Про це він їй напише, а поки що йому ніколи. Він пішов із Зоєю на Ластів’яче гніздо що-небудь з’їсти та випити вина. Ресторан "Ластів’яче гніздо" стояв на кам’яному обриві над морем, так високо, що коли кинути од нього вниз каменюку завбільшки з коняку, то не буде чути, як вона вдариться об воду. Шум моря ледве чути, й таке воно звідси рівне та спокійне, як синє поле, по якому в жарку погоду гойдаються сиві баранчики. Веранда ресторану виходила виступом у море, й від цього тому, хто перший раз із цієї веранди дивиться вниз, здається, що вона одірветься разом зі скалою… По щілинах на стінах, на огорожі й на веранді видно, що тут був землетрус. Під верандою висить кілька зрушених камінців, що ось-ось упадуть від найменшого руху. Половина веранди вже обсипалась, вона стала тоненька, й той, хто не звик на це дивитися, ходить по ній із острахом. Біля ресторану лежить купа якогось грузу. В цій місцевості багато будинків зруйновано, і сам ресторан уцілів якимсь чудом, бо ж цю скелю трясло, як цяцьку.
Зараз був пізній вечір. Зоя повела Анатоля на третій поверх ресторану, і звідти було видно Ялту, що за 8–9 верстов. Ялта лежала в долині, врівень з морем. Синій вечір злив її докупи з морем та з небом, і вона виблискувала вогнями, наче в цій теплій імлі хтось розсипав безліч діамантів.
Зоя швидко бігала східцями, бо знала кожний куточок цього місця, зате Анатоль ішов помацки, як сліпий.
З ресторану вони пішли в сад, а потім розійшлись. У палаті сестра сказала Анатолеві:
— Я хочу з вами побалакати…
— Дуже радий вас слухати.
— Усі, — почала сестра, — помічають, що ви ходите з Зоєю. Будьте обережні. Ви ж не знаєте цієї дівчини. Її тут знають усі як попсовану дівчину, яка багатьом тут закрутила голови, доводила до того, що на неї витрачали останні копійки… Потім вона така, що вміє вас делікатно обікрасти й бути чистішою від найчистіших. Мені хотілося б, щоб ви тут гарно провели свій час, не витрачали свого дорогого часу й енергії на цю брудну дівчину, про яку ходить погана слава… А тепер ідіть спати… Я зараз гаситиму електрику.
Пішла довгим коридором, повна, свіжа, поважна, вся в білому. Від неї пахло парфумами й було багато щирої прихильності до своїх хворих. Вона обійшла кілька палат і погасила електрику. Анатоль уже був у ліжку, й коли електрика погасла, йому тьохнуло серце. Він відчув, що десь аж унизу до загального штепселя доторкнулася рука пахучої повної сестри.
Другого дня про Зою так само казали й інші. Казали, що Зоя повія і навіть злодійка. Казали, що вона тут у санаторії перебрала всіх чоловіків. Наслухавшись про Зою різних балачок, Анатоль став із нею поводитись надто сміливо. Як тільки пізнього вечора вона пішла з ним у ліс і вони сіли там на плетене ліжко, Анатоль схопив Зою й перекинув на спину. Зоя, як і завше, вирвалась і збиралась іти. Анатоль став умовляти Зою "згодитись", але вона вдала, що навіть нічого не розуміє. Анатоля брало зло. Він іще намагався побороти Зоїну впертість, приклав усіх своїх зусиль і здібностей, але це все ні до чого не доводило. Зоя навіть образилась. Тоді Анатоль устав і сказав сердито:
— Прощай! Я більше з тобою не зустрічаюсь!
І пішов.
— Толю, — журно гукнула Зоя. — Толю! Йди сюди!
І він вернувся. Вона стояла, як сирота, і плакала. Стоїть собі таке маленьке в білій сукні без рукавів, у поношеній баядерочці наопашки, тримаючи її рукою, щоб не впала з плеча. Коли її голова нагиналася, волосся падало на обличчя і його доводилось одкидати рукою; тоді її кругле високе чоло світлішало.
— Толю, не сердься… — Вона погладила рукою його чуба.
— А чого ж ти… ти ж мене вимучила…
— Чим же я тебе вимучила? — наївно сказала Зоя. Той знову став пояснювати, чого він хоче. Але вона знову не розуміла.
— Не вдавай із себе наївну! Ти не дитина, — і прямо просто сказав, що він хоче.
— Як тобі не соромно, Толю… які ви всі гидкі… не встиг зустрітись, і вже за своє… Вимучила… Хіба йому діло до того, що десь у глухому кримському закутку лишилась якась Зойка і що з нею може трапитись лихо… Він собі поїде й з глузуванням буде тебе згадувати й розповідати товаришам про свій "геройський" вчинок, про свої розваги, а ти оддувайся. Яке йому діло до того?.. Вона сіла на зелений од давності камінь і, затуливши руками обличчя, схлипувала.
— Зою, що ти прикидаєшся? Мені казали, що ти…
— Що тобі казали? — байдуже спитала Зоя.
— Казали, що ти повія.
— Так? Ну, нехай кажуть, а я себе зовсім за іншу знаю. Дивно, що люди про мене більше знають, ніж я себе. Я певна, що оце, що я з тобою ходжу, люди теж беруть на увагу й гадають, що в нас із тобою вже щось є. Але хай собі думають. Можеш думати і ти.
— Але про тебе ходять погані чутки.
— Наприклад, які?
— Кажуть, що тобі не шістнадцять літ, а вісімнадцять, і звати тебе не Зоя, а Клава, і що ти була заміжня й мала дітей.
— Тю-тю, що ти плетеш? — Вона заплакала вголос і пішла.
— Зою, Зою! — Анатоль пішов за нею, але вона побігла й зникла в гущавині кримської ночі.
XVIII
— В тебе з нею нічого не було? — питав Анатоля білоголовий.
— Ні.
— Не може бути… ти просто не хочеш признатися.
— А в тебе з нею було що, що ти певен у її поводженні? — спитав Анатоль.
— Як не в мене було, то були такі.
— То ті й брешуть.
— Не брешуть. То ти не вмієш… або, найскоріше, не хочеш признатися…
— Та слово честі, нічого не було.
— А ти її вгощав чим-небудь? — питав білоголовий.
— Вгощав.
— Вона гроші любить. Май це на увазі. Любить гроші.
— Так?
— От тобі й так, — передражнив білоголовий. Грошики любить.
Хлопці пішли снідати. Йдучи мимо естради, Анатоль побачив Зою. Вона сиділа за піаніно й бринькала. Анатоль кинув білоголового й підійшов до Зої. Вона перестала грати й тихенько заспівала.
Тарара бумбия
Сижу на тумбе я
Сижу, мне весело
Я ножки свесила[53].
Потім вона поступилася місцем Анатолеві.
— Заграй що-небудь!
Але той не сів і сказав:
— Знаєш що, Зою?
— Знаю, — сміючись, сказала Зоя.
— А що ти знаєш? — перепитав Анатоль.
— Що про мене погана слава ходить.
— І ти не журишся?
— Ні, бо знаю себе.
— Але я тобі не про це хочу сказати. Я хочу тобі запропонувати піти зі мною в Місхор. Вип’ємо там вина, щось купимо… Добре?
— Як хочеш.
— Ти не проти?
— Ні. Між іншим, я завтра до Ялти їду, Толю.
— Тим більше треба з нагоди твого від’їзду випити.
І вони пішли.
— Лечебный товар! Лечебный товар! — кричав татарчук, що ніс повну корзину сандалів. Анатоль подивився на Зоїні ноги.
— У тебе, Зою, сандалі неважні.
— Да. Треба з цим згодитись, але що ж зробиш?
— Хочеш, я тобі куплю?
— Купи.
— Ей, чебурек, неси сандалі! — гукнув Анатоль.
Він приніс, і Зоя вибрала собі жовті та м’якенькі сандалі. Тепер вона повеселішала. Анатоль купив їй ще й винограду. Ну, тепер, — думав Анатоль, — вона не має право "не згодитись". Він знає повій, так ті теж даремно й балакати не хочуть. Зоя вже й під руку взяла Анатоля й заспівала свою пісню:
Скоро осень пройдет
И настанет зима,
И мой милый уйдет
Я останусь одна.
І справді, була осінь. Вітер зривав із дерев листя, носив трохи в повітрі, а потім кидав додолу, й лягало воно долі товсто, і м'яко було йти по ньому.
Вітер зрушив листя, і воно, як зграя горобців, закрутило, закружляло й виблискувало золотисто.
Зоя була весела. Стрибала перед Анатолем, кидала його на дорозі й бігла перед нього або забігала в ліс, брала кедрові горіхи та кидала ними на Анатоля, співаючи:
А чья то улица,
Чей зто дом,
А чья то девица
Вся в голубом.
Маленьке смугляве личко грало, й мигдалюваті очі світилися. Рівно підрізане волосся кругом, як стріха, гойдалася од її живих рухів, і руда баядерочка ніяк не слухалась — спадала з плеча. Тоненькі шоколадового кольору ноги тепер у нових сандалях здавалися ще жвавішими.
— Зою, ти мене любиш? — питав Анатоль.
— Я вже тобі казала, що люблю… Що тобі, десять раз казати?
— Ну, поцілуй мене.
— Не хочу… колись…
У Місхорі Анатоль понакуплював їй цукерок, шоколаду. Пили вино, яке Зоя крадькома виливала під стіл. Анатоль сп'янів, і Зої довелось його одвести до палати. Сестра, взнавши, що він був із Зоєю, та ще й випивав, була незадоволена.
— Не слухаєте мене… Погано ви себе ведете. Прямо нікуди не годиться… А ще такий молодий, ще й комсомолець, певне. Якщо так, то компрометуєте ви себе, юначе…
Анатоль був зараз у піднесеному настрої й весело розмовляв.
— Знаєте, розважаюся… Скучно ж тут.
— Так, але ж пиячити в санаторії… де ж це водиться? Ви знаєте, що вас за це викинуть із санаторію?
— Хай викидають… шкода тільки, що вас не буду бачити… я вас люблю, сестричко… слово честі, от тільки не наважусь сказати…
— Сп'яна?
— Ні, й так. Хочете, давайте поженимось…
Сестрі теж схотілось розважитись, і вона сказала:
— Добре, а куди ж ви дружину подінете?
— Немає дружини… слово честі!
— Бідний. А вам треба одружитись. Вас нема кому в руки взяти.
— Це правда, сестричко. Якби мені таку жінку, як ви, я був би щасливий.
— А з Тонею ви нещасливий? Правда?
Анатолеві аж у голові задзвеніло од такої несподіванки. Він не знав, що казати. Сестра йому дала брому, й він заснув.
Вранці вона показала йому його анкету, звідки вона знала про його одруження та ім'я дружини.
XIX
Зоя поїхала в Ялту таки після того вечора, як була з Анатолем у Місхорі. В кишені в себе він знайшов записку, в якій вона пише, де її знайти й коли. Вона буде стояти на Мулу (це пристань у Ялті) й чекатиме на нього з першим катером. Всі твердження про Зою пішли прахом після того, як Анатоль вийняв записку з тої кишені, де було сімдесят карбованців грошей, і вони були цілі. (Решту грошей Анатоль ховав у кишені спідніх штанів.) Він виглянув у вікно, що виходило на море, і побачив катер на Ялту. Перший катер. Анатоль став одягатись. Катерові треба об’їхати велике коло, щоб бути біля пристані, зате навпростець пішки до пристані кілька хвилин ходи. Тому Анатоль не спішив. Але, як він прибіг до пристані, катер уже пішов. Йому довелось чекати на другий катер.
Але Зоя сподівається його зустріти з першим катером, і другим їхати не варто. Він узяв автомобіля й поїхав до Ялти. Та й це даремно, бо на Мулу він Зої не бачив. Тоді він сів у скверику й сидить. Згадалася Людмила, потім Тоня. Обох йому хотілось бачити. Він підійшов до кіоска, купив паперу та два конверти й написав два коротенькі листи.