Що трапилось в саду

Іваненко Оксана

Це зовсім не казка. Я просто знаю, про що співали клопітливі синички, шелестіла яблунька своїм листям, віяв вітер, та вуркотів смугастий кіт з оксамитовими лапами, і пищала гострозуба миша.

Ну, а що робили діти, вони мені самі розповіли...

А я розповім вам. Хочете?

Отій яблуньці, що росла в саду за великою клумбою, здавалося, що її всі люблять. Коли її посадили хлопчики й дівчатка в червоних галстуках, вони сказали малятам:

— Дивіться, це буде ваша яблунька. Любіть її, поливайте, бережіть!

Це чула сама яблунька, і про це чули пташки, бо теж полюбили її, інакше вони б і не літали над нею. Сонечко особливо ласкаво пригрівало яблуньку, а вітер дуже любив жартувати з її легеньким листям.

Як приємно і добре жити, коли тебе всі люблять! Яблунька дуже швидко росла і стала струнким, пишним деревцем. Незабаром на ній уже мали з’явитися яблучка.

— Ще один рік! Ще один рік! — казали старші діти, а малята, поливаючи її, теж повторювали:

— Ще один рік, і на нашій яблунці будуть яблука.

Малята — хлопчик і дівчинка — дуже дружили між собою і скрізь бігали вдвох, а коли й сварилися, то зовсім-зовсім не надовго. А як хто з них бачив щось цікаве — одразу кликав другого. Адже самому не так приємно дивитися, як разом.

Цікавого взагалі багато на світі, особливо влітку, коли скрізь можна бігати.

От вони вибігли якось у сад, і дівчинка відразу побачила, що на їхній яблуньці стрибають пташки. Тут були дуже симпатичні довгохвості пташки в чорних шапочках і чорних галстучках на жовтій грудці і зовсім невеличкі — блакитні. Таких діти раніше не бачили, а може, просто не приглядалися.

— Тихше! Тихше! Не злякай,— зашепотіла дівчинка. — Дивись, як вони стрибають з гілочки на гілочку, як перекидаються! Вони прилетіли до нашої яблуньки і бавляться. Я б хотіла, щоб вони завжди тут жили!

А то була зграйка різних синичок. Вони залетіли по дорозі в цей сад, і він їм дуже сподобався, особливо яблунька, хоча на ній ще не було яблучок. Пташки зовсім не злякалися дітей, вони продовжували стрибати і цівікати:

— Ціві-зіні, ціві-зіні!

І це означало:

Як нам добре! Небо синє!

Світить сонце золоте,

Мила яблунька росте!

Навколо яблуньки ще кружляли білі метелики, і спочатку синички вирішили, що це квіти, бо крила метеликів були схожі на пелюстки квіток. Але ж квіти завжди стояли на одному місці — он і півонії, троянди нікуди не рушали з клумби, а метелики швидко літали одна із синичок сказала подругам:

— Ні, це теж пташки! Вони ж літають!

— Але ж вони весь час мовчать! — заперечила її подруга.

Справді, білі метелики літали зовсім мовчки, а яка ж пташка може втриматися від пісні, особливо коли такий хороший сонячний день!

Проте метелики їм не заважали. Навпаки, вони самі ніби лякалися пташок, бо коли синичка наблизилася до одного з метеликів — він швидко упав на землю і лежав якусь мить непорушно, удаючи неживого.

— Я спіймаю його в мою колекцію! — закричав хлопчик.

— Не треба! — схопила його за руку дівчинка. — Він такий гарний, хай літає. Бач, як інші метелики в’ються навколо яблуньки. Мабуть, вони люблять її так само, як і пташки.

Хлопчик і дівчинка побігли навколо яблуньки й заспівали:

Яка хороша яблунька

В саду у нас росте,

І з нами усміхається

Їй сонце золоте!

Які веселі пташки

На гілку з гілки — плиг!

І ми, хоч невеличкі,

Та дуже любим всіх!

Метелики легесенькі

Кружляють в вишині,

І дуже-дуже весело

Усім, тобі й мені!

І тут раптом війнув вітер. То собі віяв тихенько, злегка, просто бавився і розмовляв з листям, а то ніби розсердився. Листя трохи не заплакало:

— Він нас позриває. Він нас рознесе. Не треба! Не треба!

— Ач, навіжений! — заметушилися синички. — Хіба не знає, що зараз літо і нічого йому свою силу показувати!

І діти злякалися.

— Чого це знявся вітер? Ще нажене хмари, і треба буде йти в кімнату.

І справді, їх одразу ж покликали додому.

А вітер шумів і приказував:

Проженіть метеликів — шу-шу-шу!

Я їх коло яблуні не лишу!

— І що він меле! — засміялася одна із синичок. — Кому заважають такі гарні метелики!

Метелики ж, як почули, одразу поховалися під яблуневе листя, щоб їх ніхто і не помітив.

Вітрові навіть прикро стало! Ніхто його не бачить, ніхто не розуміє.

Він зітхнув сумно і полетів туди, де сад був старий, глухий. Між великими дубами, берестами, кленами з товстими стовбурами і порепаною корою росли кущі шипшини, терну, і дітям здавалося, що то справжній ліс.

Там жили підстаркуватий дядько дятлик і стара бабуся сова — серйозні, помірковані птахи. Вітер і хотів їм поскаржитися.

Ну, бабуся сова, звичайно, спала. Вночі в неї завжди було безсоння, і вона вилітала на лови, а вдень спочивала.

А працьовитий дядько дятлик, як завжди, був зайнятий. Він стукав по стовбуру дерева: "Тук! Тук!" Може, кому здавалося, що він просто розважається, а це він своїм міцним дзьобом видовбував різну комашню.

— Не заважай, не заважай! — сказав він вітрові на його мову. — Ти завжди шумиш, репетуєш, а в мене он діла невпрогорт! Бачиш, як короїди кору точать!

— Але ж яблунька там молода така і синички теж молоді, перше літо живуть, нічого не знають, — хвилювався вітер, —— А метелики літають, і всі думають, що коли вони красиві, так від них і лиха бути не може.

— А так там синички! — сказав дядько дятлик. То хай вони й доглядають яблуньку! От закінчу це дерево чистити і полечу їм скажу. Не можу ж я свою роботу покинути!

Ох, він не подумав, поміркований дятлик, що інколи треба відірватися від свого діла, щоб навчити молодшого*

* * *

Синички в цей час стрибали собі, цівікали, а потім сіли спочити на вершечку яблуньки. І саме в той час забігли у сад з вулиці два хлопчиськи.

Нікого нема! Давай тут постріляємо! — зрадів один з них.

— Дивись, синиці на яблуньці! — штовхнув його товариш.

— Влучимо чи ні?

— Звичайно!

І, уявіть собі, вони вийняли з кишень рогатки, оглянулися, чи ніхто не бачить, і почали цілити в маленьких синичок.

— Раз! Готово! — закричав один, натягнувши резинку і випустивши камінець. Але добре, що цей лихий хлопчисько був просто хвальком. Він не влучив. Його камінець ледь зачепив синє крилечко.

— Он! Ай! запищали синички.

— Тікайте! Тікайте швидше! — почули вони. То кричав дядько дятлик, у якого, нарешті, була перерва в роботі.

Вмить усі пташки розлетілися в різні сторони. Чи до того тут уже було дятликові, щоб навчати синичок! Добре, що самі живі залишилися. Далі, далі від цього саду!

Лише десь далеко за містом синички знову злетілися в свою зграйку.

— Ніколи, ніколи не будемо туди літати! — хвилювалися синички в чорних шапочках і чорних галстуках. — Там можна зовсім загинути.

— Як шкода, там було так добре! — сказала маленька блакитна синичка.

Є и інші сади,— заторохтіла сорока, яка завжди чула все, що говорять навколо. — А про цей треба всіх сповістити, хай туди не літають, хай десятою дорогою обминають, коли там такі лихі хлопчаки.

І вона на своєму хвості рознесла скрізь ці жахливі новини. Лиха слава не лежить, а швидко біжить. Скоро всі пташки навкруги знали, що в тому саду, де росте молода яблунька, яку так старанно доглядали хлопчик і дівчинка, з’явилися хлопці з рогатками і трохи не забили синичок. Ну й, звичайно, туди ніхто не хотів більше залітати.

Другого ранку прокинулася яблунька, а пташки не щебечуть над нею... І стало їй сумно-сумно... Самі метелики лишилися коло неї. Але ж вони не співали, не цвірінчали, а хазяйновито, як дома, почали влаштовуватися під яблуневим листям.

Метелики мовчали, та були задоволені, що пташки їм не заважають. І вони, напевно, вирішили оселитися тут надовго.

Білий метелик сів І почав вищипувати на кінчику черевця іржаві волосинки — на сонці вони відливали золотом, і, напевно, тому цих метеликів звали золотогузками. Кожна золотогузка з цих волосинок робила постільку і клала в неї купочкою свої яєчка. Прилетіли ще метелики: одні — сірувато-коричневі, інші — бруднувато-білого кольору. То були непарні шовкопряди. Сірувато-коричневі, як скажені, кружляли над яблунькою, ніби виглядаючи, де краще оселитися, а білі були ліниві, неповороткі. Вони почали робити гнізда, як і золотогузки.

Яблунька на це не звернула уваги. Звичайно, їй було б приємніше, коли б гніздечка вили її милі синички, які так привітно цівікали, а не мовчазні метелики. Та що вона могла зробити? Вона тільки ледь-ледь зітхала.

Дядько дятлик спокійно собі працював у старому саду і не хотів залітати туди, де трохи не загинули синички.

Отак і лишився молодий сад без пташок...

Якось вранці непомітно з яєчок вилізла волохата з чорними плямами на спині гусінь, повернулася туди-сюди і полізла по гілці.

— Вилазьте, вилазьте швидше! Нікого нема,— зашепотіла вона коло інших гніздечок, і з них теж повилазила така самісінька гусінь.

— Їсти, швидше їсти! — засичали вони всі.

І... який жах! Гусінь почала гризти яблуневе листя.

— Ой, ой! Що ви робите? — затремтіла яблунька. — Рятуйте! Рятуйте мене! Пташки, летіть до мене швидше!

Але пташки давно вже не прилітали до неї, і вона сумно похилила свої віти.

Хто б міг подумати, що ці гарні тихі метелики заподіють їй таке лихо?

Гусениці вважали себе цілковитими хазяйками на дереві, гризли досхочу листячко і, почуваючи наближення осені, пряли собі великі гнізда на зиму. Так, гусениці влаштовувалися надовго. Коли б вони не були зайняті цією справою, вони б, напевно, все листя обгризли. Та незабаром листя взагалі почало опадати з усіх дерев, бо надходила осінь. І ніхто не помічав, що робиться з яблунькою.

А тим часом наближалася холодна зима.

Отак і лишилася яблунька зимувати з непроханими гостями і з жахом думала: "А що ж буде повесні? Адже у неї мусять бути вже яблучка! Невже її ніхто не врятує?.."

* * *

Ой, яка люта зима була цього року!

Були навіть такі дні, коли хлопчика і дівчинку не випускали гуляти. Хлопчик сердився, супився. Але прибігала дівчинка, вони сідали біля вікна і, приплюснувши носики до шибки, дивилися, що робиться надворі.

А вікно виходило в сад, і там усі клумби, всі стежки-доріжки, лавочки, альтанки були занесені снігом, і на всіх гілочках лежав сніг. Дерева були дуже красиві в цьому сніговому блискучому вбранні.

— Бачиш,— сказала дівчинка, — он наша яблунька. Хоч би вона не замерзла.

— Ні, вона в снігу, як у шубі, — мовив хлопчик.

— А он бачиш,— продовжувала дівчинка,— пташки прилетіли, посідали на гілочку, щось шукають.

1 2