Весілля в монастирі

ОКСАНА ІВАНЕНКО

ВЕСІЛЛЯ В МОНАСТИРІ

ВІД АВТОРА

Коли мені виповнилося чотири роки, я зробила для себе велике відкриття. Я сиділа в кутку кімнати на килимі і думала: от добре пам’ятаю кожен день після "новорічної ялинки", а до минулого року пам’ятаю тільки уривки, хвилинки різних днів, окремі події. А раніше що було? До трьох років? Від того часу нічого-нічогісінько не пам’ятаю, знаю лише з розповідей бабусі і мами. Що ж це? Не життя, а просто так? Насправді живуть люди, коли пам’ятають! Мені здалося, я тепер все-все пам’ятатиму, кожен день, кожну людину, яку бачу, і от тільки вивчуся писати так швидко і красиво, як мама, і все запишу. Це нічого, що зараз вмію тільки трошки читати — заголовки в газеті, надруковані великими літерами, назви на вулицях, але ж тепер я все пам’ятатиму, кожен день!

Звичайно, потім я забула багато тих днів то чарівних, то прикрих, а втім... а втім... багато пам'ятаю. Вже у шість років я почала "видавати" свій власний журнал, але він "прогорів". Я часто чула "газета прогорає" — батько був редактором-видавцем газети. А тому не дуже переживала, бо хотіла бути вчителькою, як мама, грала "в школу", мріяла, що моя школа буде краща, ніж школа Дому трудолюбія, в якій працювала моя мама ще до революції. Дитинство, наші мрії, захоплення, наші дідусі і бабусі — це і стало першою частиною роману "Пам’ятаю — живу!", який я все відкладала і відкладала аж до сьогодні. Прийшли мої перші казки, "Тарасові шляхи". Потім "Рідні діти" — про дітей звільнених з концтаборів. Працювала над історичною читанкою

"Наша Батьківщина", яка так і не побачила світу, хоч окремо вийшли мої історичні казки "Друкар книжок небачених", "Богдан Хмельницький". Одне слово, я мусила взяти участь у вихованні нового покоління. І лише уривками писала окремі розділи книги, яку жадала написати все життя, і в голові вона виростала, бо мій життєвий шлях припав на такий буряний час! Перша світова війна, Жовтнева революція, двадцяті і тридцяті роки, друга світова війна, повоєнний час... і не можна було вже обмежитися життям однієї родини з трудової української інтелігенції. Хотілося написати про молодь років революції, зростання світогляду, вибір шляху, досягнення і помилки в побудові нового життя. В роман впліталися долі інших людей, виникали нові новели. Така друга частина, яку друкує "Вітчизна" і яку мої друзі-вітчизняни назвали "роман у романі". В третій частині роману будуть відтворені бурхливі роки Жовтня.

Звичайно, багато взято з власного життя, проте це роман, а не автобіографія.

Я згадую слова Жорж Санд з її листа до Бальзака: "...письменник ніколи не робить портрета: він не може і не може копіювати живу модель. Про яке мистецтво можна було б говорити, — великий боже! — коли б автор не вигадував три чверті поганого чи доброго в своїх персонажах, в яких дурна і цікава публіка хоче пізнати знайомий їй оригінал".

Але у цьому моєму романі співвідношення правди з домислом інші. Навпаки — три чверті правди і чверть домислу, який виріс з правди життя.

ЗАПРОШЕННЯ ДИЯКОНА

Треба почати трохи здалеку, ще з позаминулого року, хоча той передпочаток не має нічого спільного з самою подією.

Літа Миколаївна зайшла з діловим і таємничим виглядом у відпочивальню, куди, як завжди взимку, перебиралася бабуся, бо в її прохідній кімнатці з початком навчання жили учні-квартиранти. Взагалі всі кутки у кімнатах були зайняті, вітальня давно перестала бути вітальнею, там теж спали дівчатка, а в дідусевому флігелі — дорослі хлопці-учні і з ними племінник Толя, уже семикласник.

Галинка і Жечка сиділи за ліжком і робили великій ляльці модну зачіску. Вони відразу відчули, що буде якась серйозна розмова і, не припиняючи своєї справи, стали прислухатися.

— Мамо, мені пропонують дуже вигідний урок: двох лобурів — одному шістнадцять, а другому вісімнадцять років, молодшого треба упхнути в третій клас комерційного училища, а старшого — в шостий Дворянської гімназії.

Дівчата пирснули.

— Шістнадцяти років у третій клас!— зашепотіла Жечка.

Бабуся спитала здивовано:

— Як же такого переростка в третій клас?

— Його вигнали з п’яти повітових гімназій — з золотоніської, з лохвицької і лубенської, і ще, і ще. До полтавських, правда, ще не добрався, та ти розумієш, яка ж гімназія його прийме? Батько казав, що у нього вже було сімнадцять репетиторів, і він нічого не пошкодує, аби синочок таки мав середню освіту. В реальному, ти знаєш, так само суворо, як і в класичній гімназії, а директор комерційного училища сказав батькові: "Якщо Єлизавета Миколаївна візьметься, то, може, доведе його до пуття". Вона, сказав, з чурбанів людей робить. — Мама засміялася, але явно пишалася такою думкою директора комерційного.

— Ну, ти ж знаєш, це не казенне училище, а втім, директор пояснив, що все-таки подібний дозвіл міністра, може, якісь довідки про хвороби щоб дістали, через що багато пропустив уроків, а до міністра, сказав, хай сама Єлизавета Миколаївна поїде з прошенієм і документами. От як я поїду, вони дорогу, звичайно, оплатять, зупинюсь я, як і торік, у нашої Варі, думаю, що все владнаю. А старшого, певне, легше буде в Дворянську гімназію влаштувати. Як дозвіл від міністра буде, нам треба їх як слід підготувати за літо.

— А хто ж батьки?— спитала бабуня.

— Батьки? Дуже багаті. Батько — диякон жіночого монастиря, багатого монастиря, заробляє чимало, як поміщик, живе. Якщо ти згодна взяти на себе французьку і німецьку мови, знаєш, в комерційному завжди на мови, особливо на німецьку, дуже наполягають, ну, а я решту предметів, тоді погоджуся на цих халамидників. Вони платитимуть більше, ніж інші. Ти ж знаєш, газета ледь-ледь животіє. Ми вже в такі борги залізли, не знаю, як і викрутитися. То яка твоя думка?

— Про що ти питаєш?— Бабуня навіть осудливо підсмикнула губи. — Роби, як тобі треба.

— Усім нам треба, — зітхнула Літа Миколаївна.

— Та вже ці уроки з бовдурами набридли! Їй-богу, я з трудолюбцями та біженцями наче відпочиваю після таких, як оце пропонують.

І от у домі з’явилося два лобуряки. Молодший Володька був здоровенний, як і його батько диякон, отець Гаврило, але у батька обличчя з буйною дияконівською гривою нагадувало Галинці обличчя розбійника Кудеяра, правда, після каяття, а Володька мав добродушно-хитрувату круглу мордяку, і пенсне навіть надавало йому виразу не те щоб інтелігентності, але ж не абсолютної глупоти. Та він і не був дурнем, а тільки несусвітнім ледарем і безшабашним, нестримним витівником. Про нього лишилися анекдоти і в училищі, і в сім’ї Ваненок, де він прожив кілька років. Проте в домі вчительки він не дозволяв собі ніяких неподобств, хоч поза домом — без ліку. Він, приміром, пішов з товаришами на парі, що проспіває старенькій строгій начальниці казенної Марійської гімназії, де колись вчилася і сама Літа Миколаївна, і всі її сестри, а тепер і Галинка з Жечкою, і вся гімназія начальницю поважала і боялася, — і от цій строгій начальниці він на парі по телефону, викликавши її з педагогічної ради, проспівав модного тоді "Пупсика": "Мой милый пупсик, ты мой кумир"... Вона трохи не впала непритомна. У нього завівся приятель, син власника однієї з найбільших крамниць у місті, майже такого ж зросту, як і Володька. Той сідав на велосипеда, Володька ставав йому на плечі, і вони гасали по вулицях, і городові не могли їх спіймати.

До Галинки Володька ставився як до приятельки, і коли вдома не було старших, іноді награвав на піаніно і наспівував модні куплети, імітував акторів, клоунів і без передиху представляв церковні служби, тільки з іншими, не церковними словами. Жінками, на противагу Сергію, не цікавився і Літи Миколаївни боявся, а до бабусі ставився поблажливо, як до дитини, і наче робив їй милість, щоб тільки їй догодити і розважити, вчив французькі і німецькі слова.

Та якось він повернувся з училища і весело повідомив:

— Бабусю, я з німецької одержав двійку!

Бабуся розхвилювалась, розсердилась, такою її ніколи не бачили, "святу" бабусю. Але тут вона схопила Глезера і Петцольда — відомий усім підручник німецької мови — і, підстрибуючи, почала ним бити Володьку. Та вона була така маленька, що підручник ледве сягав його могутнього плеча. Володька був здивований, присутні дівчата і хлопці також злякалися. Щоб обернути все на жарт, він мовив:

— Добрий масаж, бабусю, слово честі, добрий масаж!

— А, тобі добрий масаж!— раптом почули всі громоподібний голос. — Так от тобі ще добрий масаж! — 3 їдальні вийшов його батько, диякон. Ніхто не знав, що він приїхав. Закотивши широкий рукав ряси, розмахнувшись здоровенною рукою, він .дав такого ляпаса, що Володька впав на ліжко, яке стояло в прохідній бабусиній кімнатці, а дівчатка й хлопчики, мимовільні свідки небувалої в домі розправи, вибігли з кімнати і принишкли в їдальні, як миші.

Лунав, як грім, голос диякона:

— Ти, антихристе, насмілився образити стару святу жінку! Я тобі не такого ще дам! На коліна! Навколішках проси прощення! Ти в мене не німецьку мову вчитимеш, а вдома свинарню чиститимеш! І хай тільки мати за тебе заступиться!

Потім і батько, і Володька просили у бабусі пробачення, і Володька присягався, що й на гадку йому не спадало образити бабусю, він бо за неї сам кого завгодно може задавити, і клявся найнеймовірнішими, вмить вигаданими страшнючими клятвами, що до кінця не тільки цього року, а й усього училища не буде в нього не те що двійки, а навіть і трійки, тільки б вона йому пробачила.

— Досить з тебе й трійки з мінусом, бандюго!—сказав батько і, вклонившись перед бабусею, почав просити: — Ви вже його помилуйте, Катерино Степанівно, не відмовляйтесь від цього антихриста — ач, вибехкав аж під стелю — і Єлизаветі Миколаївні не кажіть! Вона ж попередила: одна двійка — і забирайте геть! Вік за вас молитимусь, у монастирі нашому молебінь з батюшкою відслужу за вашого синочка, за всіх ваших.

Володька все ж таки був якийсь свій, а от Серьожку, старшого, дівчатка не терпіли, хоча він був чемний, запобігливий і навіть вродливий, мазунчик матері-дияконихи, та якийсь потайний. Він не хуліганив, як Володька, а завів серед "дворянчиків" (він таки витримав з гріхом пополам іспит у Дворянську гімназію) компанію картярів, на всіх дівчат і жінок дивився масними очима і, на думку Галинки і Жечки, був єхидний і противний.

Та хай там що, а Літа Миколаївна, як сама визнавала, "перетягла їх за вуха" з класу в клас, і, коли закінчувався "благополучно" навчальний рік, вона хрестилася обома руками.