Шульжак гордо ходить. Ні на кого не дивиться. Власне, дивиться всім понад головами. Колись служив у війську. Тепер учиться в ІНО разом із Натою і тому, що Наті подобаються "воєнні", він не скидає військову одежу. Трохи нуднувато, що Шульжак студент, але це ж не довіку, це не так важливо, головне те, що Шульжак її любить. Коли Ната його бачить, то вся червоніє і їй іноді нудно вчитись. Ах, коли б швидше заміж. Ната крадькома бере в матері духи, пудру, різні мазі. В неї дуже білі брови. Це нікуди не годиться. Вона їх підфарбовує, підводить чорним під очима і стає трохи доросліша, серйозніша, краща. Вова дратується.
— Нато, ти вже переродилась? З білої на чорну? А тобі пасує. Для кого це ти так?.. Ти б іще вуса собі причепила, чи пак намазала…
Ната злиться.
— Якого ти чорта? Що тобі таке? Яке твоє діло? Чого ти заїдаєшся, як той гад? Ти б побіг до своєї коханої… Там он тебе наймички ждуть, а ти сидиш і тут гризешся… — І Вові згадується Кароліна. Вона живе у Тосі. Вона полюбила свою рябооку подругу Тосю. Вона чула й бачила, як Тося грає на піаніно. Кароліна дуже любить слухати музику. Тося грає краще, ніж Ната. Колись у клубі міліції Тося взяла й заграла. Кароліна вийшла із клубу й давай собі плакати.
Тося — повія, але тому, що бідна й хоче піаністкою бути, вона збирає собі гроші таким ганебним заробітком. У Тосі вже є триста карбованців. Іноді вона нічого цілий день не їсть або живе одною таранькою, а гроші збирає. Бідна Тося, живе в якомусь підвальному темному коридорі в аршин ширини й півтора сажня довжини, з малесеньким вікном на вулицю. Це вікно заліплене всяким брудом, харкотинням, брудним папером, кінськими кізяками з вулиці. Кароліна казала Вові: в отаких умовах нехай би Ната повчилася грати на піаніно. Вова був у Тосиній кімнатці. Він ходив уже до Кароліни. Тося його зве фраєром. Вова вже знає, що Кароліна, крім його, має й інших фраєрів. Тося привчила, примусила. Така вже вона, Кароліна.
Ната примусила Вову згадати цих двох дівчаток, і йому їх стало трохи шкода. Йому уявилася Каролінина перша ніч у парку. Він підіслав зграю безпритульних, щоб легше одчепитись од Кароліни, як, чого доброго, Кароліна родить… Йому, Вові, згадалася Тося зі своїми пухлими од сліз рябими очима, як він украв у неї триста карбованців.
XV
У церкві святого Антонія урочисто, блаженно й якось лячно. Люду повно. Ліворуч — жінки, праворуч — чоловіки. Над головами, як голубе шатро, розмальована іконами баня. Низько й важко на золотому ланцюзі звисає в сотні свічок лампада, що нагадує величезну золоту медузу. З вівтаря виходить у золотій рясі й у шапці, як догори дном відро, священик. Побожно затягнув якусь молитву й замахав кадильницею. Потім моторно, як злодій, пройшов поміж людей, лишаючи за собою хмарки ладанного диму. Далі зупинився біля своєї кафедри, розіклав на ній Євангелію, щось незрозуміле бурмотів під акомпанемент півчих. Люди покірливо нахиляли голови аж до землі, як перед володарем світу, і ворушили губами. Кожен щось мимрив то дуже тихо, то вголос, і знову затихав, наче казав якусь таємницю, яку нікому не треба знати, окрім Бога. Позгиналися люди в покорі невідомому, поскручувались удесятеро, або рачкують по підлозі, відбиваючи Богові чолом. Священик із притиском галасує із Євангелія щось незрозуміле, півчі підхоплюють його слова, й котиться луна по церкві лагідна, дзвінка й впливова. Свічки й свічки. Мигають, гойдають золотими язичками од подиху людського, від зітхання та од трагічної урочистої луни церковних пісень… Купують люди свічки, ставлять, запалюють, і збільшується світло, ятриться вогонь, розгоряється. Помічає це піп і ще з більшим завзяттям галасує.
Костянтина Галана хтось штовхнув у плече. Він навіть не озирнувся. Він знає, в чому річ. Він тільки підвів до плеча свою руку, взяв свічку, що хтось передав, і поставив її перед себе за упокій душі чиєїсь. Але той, хто передав, був невдоволений. Він штовхнув Галана і сказав пошепки:
— Ви не туди поставили… Поставте, пожалуста, святій Богоматері Троєручиці.
Галан побожно слухається. Бере свічку од святого Афонія і тулить її Богоматері Троєручиці.
Далі Галан стає на коліна, вдарив чолом, склавши руки на грудях, і молитовно закотив очі догори, мимрив товстими губами якусь молитву, і в окулярах миготіла тисяча свічок, наче в двох кружалках ворушилося або варилося золото. Галан швидко замахнув рукою нижче бороди і наче зняв із душі камінь, бо відбув, одмолив свої гріхи. Вільно й певно пройшовся до вівтаря. Поцілував Євангелію, руку священика, а священикова рука всунула йому в руку якогось папірця.
Увечері Галан цілує м’яку щоку Лізи Василівни і йде. Йому неодмінно треба йти — важливі справи. Лізі знати не треба. Вона знає, що Котя людина діловита і йому треба йти. Вона сумувати не буде. Вона сідає в гойдалку перед дзеркалом, гойдалка рипить під важкою Лізою, а Ліза гойдається й мріє про гостя.
Котя Галан озирається крадькома навколо себе й забігає до ресторану "Бар". Людина з гладко зализаним проділом на голові та з рушничком на плечі дуже послужливо підлітає до столика, за яким сів Галан, і мовчки підсуває йому меню. Галан покрутив свої вуса, потер руками, як од холоду, й сказав:
— Сосисок, хрінку й півпляшечки… Скромно?.. А?.. — Галан якось дивно усміхнувся, а людина з рушничком на плечі, не зрозумівши Галана, швидко заговорила, біжучи од столика:
— Прошу, прошу…
Піаніно й скрипка ладно вигравали. Звуки лились по залі, вривались Галанові в серце й разом його рвали… Голова йому робилась наче трохи не його, йому було приємно, радісно, і в пальці вливалась якась дивна міць. Хотілося щось трощити, ламати! Вдарити… В пальцях була якась незнана сила. От взять би кого і розчавити, здушити так, щоб аж питки попросив… Та ні. Зовсім не те. В нього ось уже зовсім інший настрій. Його руки стали безвільні й слабі, йому хочеться плакати. Галан задумався. Власне, він нічого не думав. Він зараз був нездатний думати. Йому просто схотілось трохи в такій позі посидіти. Можна прибрати іншої пози. Галан сперся однією рукою на коліно, наче взявсь у боки, й понад окуляри дивився на музик. Ач, як виграють, аж у душі холоне од захоплення. Музики відчувають, що Галан із захопленням слухає їх, та ще з більшим ентузіазмом грають. Коли грає оця музика, хочеться щось робити. Щось таке миле, хороше. Щось таке голубе, юнацьке, молоденьке. Жінка сидить ось. Напроти сидить жінка й дивиться прямо на нього, так весело та радо дарує йому свою усмішку. Як мило дивиться. Та це не жінка, а чорт його знає що! Який у неї чортівськи прекрасний, трохи горбатий ніс і задерикуваті брови, наче крила чорного ворона злетіли над носом. Вона сидить, дивиться весело, граючись своїми червоними тонкими губами, без діла крутить у руках свою червону, лакову з білим роговим замком сумочку й рухає, навмисне рухає рівними стрункими ногами з оддутими литками. Галанові прекрасно видно її ноги. Вона виставила свого гостроносого лакового туфля, в якому грає золотий відблиск вечірнього світла, й перекидає ногу на ногу так, що за колінами видно спідничку з ніжними мереживами. Галан встає, підходить до жінки й просить дозволу сісти. О, будь ласка… Вгостити її? Будь ласка. Горілки вона не п'є. Хіба вина, а може, просто він піде до неї? Вона тут недалеко. Вино потім.
І ось жінка скидає з Галана сірого плаща й цілує його, заплутується губами в довгих вусах і штучно мліє, аж заплющує очі. Роздвоюються штори до другої кімнати, й Галан із жінкою зникають за ними. За шторами закохана розмова. О, який він радий цій зустрічі. А яке ж ім'я цієї жінки, що так мило його зустріла? Фатіма? О, ніколи, ніколи він не забуде цього імені.
Так, Галан цього імені не забуде. Фатіма в цьому не сумнівається. Він довго буде пам'ятати це ім'я. Фатіма хвора на пранці.
XVI
Вова блищить. Блищать у Вови очі від дикої радості, блищать лакові туфлі, довге собаче лице, виголене кожного дня. Вова не тільки щасливий, а й інтересний. Дивно тільки, що Діна не хоче чомусь із ним зустрічатись, не хоче його бачити, не хоче навіть про нього чути. Так передавали йому. А колись він з нею так мило розмовляв, був у неї на кватирі, на комсомольських зборах…
І якось раптом вона круто од нього одвернулася. А коли б іще Діна знала, що Вова прогулює модрівські[45] гроші. Діні, напевне, зараз би уявилися закордонні в'язниці з тисячами виснажених людей, з ямами на щоках, з запалими грудьми, з костистими руками, що повистромлювали вони крізь ґрати й благають визволення. Вові байдуже до цих рук. Хай собі стримлять. Через якісь костисті, виснажені руки Вова буде позбавляти себе радості? Він ось сидить у ресторані "Замок Тамари" з веселими жінками, що не бояться "ні тучі, ні грому". Задерикувато пихкають цигарками, закидають високо ногу на ногу, блискаючи круглими колінами, і голосно розмовляють сороміцькою мовою. Кароліна Вові вже набридла. (Він забрав її із Тосиного "темного, довгого коридорчика", найняв їй кімнату, одяг як із голочки… Але це вже йому набридло.) Він дні і ночі просиджує в "Замку Тамари". У Вови ревізія буде місяців через три, а поки що він гуляє. Що буде, те й буде.
— Вова, плати, — сказала одна з лицем наче в борошні. Офіціант покірно стояв коло столика з біленьким рушничком через руку й чекав.
— Скільки? — промимрив сонно Вова, сидячи в неї на колінах.
— Шістдесят сім карбованців.
— Рахунок.
Офіціант пише:
"Пляшка вина — 39 карб.
2 цитрини — 5 карб.
Кіло яблук — 3 карб.
Кабінет…"
— Дозвольте, чого це сьогодні така ціна? Що це ви? — Вова наче прокинувся.
— Ніззя, голубчику інакше… Це ж вам не що-небудь, а ресторан. Все дорого самим… потім налоги… Налоги страшенні…
— Та що ви? Вчора було…
— Е, голубчику… вчора було трохи дешевше, бо самим коштувало дешевше, а сьогодні подорожчало.
— Та що ви…
— Слухай, Вова. — Дівчина пестливо рукою затулила Вові рота. — Мені соромно це чути. Дивись, він буде торгуватись. Збіднів. Плати, а то я тобі шльопки дам. — Вона цілує його в щоку. Вова виймає гроші й платить.
— А офіціантові за те, що стояв на дверях коло кабінету, карбованця, — сказала дівчина, — й мені, як умовились, потім мені за два презервативи п’ять карбованців. — Та чого ти напиндючився, наче три дні не їв? Чув?
— Чув — проказав сонно Вова, виймаючи з кишені гроші.
XVII
— Що з тобою, Котю? — Ліза Галан турбується про свого чоловіка. — Ти завжди якийсь сумний, розгублений… Ніколи не поцілуєш, кудись тікаєш, непривітний… Од тебе мені чогось так зимно…
— Голова щось… стомлений… Вибач мені, Лізок, у мене обов’язки. — Галан червоніє, смикає зозла й злякано вуса, часто витирає хусткою окуляри й ходить нервово по м’яких килимах.