Василь замовк. Він був певен, що це дівча згодилося б стати його дружиною.
— Можна вас під руки взяти? — спитав Василь.
— Беріть.
Потім Василь, розкривши коробку з цигарками, запитав:
— Палите?
— Ще чого не було!
— А я палю.
— Та я бачу. Душу чорните. Гріх вам буде.
— Од кого?
— Од Бога.
— Хіба Бог є?
— А ви ж кажете, що ви християнин! — здивувалася Хведося.
— Вибачте, я й забув.
— І не соромно вам? Ба, ви, певно, комсомолець. Еге?
— Еге. Чи пак ні.
Входили до Максимихи, в низеньку, пройняту самогоном хату. Василь у сінях чмокнув Хведосю в скроню. Та прямо бігом влетіла в хату, але й виду не подала, що щось трапилось. Наче це так і треба. Стара Максимиха злізла з печі й злякано подивилася на Василя, але звернулась до Хведосі.
— Нема, голубко, нема. Я вже не торгую, нема, дитино, — хреститься, — сяк-так перебиваюсь. А не продаю, щоб гріха не було, бо в мене його й так слава богу…
— А може, є, бабо? — настирливо питала Хведося.
— Побий мене Господь, немає. Щоб мені з цього місця не встати. Хай мене мати Троєручиця покарає, якщо в мене є хоч наперсток.
— Та, може, є, бабо? Не бійтеся, це наш гість. З города з Анатолем приїхав. Гуляють у нас. Їй-бо.
— Правда, правда, бабо, — додав Василь. — Не бійтеся. Ми свої.
— А скільки ж вам?
— Та скільки… — Хведося глянула на Василя. — Тато казали, що три пляшки, але я гадаю, що це забагато… Там же ще вино. Як ви на це?
— Не багато. Давайте, бабо, три.
— Як три, то й три. Мені що, аби гроші. Пляшки з тобою є? — спитала стара Хведосю.
— Нема.
— А ти ж принесеш?
— Аякже. Їй-бо, принесу.
Тоді стара пошвендяла до другої хати.
Як доходили до хати, Хвеся сказала Василеві:
— Приходьте до нас частіше.
— Добре.
А Анатоль загадково подивився на Василя й спитав:
— Де це ти був?
— Ми вдвох по горілку ходили, — за Василя сказала Хвеся, й Василеві нічого було відповідати. Йому лишилося тільки усміхнутись.
— От чорти, — сказав Анатоль, а батько цікаво подививсь на Василя. На його думку, добрий зять був би. Увійшла Мотря.
— Кликала Оляну — не хоче.
— Що ж вона каже? — питає Карпо.
— Нічого не каже — не хоче.
— Гм… Дивно. От тобі й на. Щось негаразд.
— Ну, почнемо! — І почалося.
До міста хлопці поїхали другого дня.
— Гарненька в тебе сестричка, — сказав Василь.
— Ти од неї подальше, ну тебе к чорту. Зіпсуєш дівча. Ти ж такий.
Але Василь у душі усміхнувся. Він уже умовив Хвесю приїхати до нього. Вона приїде з Оляною. Оляна знає, де він живе, бо приходила туди, як у нього жив Анатоль. Хлопці зустріли Зіну з панчішної фабрики. Василь до неї підійшов просто, як підходять до давно знайомої людини, а це Анатоля вразило. Що ж бо то було, що вона навіть із презирством на Анатоля дивиться? Але й злий, чортячий її погляд йому подобається. Вона наче потовщала, пом’якшала в тілі й ще більше приваблювала Анатоля. Гарні фільдеперсові панчохи на литках так обтягнулися, що мало не луснуть. Так само зелена баядерка оддувалася на стегнах, і Анатоль відчував м’якість її тіла.
Газовий рожевий шарф димом гойдався коло рожевих щік і кидав на лице тонку й ніжну свою тінь.
— Що вона каже? — сердито спитав Анатоль Василя, як той попрощався з Зіною.
— Нічого такого… Ти їй чогось не подобаєшся. Каже, що в тобі є щось таке, що одштовхує її від тебе.
— Ну й чорт її бери, — сказав Анатоль. Хлопці сіли в трамвай, позаду десь дзенькнуло, і трамвай тихо та рівно поїхав.
XIV
Анатоль зайшов до ювелірного магазину й купив із футлярчиком золотого годинника. Цього годинника він послав Зіні з панчішної, написавши таке:
"Ви можете мене зневажати, але мусите згодитися з тим, що мені, як закоханому в вас, хочеться зробити для вас щось приємне. Дуже прошу, не відмовте прийняти цього дрібненького подарунка".
Годинника Зіна взяла, але прислала таку листівку:
"Подарунок я ваш одержала, дякую, але нічого не розумію".
Анатоля вдома не було, й листівку читала Тоня. А коли він прийшов, вона тужно зсунула брови, опустила вниз вії й промовила, подаючи йому листівку:
— Кому це ти подарунки робиш, Толю?
Той прочитав і так само нічого не розумів. Дружині він сказав:
— Не звертай уваги. Дрібниця, просто… Про це тобі не варт думати. Це я для розваги.
І дружина нічого не сказала. Вона так і думала. Інакше й не могло бути. Толі треба розважатися, в нього слабкі нерви, серце, й взагалі в нього нікудишнє здоров’я. Між іншим, Анатоль їде до Криму. Зараз початок жовтня — це ще не пізно, але треба поспішати. Поїде він сам без Тоні, неодмінно сам.
— А чого ти хочеш їхати сам, Толю? Я ж твого спокою не порушу. — На це Анатоль сказав, що йому треба хоч місяць бути "без жінки", так кажуть лікарі. Тоді так. Тоня згоджується і рада, щоб Толя поправився. Толя сідає за піаніно й цим остаточно заспокоює трохи стривожену Тоню. Потім вони пішли в кіно.
Вони прийшли пізно, і їм довелося стояти в черзі. І треба тому статися, щоб перед Анатолем за два чоловіки в черзі стояла Зіна. Так, Зіна.
І одягнена вона сьогодні чепурніше, ніж колись. Анатоль мимоволі став порівнювати її з Тонею й переконався, що Тоня трохи молодша од Зіни, але Зіна краща. Власне, вони були різні. Між іншим, він мав на увазі взяти собі за дружину брюнетку, а вийшло так, що взяв блондинку, та ще й яку, занадто світлу.
В Тоні на голові оксамитова баретка ультрамаринового кольору з білим пухнастим бомпончиком збоку, такого ж самого кольору шовкове пальто з напуском на стегнах, лакові чорні туфлі. Зіна в білім маленькім капелюшку, в чорнім шовковім пальті й у зелених гостроносих туфлях. У Тоні голубі очі, поволі одкриваються й закриваються густими віями, у Зіни чорні, великі лакові кружальця майже не закриваються й пильно, вперто, пронирливо дивляться.
В Тоні трохи довгеньке, ніжне, наївне, рожеве обличчя, в Зіни матового кольору, владне, виразне.
Зіна взяла квиток, зиркнула на Анатоля, потім крадькома, з жіночою заздрістю, зміряла з ніг до голови Тоню й пішла в фойє. За нею незабаром пішов і Анатоль із Тонею.
Зіна часто озиралась, кепсько приховуючи цікавість.
— Толю, ота на нас дивиться, — сказала Тоня.
— Хай собі дивиться, хіба ми погані? — І він оглянув себе в дзеркалі. На ньому було сіре демісезонне англійське пальто, до жовтих черевиків халявки-бутилочки, на голові теплий, кошлатий із великим козирком картуз і в руці чорний стек. До Зіни підійшла подруга в трикотажному костюмі, й Зіна щось захоплено їй говорила, зиркаючи на нього й Тоню. Коли йшла картина, він пригорнувся до Тоні й сказав:
— У мене серце болить, Тоню.
Тоня зрозуміла, що він її так любить, і притиснула його голову до своїх грудей.
XV
Анатоль поїхав до батьків. Йому треба було взяти грошей, а вони в нього заховані за батьківською повіткою. Він узяв був у матері коробку, що на ній намальовано косооких китайців, висипав з тієї коробки сіль, обмотав гроші ганчіркою та й закопав за сараєм. Коли в нього грошей не вистачає, він бере з тієї коробки, як із "вогнестійкої скарбниці", та й знов закопує. Так само й тепер. Батьків якраз не було вдома, й він цьому був радий. Обдивився хату з усіх кінців, клуню, за клунею, двічі вибігав на вулицю, чи нікого немає, і як злодій пішов за повітку. Тут йому так забилося серце, що він ледве втримався на ногах. Місце, де закопані гроші, було розрите, й видно ріжок червоної, облупленої до білого бляшаної коробки. Анатоль витяг коробку, подививсь, і йому дух заперло од радості. Гроші були цілі. Це лише кури тут господарювали. Тоді він вирішив гроші переховати. Під хатою не можна, бо будуть мазати хату або задумають перекидати стару призьбу, або чого доброго нову хату будувати… На городі теж ні в якому разі не можна, бо оратимуть чи копатимуть город… До льоху незручно лазити. А чому б і не на городі? Адже ж іде зима й город не копатимуть. Тоді краще за клунею, що була "спиною" до городу. Анатоль взяв із собою дві тисячі, решту закопав у бур'яні за клунею, розцілував Гривка, що од радості підстрибував, ладен зірватися з ланцюга, попрощався в душі з батьківським двором і пішов на станцію.
Тоня провела Анатоля на вокзал. Взяла перонний квиток і увійшла в вагон. Анатолеве місце було напроти однієї панночки. Панночка була спітніла, аж пашіло від неї, тоненька біла блузка приставала до тіла. Вона одкинула комірець, махала коло розчервонілих щік руками й поглядала на свій важкий чемодан, що, очевидно, був причиною її втоми.
— Ось, Толику, твоє місце, — сказала Тоня, — на мою думку, гарне, коло вікна й столик… — Анатоль у думці був згоден, але він додав би, що гарне це місце ще й тому, що гарненька буде сусідочка.
Анатоль поклав свого жовтого, обмотаного пряжками чемодана і прощально переглянувся з Тонею. Панночці, на їхню думку, можна було довірити. Вони знов переглянулися, потім глянули на панночку, в думці зрозуміли одне одного, й Тоня, звертаючись до панночки, сказала:
— Подивіться, будь ласка, ми на хвилину вийдемо.
— О, прошу, прошу, — енергійно заторохтіла панночка. І вони вийшли. Стали на пероні, й їм було видно панночку, що дивилась у вікно. Це говорило за те, що речі їхні цілі. Але стояти довго не довелося. Дали другий дзвінок. Анатоль тричі поцілувався з Тонею, увійшов у вагон, зиркнув на панночку, й потяг рушив. Анатоль підійшов до вікна. Він відчував присутність самотньої жінки й байдуже дивився на чудовий краєвид, якому осінь іще не встигла випалити зеленого вбрання. Часом жовті, наче облиті вогнем кущі, долини й могили й рясні ліски, місцями червоні, зелені, а місцями вже й без листя.
Анатолеві хотілось заговорити з панночкою, але не знав, із чого розпочати. Спитати, котра година? Так у його ж самого є годинник, та ще й на руці, й вона, певне, його бачила. Спитати, куди вона їде, так яке ж йому до того діло? Спитати б, яка станція, так потяг лише рушив, та й куди це годиться. От хіба спитати, чи не знає вона, скільки верстов до того місця, куди він їде, або скільки часу туди їхати. Може, вона їхала та й знає. Але Анатоль не наважувався чомусь і це спитати. Він відійшов від вікна й сів. До вікна підійшла панночка. А коли вона одійшла од вікна, до вікна підійшов Анатоль. Нудно так їхати. Нічим розважитись. Нудивсь Анатоль, нудилась і панночка. А то якось сталося так, що до вікна підійшли обоє. Анатоль торкнувся її голої над ліктем руки, і йому стало солодко.