Що мені один? І я накупив собі шістдесят сім примірників і роздаю їх усім знайомим і родичам.
Якби мені передати цього журнала Льолі? Нехай побачить, хто я такий. Передати ніяк. У мене вже гордість є. Ну, нехай вона сама взнає.
І незабаром через комсомольські концерти, через літвечірки я стаю відомий на ввесь Єлисавет. Мої вірші починають друкувати в місцевих газетах. Коли яка редакція одмовляється друкувати, повітком комсомолу пише на віршові резолюцію: "Немедленно напечатать. Стіхотворєніє насквозь пропітано революціонним духом. Нєнапєчатаніє свідєтєльствуєт о вашем уклоне от своїх обязанностей". Резолюцію завірено підписом і печаткою. Я буває літвечірка, з'їзд, конференція — тягнуть мене: читай. Одного разу був особливо цікавий вечір "Комсомольское творчество". Було дуже багато молоди. Мене зустріли оплесками. Секретар комсомолу сказав про мене похвальну промову. Я коли вечірка скінчилася, я одержав записочку: "Ваші стіхі прєлєстни. Хотя мне українскій язик мало знаком. Прівєтствую ваше виступлєніє. Где я вас відела? Льоля".
Яга! "Где я вас відела?" Що їй сказати? Я шукав її очима, еле її ні в чиїх очах не пізнав. Певно, так дуже змінилася. Можливо вже й не цікава. Вона, певно, соромипась до мене наблизитись. Я я не міг її пізнати. Я її і не бачив. Я цікаво побачити. Це ж надзвичайно цікаво.
В неї зараз якась переміна.
X
Льоля про себе дала знати, але не показувалась мені. Після вечора "комсомольскої творчости" я її не бачив. Я хіба я її шукатиму? Ні за що. У мене є своя гордість, і... та навіщо вона мені? Я з головою потонув у громадську роботу, науку і якась Льоля ніколи не зможе у мене цього вбити, заглушити й примусити мене зосередити свою увагу на ній. Ні за що!
В мене дуже багато обов'язків.
Зараз тепле сонячне літо. Таке літо, мимоволі шукаєш холодку, або де б напитися холодної води. Я ходжу босий, та в мене в накидку сіра шинеля. Коли вона на мені, то ніхто не помітить, що в мене одна рука.
Я виріс. Чубатий, енергійний. Встигаю все робити.
Зараз ось приїхав із повіту. Інструктував і організував осередки комсомолу. Докладаю про роботу на селі й пропоную ухвалити ось такі анкети. Якраз зараз затверджують анкети й міської молоди.
Із них я зупиняюсь на одній: Льоля Красновська. 17 років. Освіта нижча. Льоль, звичайно, багато є. Але чи це не вона? Прізвище її не таке, та чи це часом не вона? Я беру, розглядаю анкету. Дивно. Нижча освіта, і такий чудовий грамотний почерк. Я показую це всім і пропоную відкласти цю анкету. Викликати товаришку на бюро.
Я не помилився. На бюро прийшла Льоля. Це була не та Льоля, яку я знав. Це була повнотіла, пишна, гнучка дівчина. Синя, з білими кільцями сукня туго облягала на круглих стегнах — десь заплутались у мережевах і ворушаться, мов живі, груди. І вся вона була така жива. Рухався кожен суглобчик, здригувалися повні литки, щоки, а вона тендитна, гралася лозинкою і, наче соромилась, оглядала з-під біленького капелюшка кожного члена бюра. їй запропонували сісти. Вона дивилася з-під лоба, і від цього ставали великі білки. Під очима попільного кольору круги, очі були круглі, стомлені й глибокі.
— Це ваше власне прізвище? — запитала чорноока Соня Карецька, з розхрістаними грудьми, з одвертим, світлим обличчям. Льоля загадково блиснула білками вбік і відповіла не зразу:
— Н... да,— члени бюра переглянулись.
Що вас примушує вступити до комсомолу?— питає один член бюра.
— Знаєте... мнє нравітся... я хочу бить в комсомоле. Мне комсомол очень нравітся...
Льоля крадькома й лячно глянула на мене-
— п ви знаєте,— питає другий член бюра,— що ми приймаємо робітничу, селянську бідну молодь?
— Да, знаю.
— Ви бідна?— питає Соня Карецька.
— Да, нє очень багатая. Я беру в руки анкету.
— У вас нижча освіта? — питаю. Вона чуть усміхнулась. Лице залилось круглим, густим рум'янцем.
— гА что ето такое освіта?— мені стало трохи досадно:
— У вас нізшеє образованіє?— сказав я серйозно.
В неї розгубився погляд. Вона схилила лице на груди й тихо відповіла:
— Да.
— Де ви вчились?— питає Соня.
— Я... в начальном учіліще.
— Нє в коммерческом?—це я. Вона трохи раз-гнівалась:
— Н... нічего подобнаго!
— І "дитячий очаг" не знаєте?
— Нєт.
— І мене?-— Вона здивовано оглянула мене й не зразу:
— Вас? Нє знаю,—вона навіть похитала головою.
— І Лариса Федоровна вам не знайома?
— Нєт,— я їй показую золотого годинника, що подарувала мені її мати на художній виставці.
— І це вам не знайоме?—Вона прочитала на годиннику "Сєргєєви". Рум'янець заховався. Лице стало біле. Потім знов виступив рум'янець. Вона мовчки похитала головою, що й годинник їй, мовляв, не знайомий.
— Значить ви не Сергеева?—питаю. Вона розізлилась і стала на ноги:
— Чего ви от меня хотітє?— Потім заплакала. Соня сміялась, а останні члени бюра здивовано
розглядали мене й Льолю.
Льоля пішла до дверей. Чиста, кругла сльоза стояла на щоці, потім скотилась у куточок губ, а тоді впала на поплутане мережево, що м'яко ворушилось на грудях.
:— Не хочу я вашего комсомола! — Хоче виходити.
— Дозвольте,—спитала її Соня,— ви не зазначили своєї адреси.
— Нет—-нєт!..— і вийшла із кімнати.
Яле Льоля на засіданні відчула мій авторитет. Вона не посоромилась знайти мене і в селі. Я тільки прийшов додому. На мені ще вогкий од швидкої ходи чуб. На мойому столі повно книжок і газет. Я шелещу газетами й вишукую новини з політичного дня. Коли це стук у двері.
— Можна?
Хіба можна було сподіватись такого гостя?
Увійшла Льоля. Вона якось в'юнко вигиналась. Входила боком, з-під лоба через плече мені усміхалась. Були білі, мов сніг, зуби, і білки круглих очей якось мигали на свіжому, рожевому лиці. Я кинув читати газети й ледве усміхнувся їй.
Я посадив її на вкритім газетами ослоні.
— Ви, конечно, нє ждалі меня?
— Ні.
— Вот відітє. Ви ко мне билі так строгі, что я рєшіла прітті к вам. Между прочім, у меня єсть стіхі. Ви на меня не зли? Ви же когда то, кажется, любілі меня? Да? Это правда? Я не вєріла. Ви хотітє послушать мої стіхі?
— Будь ласка.
— Только оні нє такіє, как ваші. Прітом на русском язикє.
— Будь ласка.
Вона акуратно виводила губами, легко стуляла й розтуляла, нижня ледве торкалась-верхньої, вона водила головою, схиляючи її то на праве плече, то на ліве. Іноді важко зідхала й повні груди повільно й пишно здіймалися і тонули:
...Когда то на погосте Із могіл вставалі мєртвєци І к родним ходілі в гості Братья, сьостри, дєті і отци. Но теперь мертвец вставать боітся І гнійот спокойно в душной мгле От того,-что в гробе слаще спітся, Чем теперь жівьотся на земле.
Вона важко зідхнула, забігала білками, а потім усміхнулась.
— Ну, как?— мені хотілось сказати, що я цей вірш знаю. Чув. Цей вірш не її, але не хотів зразу вбити її.
— Чудовий вірш. Ви прекрасний поет. /А тільки чого вірш такий сумний? Чого це в могилі "слаще", ніж тепер на землі. Така молода... Невже вам так гірко живеться?
Вона закатила очі й важко зідхнула:
— О, да. Мне так тяжело!
— І колись, чи тільки тепер?—я запалив цигарку, обіперся ліктем на стіл.
— Да, знаєте... і раньше... Но теперь особенно тяжело. /А ви знаете, мама очень вамі інтєрєсуєтся. Она чітала в газете ваші стіхі. Очень хотела вас відєть. Я?— Вона глянула мені в вічі. Я мовчав і кусав цигарку.
-— Послушайте... я хочу вступіть в комсомол.
— Чого?—я запитав просто, так, як питають давно знайомого.
Льоля відчула цю простоту й посміливішала. Встала. Підійшла до столу й стала розглядати книжки.
— Зачем я хочу вступать в комсомол?
— Так.— Вона усміхнулась.
— Ви настоящій революціонер. Строг, разборчів, аккуратен.
— Ну, так чого вам хочеться в комсомол?
— Я вот не могу висказать, но вот хочется... разве когда любіш, спрашиваеш, зачем ти ето дєлаєш?— Потім вона блимнула білками в бік.
— Послушайте, я хочу в комсомол потому, что...— вона заховала голову на груди в мережева,— потому, что там ви...— Вона підвела свої білки на мене.
— Устройте меня в комсомол! — Я затягнувся цигаркою. Встав і заходив по кімнаті, схиливши голову собі на груди. Я думав. Вона чекала мого рішучого слова.
— Какой у вас орігінальний кабінет. Мне нравітся. /А сколько кніг! Ви, наверное, много чітаєтє? Какіє чудние рісункі. /А где ваші стіхі? Прочтітє мне. Ну, что ви надумалі?
■— Відносно комсомолу? ~ Да.
— Не можу.
Вона журно схилила голову на груди. Подумала, потім глянула на мене глибокими очима, цікава, червона, як мак.
— Какой ви жестокій,— безсило опустилась на ослін.
Я знову сів і зашелестів газетами. Льоля мені подобалась. Мені було навіть шкода її. /Але я відчував усією своєю істотою, що я їй далекий і потрібний їй для іншого чогось. Вона хоче мене використати. Я механічно пробігаю газети, щось непотрібне читаю і часом оглядаю Льолин журний і злий профіль. Вона дивиться у вікно:
— Простіте я вам мешаю? Я уйду... Я через силу відповів:
— Як хочете.— Вона встала, гнівна, стурбована і вже в дверях спитала:
— Ви ведь меня так любілі. Нєужелі я так подурнела? До свіданія!
— Чекайте.— Я простягнув до неї руку. Вона стала і боком, через плече стомлено глянула на мене з-під білого капелюшка.
— Ви мені щось винні.
— Должна?
— Да.
— Што іменно?
— Ви не схотіли зі мною зіграти партію. Реванш.
— Так ми можем ету партію сиграть во всякое время.
— Ви партію свою вже програли,— я стиснув зуби. Повернувся до столу й зашелестів газетами. Льоля щось сказала, але я не чув. Я не чув навіть, як зачинились двері. Льоля мені подобалась.
гА вночі я кладу біля свого ліжка чистого паперу, олівця і поринаю з головою в думи. Приходить вона. Стала, схилила голову на груди, опустила рівно руки до колін і поволі зняла густі вії з голубих очей. Потім її руки підіймаються й клично простягаються до мене. Вона одходить і в їі руках відчувалось: ходім, ходім. Я тугіше заплющую очі і йду. Я йду, а переді мною, безмежна простора голуба далина.-.