Але найдовше жив в Новій Гвінеї, приїжджаючи сюди тричі між 1871 і 1883 роками й живучи щоразу по рокові. Тут він написав свій надзвичайний щодденник "Серед дикунів Нової Ґвінеї" та багато наукових праць, які друкував не тільки в тодішній Росії, а і в Німеччині, Франції, Англії та інших країнах. Всього він написав понад 160 праць на різні наукові теми, присвячені антропології, порівняльній анатомії, метеорології, географії, зоології, а також про життя й побут людей, доводячи, що навіть і папуаси в розумовому й моральному відношеннях стоять не нижче європейців, а їхня відсталість пояснюється лише причинами історичними, зокрема через гніт колонізаторів Більшість його праць видані п'ятьма томами в 1950-54 роках.
Мати Миклухи-Маклая походила з мішаної польсько-німецької родини лікаря Беккера, що приїхав до Росії в 1812 році й там оселився.
Приїжджаючи й працюючи ддеякий час в Сіднеї, Ми-клуха-Маклай одружився з дочкою австралійського прем'єр-міністра Марґаретою Робертсон і виїхав до Пе-тербуґр. Але по його смерті (тяжко хворів на малярію ще в Новій Гвінеї) в 1888 році вона з двома синами по-пернулась з Петербургу до Австралії. Три онуки Мик-лухи-Маклая тепер живуть в Сіднеї. Один з них відомий журналіст. Великий архів Миклухи-Маклая, мате-ріяли якого зібрала його сестра Ольга, зберігається в сіднейських книгозбірнях.
Часто люди цікавились національністю Маклая. На це він дав таку відповідь кореспондентові сіднейської газети "Сідней морнінґ гералд" у 1884-му році.
"Моя особа є живим прикладом того, як щасливо з'єдналися три одвічно ворожі сили. Палка кров запорожців мирно злилася з кров'ю їхніх, здавалось, непримиренних ворогів, гордих ляхів, розбавлена кров'ю холодних німців. Чого у цій суміші більше, чи який з її складників у мене найзначніший, судити було б необачно й навряд чи можливо. Я дуже люблю батьківщину мого батька, Україну, але ця любов не применшує поваги до двох вітчизн батьків моєї матері — Німеччини й Польщі".
З цього бачимо, що в його крові нічого російського немає, але, живучи тоді в умовах російського самодержавства, коли все українське було заборонене, а його фах був далекий від справ національних, то не було обставин, які могли б виховати з нього свідомого борця за український нарід: бо вчився він то в Росії, то в Німеччині, то подорожував по різних країнах.
Але його подорожі та його популярність серед окремих народів були такі великі, що дехто його вважав приналежним до їхнього народу, привласнював його собі. Той же дослідник О. Іванченко, який побував не тільки в Новій Гвінеї, а в багатьох країнах і місцевостях, пов'язаних з перебуванням там Маклая, пише, що в
Індонезії, де він розмовляв з людьми, всі вважають, що Маклай індонезієць, навіть запевняли, що він народився в них на Яві. А коли наш дослідник життя Маклая казав їм, що Маклай походить з колишньої Росії, то вони лише гордо посміхалися.
З архівних матеріялів також довідуємося, що Миклу-ха-Маклай поруч інших книжок — Ґете, Міцевича та Чернишевського — возив з собою повість Гоголя "Тарас Бульба", а намальований поретрет Тараса Бульби завжди стояв перед ним на його робочому столі.
Використавши маловідомі австралійські видання про Миклуху-Маклая, П. Вакуленко у своїй книжці "В джунґлях Нової Ґвінеї", підкреслює, що кімнату нащадків Миклухи-Маклая (певно тут мова про синів) прикрашує портрет їхнього діда у барвистій вишиваній українській сорочці, що теж додає певну рису до біографії.
ВАНТАЖНИМ АВТОМ ДО ҐАРАҐАСІ ТА БОНҐУ
Була неділя першого серпня, коли крите вантажне авто (але відкрите з боків) вирушило до Ґараґасі та Бонґу, головних місцевостей, пов'язаних з життям на тому терені Миклухи-Маклая. Недаром і це побережжя названо його ім'ям.
В авті, крім нас, трьох українців, їхав учитель місцевої школи, папуас, один німець із щойно прибулих до Маданґу тристїв та один молодий автралієць. їм нічого було робити в неділю, і вони вирішили поїхати разом з нами. Але, крім згаданих осіб, в авті їхало ще 18 осіб папуасів, що вирішили використати нагоду для прогулянки. Серед них були молоді жінки, чоловіки й діти різного віку, включно з грудними дітьми, або такими, що ще частково годувалися материнським молоком, хоч їм було вже близько двох-трьох років.
їдемо до Ґараґасі. Фото П. В.
До Ґараґасі було приблизно 60 кілометрів. Надворі був ясний день. По дев'ятій годині вже добре пригрівало й трохи парило. Знаючи це наперед, всі ми одяглися легенько: були в коротких штанях і безрукавих сорочках.
Спершу ми їхали гарними асфальтовими дорогами, але за 5-10 кілометрів від Маданґу почалась уже ґрей-дерова дорога, на якій трохи трусило. Обабіч дороги нас супроводили ліси. Праворуч іноді стояли бульдозери та інші машини, що поширювали дорогу. Але тому, що сьогодні була неділя, все стояло без дії. Тут же лежали сві-
Один з рукавів річки Гоголь. Фото П. В
жі купи привезеного каміння, повалені, але ще не забрані великі дерева. Все казало про те, що дорогу розбудовують.
Десь ліворуч, поблизу, проходило морське побережжя. Спочатку, біля Маданґу його видно було з гори, по якій ішла дорога, а тепер вона занурилась між ліси, а тому і берег, і море зникли з-перед наших очей. Нашу дальшу дорогу часто перетинали неглибокі річки, висохлі рівчаки, .по яких під час дощів, які тут найбільше бувають в січні-березні, протікали бурхливі потоки, що бігли до моря.
Через джунґлі до Бонґу й Ґараґасі. Фото П. В.
Одна з найбільших річок, але дуже замулена, носить ім'я Гоголя (Ґоґол рівер). Більше того, і ця дорога, по якій ми їхали, поруч місцевої назви, Янґвам, мала теж назву Ґоґол роад. Ми цікавилися, що означає ця назва, що нагадує нам нашого земляка Гоголя. Питали в учи-теля-папуаса, але й він не знав. Тому ми зробили висновок, що ту назву дав свого часу Михлуха-Маклай на честь Миколи Гоголя, з яким його дядько й батьки приятелювали і до якого сам Маклай мав великі симпатії. До того ж Маклай любив давати свої назви затокам, островам та іншим місцевостям, де бував. Навіть і острів Бі-
'/5022
97
лі-Білі він назвав своїм ім'ям — Маклай острів, але ця назва не втрималась.
Цю широку річку, що носила ім'я Гоголя, перетинав довгуватий залізний міст. Ми навіть зупинилися на хвильку, щоб дати можливість нашим фотографам взяти її на плівку.
Далі дорога ставала все вужчою. Ліси, а часом цілі джунглі підступали все ближче, і лише зрідка виглядали з-за дерев папуаські хатки. В одному місці ми зупинилися й зайшли в ліс, щоб подивитися на деревця, на яких висіли плоди какао. Дехто навіть зфотографу-вав їх.
Ось минули село Мале, в якому бував Маклай, але від нього видно було лише кілька хаток, решта потонула в хащах лісу. Ліворуч поминули й село Бонґу, до якого йшла вліво дорога. Ми спершу простували до Ґараґасі, де вперше вийшов з корабля на берег цієї коси і протягом року жив там наш науковець і дослідник.
Нарешті, авто стало. Праворуч за деревами виднілися контури будівлі школи. Це звідти чомусь ішов гурт школярів, хоч сьогодні була неділя. Тим часом десь узявся невеличкий худорлявий папуас, який показав напрямок до Ґараґасі й сам пішов поперед нас. Разом рушили й усі, що були в авті. Ми йшли по вузенькій хвилястій стежині, що бігла до побережжя. Висока кусюча, як осока, трава кунай била по ногах, а з обох боків кидали на нас тінь високі кокосові пльми. Скрізь попід ними на траві валялися кокосові горіхи. У деяких верхня м'яка оболонка була сіруватого безбарвного кольору, ніби вимита багато разів дощами. Іноді вони лежали купами, певно, для можливого використання або просто для очищення ґрунту, від непотребу. Стежка поволі схилялась ліворуч. В одному місці поблизу від стежки стояла на стовпчиках невелика хатина, але біля неї нікого не було видно.
Та ось між дерев блиснуло море, а ліс погустішав. Зупиняемося в куті невеликої затоки, яка й творить з лівого боку подовжню сторону коси Ґараґасі. Сюди, в цей кут, впадає невеличкий потічок. Але на шляху лежить великий стовбур поваленого дерева. Перелазимо через нього, а діти пролізли попід ним, й йдемо трохи знову праворуч понад берегом затоки. Тут уже немає стежки, а простуємо по нетолоченій траві.
— Оце й є та коса Ґараґасі, — каже нам учитель-па-пуас, що йде поруч місцевого худорлявого чоловічка. Кругом ростуть високі дерева, серед яких багато пальм. А настрій якийсь напружено урочистий. Це ж тут жив і ходив по цій косі Миклуха-Маклай. Це тут чигали на нього безліч небезпек. Та ось зупиняємося метрів за 15 від берега. Худорлявий чорний папуас зупинився й щось показує між бур'яном та травою на землі. Підійшовши ближче, я відразу побачив з метр заввишки і з пів метра завширшки цоментопу плиту, з низеньким підмурівком, на якій блиснула Пропдзова меморіяльна чи пам'ятна табличка з ииґравіруианим написом англійською й російською моноіо. Я витяг щоденник і переписав текст. Він зву чаи так: "І Іа пам'ять про висадку на цей берег в 1871 р. з корвета "Витязь" російського вченого М. М. Миклухи-Маклая.
Від моряків і вчених "Витязя", грудень 1970 р."
Всі ми стовпилися, читаємо, але нас, українців, огортає жаль, що цей нащадок запорізької слави зробив для Росії і світу дуже багато, але в багатьох сучасних виданнях жодного слова про його українське походження. Хай уже на цій пропам'ятній таблиці немає місця згадувати біографічних деталів, але багато авторів і сьогодні в російських виданнях не згадують про його козацьке коріння, про його любов до України.
Ця плита стоїть фронтом до моря. Стаємо з Вакулен-ком поруч неї, а посередині між нами стає наш тутешній провідник. Фотографує доктор Яськевич. Потім фотографує й фульмує пан Вакуленко.
Тут берег крутіший, дерева звисають над водою, доступ до води захаращений кущами та травою й бур'яном. Оглядаю навколишню місцевість. Ліворуч від цієї плити поверхня землі трохи підноситься догори. Там трохи далі почнуться горби й село Горі му, а праворуч зовсім близько, сховалось село Бонґу. Десь трохи далі від берега й трохи вище була хата Миклухи-Маклая. Тут він жив протягом першого року, вийшовши на берег 20-го вересня 1871-го року. Разом з ним були два найняті на Маляйському півострові слуги Бой та Ульсон. А з того потічка, що ми щойно бачили і який тоді був, мабуть, річечкою, вони брали воду.