Побачення в Астрахані

ПОБАЧЕННЯ В АСТРАХАНІ

Євгену Степановичу Шаблїовському з пошаною присвячую

Люблю Астрахань! Культура! — мовив Титовський, із смаком відкусуючи пирога. Ніде правди діти — апетит йому не зраджував усю довгу дорогу.— Культура...— повторив він мрійно.— Коли я там був востаннє, Богдане Панасовичу, таке вже барильце кав'яру чорненького, свіженького привіз додому!

"Цікаво, "востаннє" він також їздив з подібною місією?" — подумав Богдан Панасович. Звичайно, не спитав, зайва цікавість тільки на шкоду — це він уже давно добре засвоїв.

— Щось душно в приміщенні,— сказав він,— піду на палубу, на свіже повітря. Я мамі в Ростові не встиг написати.

— Підіть, підіть, Богдане Панасовичу, а я полежу трохи,— спокійно зауважив, сиріч дозволив супутник. — Моє шанування вашій високочтимій мамаші.

Ще б пак не "високочтима"! Стільки наготувала на дорогу — і як тільки примудрилась у чужому місті все те зробити! Та ще й сунула, крім тих, що належало, конвертика Титовському в кишеню, дуже це делікатно проробивши.

— Вам же неблизький шлях, щоб не голодували в дорозі.— І Титовський зазначив про себе: "Яка інтелігентна дама — в конвертику!" А тон у неї був зовсім не прохальний, а спокійно-наказовий, як у всіх респектабельних пань.

Титовський простягнувся на полиці.

"Як не їсть, то спить, як не спить, то їсть, а служба йде",— подумав Богдан Панасович. Нічого, все-таки йому самому пощастило з таким супутником — "мужчиной, приятным во всех отношениях",— як він написав матері,— ну, наскільки може бути приємним поліцейський урядник, який мусить супроводити його до Астрахані, здати під офіційну розписку в канцелярії генерал-губернатора, а той вже відправить його далі, напевне, в один з Ярів; їх тут, повітових містечок на низу Волги, аж кілька — і Красний, і Світлий, і Чорний. Кажуть, все ж таки "найчорніший" — Красний, туди частіше засилають, ну, то вже новомосковського урядника Ти-товського не стосується, і він собі цим голови не морочитиме.

Але й Титовський вважав, що підопічний трапився йому також "приємний". Він одразу побачив своїм досвідченим оком, що ніяких пригод з ним не буде, нікуди той не втече — просив же матір писати якнайчастіше, а молодесеньку дружину приїхати якнайшвидше, тільки він влаштується,— і все те було щиро і навіть зворушливо. Титовського не проведеш! А мати так уже благала бути в дорозі обережним, не застудитися, адже кілька місяців сип пролежав із запаленням легенів у лікарні тюремного замку! І щоб обов'язково писав листи з кожного великого міста, що проїздитимуть, і де довго пробудуть.

Ну, як усі матері, наче якесь маля, а не доросла людина.

Хай іде, примоститься десь на палубі і одписує, а то й справді тут повернутися ніде, а як цигарку запалиш — кашлем заходиться.

Не можна сказати, щоб на палубі було зручно писати. Ну й вітер знявся! Треба було тримати папірця, щоб не пошпурив у воду. А каламутні з сиво-свинцевими гривами хвилі за бортом вирували і від коліс пароплава, і від волзького розбишацького вітру, а, певне, ще й від весни,— коли можна розлитися на всю широчінь, і сваволити, і бешкетувати.

Писати було незручно, отак тримаючи папір, але ж треба було скористатися часом, що він "наодинці", хоч на палубі юрбилося багато людей. Багато різних людей, та, дяка богові, нема їм діла до нього, на лобі в нього ж не написано, що везуть його в заслання. А втім, добре, коли, підрахувавши все, він довів мамі і Михайлові, що далеко краще їхати в супроводі жандарма, оплативши йому дорогу, ніж вирушати етапом з групою арештантів.

Боже мій, він не знав, як мама плакала, читаючи його підрахунки в листі з новомосковської тюремної лікарні. "Я не в малій ажитації,— писав він.— 3 розкладу етапних маршрутів дізнався, що подорож триватиме два місяці, а може, й довше. Дивлячися, скільки затримають в Астрахані і як одправлять у повітове містечко. Якщо знову станемо, то чекати тут тижні, бо арештантський пароплав, який привезе мене, піде другого дня, а наступний — аж через три тижні, отже, два місяці шляху..."

Він найдужче турбувався, що дружина, друга його дружина,—мати ніяк не могла з цим примиритися,— його молоденька Женя, котра тільки-но закінчила гімназію, не встигне приїхати його відвідати. Та найдужче роз'ятрили материнську душу дальші дрібні підрахунки. "Якщо я зупинятимусь у тюрмах — значить, два місяці тюрми, обшуків, неодержання листів, нечитання і т. п., проте хоча їжа, тепла вода для чаю, цукор і інше обійдуться не менше п'ятдесяти копійок на добу, це дасть максимум на два місяці тридцять карбованців витрат. А якщо зупинятися в гостиницях, то треба покласти мінімум один карбованець. Значить, виходить днів вісім подорожі — п'ятдесят-шістдесят карбованців витрат. Але візьмемо тридцять карбованців. У такому разі я можу мати лише тридцять фунтів багажу — себто частину плаття і частину білизни. А всього у мене з книжками до 5-ти пудів".

Ох, як він усе вирахував — і скільки коштуватиме, якщо вирушить етапом і доведеться книги і одяг надсилати товарним поїздом, і скільки коштуватиме, коли заплатить "сопровождаю щем у" за дорогу туди й назад. У матері — Марії Олександрівни — голова йшла обертом. Підраховував і чоловік її — Михайло Дем'янович Лобач-Жученко, Богданів друг, товариш і майже ровесник. Виходило, що з жандармом перевитрат лише на двадцять два карбованці. Найдужче вражали оті дрібні підрахунки, думки, що рушати етапом, зупинятися по тюрмах дешевше... Ні, ні, хай дорожче, хай вдвічі, втричі дорожче — вона дістане грошей, хай він відчує себе хоч на такій відносній волі!

А поліцейського урядника, якого призначать^ вона вже зуміє прихилити, щоб був він у дорозі

приємним супутником, а не жандармом при ареш-' танті. Ох, замолоду — давно, боже, як давно казав Іван Сергійович Тургенев, що є в неї дар робити з людьми, що хоче.

Між інцікм, частина цього дару — прихиляти, чарувати людей — перейшла і до Богдана, тільки зараз після всіх цих халеп, хвороб у тюрмі, несподіваних сімейних змін, несподіваної неспокійної любові йому не до "чарування".

Марія Олександрівна тільки глянула на Титов-ського, зрозуміла, що це людина тієї віри, за яку більше сала дають, і одразу знайшла вірний тон респектабельної дами, яка не лічитиме копійки, коли йдеться, щоб син їхав у пристойних умовах.

А гроші — це вже відданий Михайло напоумив позичити у нового знайомого, який сам повернувся з "мест, не столь отдаленных", жив тепер неподалечку від них у Богуславі і з ними заприятелював.

Хороші люди завжди до неї, Марії Олександрівни, тяглися.

От і поїхав її Богдан, старший син, із супутником — "мужчиной, приятным во всех отношениях", і цілком мирно, не дратуючись, провели в дорозі час. Титовський їв і спав, спав і їв, а Богдан дивився, думав, згадував і намагався подолати і сум, і тривогу, і зайві бажання.

Але чим ближче була мета подорожі — Астрахань, тим дужче не давало спокою одне бажання — потаємне і невідступне і яке він мусив здійснити що б там не було.

•і" ^" "і"

Від суму, на щастя, відволікали дрібниці, дорожні потреби, і навіть деякі розважали, про які слід було написати матері, щоб вона теж трохи розважилася і заспокоїлася за нього,

Навіть власним коштом досить довга дорога аж з Катеринославщини: Новомосковськ—Ростов-на-Дону—Калач—Царицин—Астрахань.

Розважив Богдана і повернув, хоч на короткий час, властивий у молодості гумор — Ростов.

Спочатку він порадився з Титовським, ну, зовсім по-приятельськи, вигадавши цілком вірогідний мотив,— незручно, мовляв, з'являтися до астраханського губернатора, який особисто мав направити його далі, у такому обтріпаному вигляді, адже все ж таки він кандидат математичних наук, закінчив Санкт-Петербурзький університет.

— Аякже, аякже,— підтакував Титовський, задоволений з спокійного, ледь жартівливого тону Богдана Панасовича.— Та це ми встигнемо зробити в Ростові. Зайдете в крамницю, купите якийсь пристойний костюмчик.

— Пристойний, але недорогий,— зауважив Богдан Панасович.— Адже я жив у Ростові, я знаю там крамниці.

— Зробимо, зробимо,— погодився Титовський, а що той жив у Ростові — хіба він сам не знав? Саме ж у Ростові було Богдана Панасовича Марковича заарештовано за те, що переховував політичного злочинця, народовольця Івана Манучарова, Манучар'янца, який втік з харківської в'язниці. Обидва чинили, як записано в справі, "збройний опір". Цього Богдана Марковича вже давно взяли на замітку, ще як він жив у Москві і вештався по робітничих артілях, може, ще там заарештували б, та він раптово зник і опинився згодом у Ростові. Працював собі ніби спокійно викладачем математики, та от, виходить, не поривав своїх зв'язків. Ну, того Манучарова присудили на п'ятнадцять років у Шліссельбург, а цього на заслання, в Астраханську губернію. Теж не мед, проте жити можна.

"І навіщо це йому все здалося? — думав Титов-ський.— Видно, такий гарний мужчина був, зараз, звичайно, охляв у тюрмі, та ще й хворів довго, освічений, за кордоном змалку жив і потім до Парижа їздив... На біса це йому все — оті підпільні друкарні, "ходіння в народ", ремісником після Петербурзького університету працював, а міг би на вигідній посаді бути, жив би та й жив із сім'єю у повному достатку... Вже ж не юнак... А взагалі — людина приємна, не горда, і, видно, свого часу любив і погуляти, і пожартувати".

Одне непокоїло Титовського — не захворів би у дорозі, і не з особливого жалю до супутника, а просто тоді клопоту не оберешся, та ще завжди при пересадках морока з багажем — книжок везе хтозна-скільки. Без цього подорож була б для нього цілковитим відпочинком — ніякого тобі бруду поліцейського життя, чом і не піти з ним у крамницю, хай приодягнеться.

Навіть приємніше буде з ним з'явитися в канцелярії генерал-губернатора — не чортзна-що супроводив!

Отак міркував Титовський, і в Ростові-на-Дону пішли удвох до крамниці готового одягу. Титовський тримався як добрий знайомий, щоб не притягати нічиєї уваги, а коло невеличкої крамниці з вивіскою "Паризька мода" лишився на вулиці, розглядаючи у вітрині манекен — молодика з ідіотським обличчям у костюмі з претензією на якусь екстравагантність.

У крамниці молодий прикажчик з не менш "розумним" обличчям, ніж у манекена, поглянув презирливо на Богдана Панасовича і, кинувши перед ним недбало поганенький костюм, назвав з апломбом ціну — дорогу і для такого костюма і неможливу для покупця.