою щокою на руку, втретє читала Толиного листа. Явтух сидів на підлозі й грався з дочкою.

— Оцей кубик отак, Меланю… Ведмедик хай сидить, о сюди його.

— Ні, осюди, хай тут сидить. Хай Мишка отак сидить.

— Ну, хай там сидить…

— Мишка білий?

— Ні, Меланю, Мишка жовтий.

— Жовтий. А він спить… дивися. — Меланя поклала ведмедика на солом’яного стільця й серйозно посварилася батькові пальчиком.

— Цить… а то ти його розбудиш, і він буде плакать… Цить!

— Я ж мовчу, Меланю.

— Слухай, — обізвалась до Явтуха Галя. Позіхнувши, повернулась на канапі, й канапа рипнула.

— Ну, кажи вже, Галю, я хочу слухати.

— Так, отже, слухай. Все ж таки Анатоля треба десь устромити. Ти ж розумієш, людина має середню освіту, людина вчилася, вчилася і кисне в тому Куряжі… Такий талановитий хлопець. А як він на роялі грає, треба б тобі почути…

— Ну що ж ти зробиш, Галочко, — Явтух розвів руками. — Я б радніший… але ж посади не роздаються де попало… Ну, де ж його… Не придумаю.

Галя бере книжку, що лежала в неї в пелені, і жбурляє нею на підлогу.

— О, мама кидає… сьо ти кидаєсь, мама? — кричить радісно Меланя. Потім зробила серйозне личко й посварилась пальчиком.

— Не можна кидать!

— Це ж чорт його знає що… Не знайти якоїсь паршивенької посади. — Галя заклала руки під голову й зозла дивиться в стелю. Височезний Явтух стає на ноги, втирає жменями бліде, худе з маленьким носиком лице і йде до Галі, щоб сісти біля неї скраєчку на канапі.

— Ну, годі, Галочко… Подивлюсь… Ну, чого ж сердитись? Якщо трапиться, то я ж усе зроблю.

— Тікай к чорту! — як опарена викрикнула Галя й повернулась лицем до стіни. Дитина розплакалась і придибала до Явтуха.

— До мами хоцу!

Явтух бере дитину на руки і йде до вікна.

— Не можна до мами, мама спить. — І високий, аж трохи зігнутий, тонкий, у чорному костюмі, він похмуро стояв на голубому тлі великого вікна, тримаючи біля себе крихітне тільце, а воно схлипувало, одкопиливши червоні губки, ковтало слізки й дивилося на матір. Мати схопила голову руками, вдушила товсті груди в канапу й теж схлипувала.

— Ну, годі, Галю, перестань! — не повертаючись од вікна, промовив Явтух, потім гукнув:

— Горпино!

Вбігла висока, тонесенька, як гичка, дівчина, з лиця подібна до Явтуха, особливо носиком. Такий він у неї дрібненький, наче прищик. Явтух дав Горпині дитину, поцілував мокрі од сліз Галині очі, отримав у спину Галиного кулака й пішов на посаду.

А незабаром відчиняються двері. Галя повертається од стіни і всміхається крізь сльози молодому парубкові. Парубок поклав на стіл сірого капелюха, обома руками пригладив чорне волосся і, піднявши з долу книжку, що кинула Галя, сів поруч неї.

— Якщо не помиляюсь, — сказав парубок, — оці очка заплакані, — він поцілував Галю в очі.

— Мені так важко, Василю… Дякую тобі, що прийшов… Явтуха зустрів?

— Так.

— Він знає, що ти тут?

— Ні.

Тоді Галя тягне Василеву голову до себе, заплющує очі й цілує Василя в губи.

— Ну, що в тебе нового, Галю?

— Нічого… була на доповіді Юного, й він мене не задовольнив.

Регочеться.

— Ах ти, порося… — Василь угруз жилавими руками в м’яке Галине тіло. Вона заплющила очі, й радісна усмішка застигла на її повному, трохи блідому лиці.

Встали, не дивлячись одне на одного. Галя поправляє зім’яту синю сатинову сукню й коси. Василь одвернувся в куток і перший повернувся до Галі.

— Що в нас сьогодні? — спитав він, як наче нічого й не було.

— Четвер… — усміхнувшись, сказала Галя, натягуючи на круглі товсті коліна сукню, що чомусь не слухається Галиних рук.

— А тобі, Галю, пасує ця сукня… правда, мені більш подобається твоя чорна спідничка з біленькими ґудзиками рядочком з лівого боку й ота до неї голуба блузка.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

Дивіться також: