Рідні діти

Іваненко Оксана

Листи

Поштарка була молода, сміхотлива та цікава до всього й до всіх.

Їй дуже хотілося спочатку самій перечитати всі листи, які лежали в товстій шкіряній торбинці, а тоді вже роздавати їх адресатам. Звичайно, вона цього не робила, але дуже шкодувала за цим і принаймні намагалась завести знайомства з тими, кому щодня носила всяку пошту. Їй подобалося трошки постояти в таких квартирах і почути, як радісно вигукують:

— Ой, слухайте, лист від тата, йдіть швидше! Або:

— Нарешті брат написав!

Поштарка тоді дивилася переможно, ніби цей лист цілком залежав від неї. Вона задирала маленький, гострий, весь у ластовинні носик, і дрібні білі зуби сяяли в усмішці.

Їй хотілося б навіть зарані відгадувати, від кого листи, і, справді, в деяких квартирах вона це могла вже робити. У такі квартири вона заходила найбільш охоче. От, наприклад, до старого професора, який жив у квартирі № 1, — до нього вона завжди заносила багато кореспонденцій: з Москви, Ленінграда, з Болгарії, Польщі.

Та найдужче він радів листам з Донбасу.

Поштарка вже знала ці конверти, цей почерк. То були листи від його дочки-інженера.

Багато листів одержувала й актриса, яка мешкала навпроти. Взагалі у цей будинок приємно було заходити.

А от до будинку, що стояв на розі, поштарка заходила цілком байдуже і завжди поспішала...

Там вона здавала газети, журнали і коли-не-коли трикутничок, надписаний нерівним почерком.

Це був дитячий будинок, і дівчина бачила крізь паркан блідих і худеньких дівчаток і хлопчиків, які, напевно, не мали нікого, хто б їм писав.

Але раз поштарка нашвидку сунула пакет кореспонденцій старому професору, кілька листів актрисі, по дорозі похапцем позасовувала у поштові скриньки прості листи та газети і швидко вбігла в дитячий будинок.

Діти завжди байдуже стрічали поштарку, але сьогодні вона засміялася до них і закричала:

— Як живете, дітлашня? Я несу вам цілу торбу листів! Ану, мерщій покличте мені завідувачку!

Вона хотіла вручити листи, як якийсь дорогоцінний скарб, лише у власні руки завідувачки, хоча серед них жодного рекомендованого листа не було.

Вона не помилилася, ця маленька цікава поштарочка. То був справді скарб. Завідувачка тремтячими від хвилювання руками взяла листи, усміхнулася поштарочці материнською усмішкою, глибоко зітхнула і сказала:

— Приносьте ще, мила. Це така радість моїм дітям! — І, притуляючи всю купу листів до грудей, пішла до себе. Поштарочка чомусь підшморгнула носиком і швидко-швидко закліпала віями, сама не знаючи чого.

Марина Петрівна, завідувачка, не могла не заглянути по дорозі — подивитися, що роблять діти. Адже вони, повідомивши її, що кличе поштарка, побігли до себе. їм і на думку нікому не спадає, що листи до них, до них!

Зараз був час, коли діти вчили уроки. Та спочатку Марина Петрівна зайшла до "малят", так усі звали групу дошкільників. Вони всі сиділи тихо і смирно за круглим низеньким столиком склавши ручки і слухали, як вихователька Софія Миронівна їм щось розповідає. Білявенька Орися Лебединська підперла ручкою голівку і дивилась уважно й серйозно, як маленька бабуся. Коло неї п'ятирічний Владик Гончарін. От ним Марина Петрівна більше задоволена. У нього вже рожеві щічки, не те що в Ориськи, і Марині Петрівні навіть приємно, коли вона чує: "Владику, тихше! Владику, не стрибай! Владику, не заважай!" — ті звичайні зауваження, які завжди сиплються на галасливих, непосидючих дітей. Вона, Марина Петрівна, звичайно, робить строге і серйозне обличчя, коли скаржаться на Владика, та про себе вона радіє, що хоч Владик уже голосно сміється, стрибає, малює скрізь, де прийдеться, танки й гармати!

Їй хочеться, щоб усі малята трошечки більше... гомоніли, пустували... а головне — сміялись, сміялись!

Діти, побачивши Марину Петрівну, всі як один підводяться.

— А що треба сказати? — питає Софія Миронівна.

— Добрий вечір, Марино Петрівно! — кажуть малята хором. Сідайте, дітки, продовжуйте далі, я вам не заважатиму. Цікава казка?

— Ой, — мотає голівкою Орися.

— Там як один був маленький, — з захопленням перебиває Владик, — а сімох велетнів переміг.

— Ну, слухайте, слухайте далі! — всміхається Марина Петрівна і гладить дітей по голівках.

Ні, їй ще не подобається в кімнаті малят. Тут, звичайно, чисто, охайно... Але холодно, порожньо... Сюди б великий килим на підлогу, багато іграшок, веселі, яскраві малюнки на стіни!.. Що поробиш, ще й року не минуло, як скінчилася війна. Всього одразу не придбаєш.

До робочої кімнати — так зветься кімната, де діти готують уроки, Марина Петрівна не заходить, а лише зазирає у двері. Темні і світлі голівки схилилися над столиками, з куточка долітає швидкий нервовий шепіт. Так і є! Це знову Тоня і Світлана сваряться і миряться! Але Марина Петрівна знає, що, незважаючи на всі сварки, це — нерозлучні подруги, і зараз все-таки їхні сварки не такі голосні! Світланка все рідше заливається сльозами, а від Тоні вже давно не чути нестримних істеричних вигуків на кожне дрібне зауваження виховательки. Правда, її великі темні очі на блідому смаглявому личку дивляться так само, як і раніше, не по-дитячому розпачливо. Марині Петрівні трохи легшає на серці, коли вона помічає над столиком коло дверей групу старших: десяти-одинадцяти років. Катя, Льоня Лебединський і Ася щось гаряче обговорюють. Перед ними великий аркуш паперу. Ага! Вони ж вирішили випустити стінну газету. Вони вже піонери. На Жовтневі свята їх прийняли, і свої червоні галстуки вони носять з надзвичайною гордістю.

З ними і Ліна Павлівна, вихователька, тоненька бліда дівчина. "Треба, щоб і вона пила риб'ячий жир! — раптом вирішує Марина Петрівна. — Про неї треба так само потурбуватися, як і про дітей, вона лише на два роки старша за Леночку Лебединську". Леночка сидить у кутку, заткнувши вуха і втупивши очі в книжку. Що б там не було, вона вирішила все пропущене надолужити і перестрибнути через клас. Дуже хороші ці сестрички і братик Лебединські. Он друга сестричка — семилітня

Зіночка, ровесниця Тоні і Світланки, — підсіла зараз до них і гаряче їм щось доводить, показуючи свій зошит. Та взагалі всі вони хороші, кожен по-своєму, і кожен уже має місце в серці Марини Петрівни.

Марина Петрівна не затримується тут. Швидше до себе. Поглянути на ці листи. Перші листи!

Вона заходить до свого маленького кабінету і зачиняє двері на ключ.

Ціла купа листів лежить перед Мариною Петрівною. Їй хочеться швидше знову спуститися вниз, у робочу кімнату, і сказати:

— Діти, сьогодні у нас велика радість. Бачите, скільки листів ви одержали?

— Хто, хто? Кому є листи? — закричать діти, схопляться з місць.

— Усім, кожному з вас, — скаже вона, і це буде цілковита правда, їй хочеться швидше побачити, як заблищать у них очі, зашаріються щоки, побачити їхню радість, захоплення! Та треба раніше обов'язково самій все переглянути.

Треба так обережно підійти до її дітей... Дуже обережно. Ще й року нема, як вони тут, — вони ще такі худі, бліді, нервові, і не в однієї Тоні очі дивляться не по-дитячому розпачливо.

Коли б ці листи принесли їм справжню радість, викликали щасливу усмішку! Що в них? Швидше, швидше перечитати!

Отак підряд, не вибираючи, Марина Петрівна починає читати.

Конверт підписано старанно, дитячим крупним почерком. Зворотна адреса — місто Анжеро-Судженськ, середня школа. Піонери четвертого класу.

Де Анжеро-Судженськ? Що це за місто? Марина Петрівна розкриває конверт і читає:

"Дорогі друзі!

Пишуть вам піонери четвертого класу Анжеро-Судженської середньої школи. Коли подивитися на карту, так ми дуже далеко від вас. Між нами стільки міст, великих і малих, і степи, і річки, і високі Уральські гори, і велика сибірська тайга. Але це тепер .нічого не значить, що ми далеко від вас. Коли ми прочитали про вас у "Пионерской правде", ми всі говорили про вас, як про своїх близьких і рідних. Ми вирішили вам написати і з вами подружитися. Літаки доставляють листи дуже швидко, а навіть коли й поїзд везтиме, це теж не так уже довго і не має значення для дружби.

Ми читали газету на нашому піонерському зборі, і нам було дуже страшно слухати про те, як ви були в полоні у фашистів у таборі Аушвіц, а коли дочитали до того місця, де вас визволила наша Радянська Армія, ми всі заплескали в долоні. Ми дуже жаліли, що не знаємо, хто саме вас визволяв, яка військова частина, а то ми б і тим бійцям написали листа з подякою за вас.

Ми хочемо, щоб тепер вам ніколи не було сумно.

Напишіть нам, як ви живете. Ніхто з нас ще не був на Україні. Ми по історії і географії вчили та читали в книжках про Київ і про Дніпро, і ми всі уявляємо, як там гарно. Напишіть нам, який Київ і який Дніпро, а як хто з вас малює, нехай намалює найкращі місця і ваш будинок.

Анжеро-Судженськ — не дуже велике місто. Дехто з наших учнів був у Новосибірську і в Омську, так ті міста більші. А один хлопчик з нашого класу жив раніше в Москві, так він каже, що Москва, мабуть, в сто разів більша, але ж Москва — столиця, тому вона й найбільша, а у нас також є і театр, і кіно, і будують новий піонерський клуб, і радіо і електрика є — і все, як у всіх радянських містах. Навколо нашого міста тайга, і взимку ми всі бігаємо на лижах, а старші хлопці з нашої школи ходять білкувати — полювати на білок, тут їх буває дуже багато. А у вас бігають на лижах? Зима у вас холодна? У нас найбільше 50 і 60°, і хто живе далеко від школи, той прибігає на лижах.

Але влітку в нас теж розцвітають квіти, і ми розводимо сад. У нас є гурток садоводів-мічурінців. Ми дуже вас просимо надіслати насіння квіток з вашого саду. Ми читали, що на Україні скрізь сади і квіти. Ми хочемо, щоб українські квіти зацвіли на наших сибірських клумбах і завжди нагадували нам про вас. Ми дуже чекаємо від вас листів.

Шлемо всім вам палкий піонерський привіт!

Піонери 4-го класу загону імені Леніна Анжеро-Судженської середньої школи"

Невеличка листівка.

"Привіт із сонячного Таджикистану, від робітниць механічного цеху ремонтної станції!

Дорогі діти! Ми прочитали в газеті, як Радянська Армія визволила вас і ви всі повернулися в столицю України, рідний нам усім Київ, і що тепер добре і весело живете в дитячому будинку. Нам хочеться, щоб ви знали, що у вас тепер багато рідних. Вважайте і нас, робітниць-комсомолок механічного цеху, своїми старшими сестрами.

1 2 3 4 5 6 7