Життя і творчість Бориса Антоненко-Давидовича

Чуб Дмитро

ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ БОРИСА АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА

Нещодавно нашому видатному письменникові Борисові Антоненкозі-Давидовичу минуло 80 років з дня народження і 57 років літературної творчости. І, незважаючи на цю поважну дату в житті всім відомого літератора, що належить до тих перших, що почали писати свої талановиті твори за перших пореволюційних років, українська преса на рідних землях жодним словом не згадала про цю дату та про нашого літератора. Тож годиться, хоч тут коротко відзначити цю варту уваги подію в літературному житті.

Почавши свою літературну діяльність понад 50 років тому, письменник пройшов довгий і складний життьовий шлях, позначений не тільки творчими успіхами, а й тяжкими поневіряннями, такими характеристичними для багатьох талановитих творців української літератури. Тож і не дивно, що сьогодні, як кажуть "за творчим варстатом" він лишився один з небагатьох, що починали разом творчий шлях у літературу в перші пореволюційні роки. Але своєю невтомною й талановитою працею Борис Дмитрович здобув собі заслужене почесне місце. Найкращим доказом цього є той факт, що навіть його давні твори, написані 40-50 років тому, витримали іспит часу і сьогодні читаються з непослабною цікавістю, ставши вартісним першоджерелом у вивченні складних процесів на Україні, зокрема в перші пореволюційні роки.

Народився Борис Дмитрович Антоненко-Давидович 5-го серпня 1899-го року в місті Ромнах на Полтавщині в родині машиніста-залізничника. Це сталося в Засуллі, на околиці Ромен, і його кати та баба Олена раділи, що народився хлопчик.

Як пише сам письменник, час його народження стався на межі двох великих століть: "Позад мене здалека відлунювало Шевчєнковє слово й будило з летаргії мій край, десь у Петербурзі гримнув був мгністєр Валуев: "Не било, нет і бить не может!"... та вже на обрії громадилися хмари першої революційної бурі 1905-го року".

Як зазначає сам Антоненко-Давидович у своїх спогадах, рід матері, Юлії Максимівни Яновської, походив з Сорочинець, і на цій підставі її старші брати, його дядьки, пізніше запевняли, ніби вони походять з роду Гоголя, теж Яновсько-го і теж з Сорочинець. Але Борис Дмитрович не надавав цьому ніякого значення, його більше цікавив батьків рід, де з оповідань діда Олександра, якийсь предок, козак Антоненко, визначався такою фізичною силою, що голіруч задавив циганського ведмедя, який вийшов з послуху свого господаря й, замість показувати всякі свої штуки, став трощити тин у Антоненковому дворі. Відтоді вражені односельці прозвали силаня Давидовичем, що стало спочатку йому за вуличне про-звисько, а далі приросло до офіційного прізвища.

Шкода тільки, підкреслює Борис Дмитрович, що рід завзятого козарлюги Антоненка-Да-видовича після скасування козацтва здрібнів... а десь у середині 19-го століття один із нащадків, з волі харківського архієрея, змінив навіть своє українське прізвище на "культурніше" — Дави дов. А через це в біографічних довідниках про нашого письменника й писалося ніби його справ^ лшє прізвище Давидов, а в дійсності Антоненко-Давидович повернув собі в громадському житті и літературі прізвище його далеких, але близьких духом предків.

^ перші роки дитинства малому Борисові довелося прожити у Брянську, за межами України, "кУДи переїхала вся родина на місце батькової праці. А тому українську мову довелося йому вивчати вже, маючи шість років, від хлопчиків, з якими бавився в Охтирці, куди він знову переїхав з батьками. А як тільки він навчився добре розмовляти рідною мовою, батьки віддали його до Охтирської гімназії, де вчителі настирливо виганяли з дітей українську мову й навіть акцент. Про ці часи письменник згадує так: "Мене це мало гнітило, бо я добре знав російську мову ще з "Брянська, але почуття образи й протесту до тої офіційної Росії в Охтирці, що спиралася на школу, церкву й поліцію, рано ввійшло в мою душу".

У 1915 році батько Антоненка-Давидовича потрапляє на війну і, хоч був у тилових частинах, десь зник і вже ніколи не повернувся додому. Так 16-річний Борис лишився жити як одинак у матері без батька. Після закінчення Охтирської гімназії, навесні 1917-го року, він їде добувати вищу освіту, вступає на природничий відділ фізико-ма-тематичного факультету Харківського університету, а потім переходить до Київського Інституту Народньої Освіти, який не закінчив.

Писати почав Антоненко-Давидович ще на гімназійній лавці в Охтирці, але спершу писав російською мовою, і перші його вірші були навіть надруковані в рос. юнацькому журналі "Ученик". В останніх клясах гімназії почав писати фейлетони на учнів та вчителів, в чому мав успіх і в учителів, і в учнів. У 1916-му році в гімназійному журналі "Школьний луч" помістив нарис "Моя поездка на Кавказ". Це була його перша поважніша прозова річ, що стала, на думку автора, прообразом пізнішого репортажу "Землею українською" та оповід. "Збруч".

У 1920-1921-му році Антоненко-Давидович завідує охтирською повітовою наросвітою. Доводилося багато "крутитись" по школах, дитячих будинках і садках.

Але роки революції, політична боротьба, що прогриміли тоді по Україні, повернули йому рідну мову в літературі й дали безліч тем для писання. Охтирське життя, обставини за часів воєнного комунізму, зміна влад, надворсклянські чудові околиці Охтирки дали письменникові невичерпне джерело матеріялу на кілька подальших років.

"Сила гострих вражень від тих полум'яних бурхливих літ, — згадує письменник, — коли здавалося, сам час зірвався з віковічної коли і помчав через вибоїни, вирви і яри, знову штовхнули мене взятися за перо".

Тож цю тематику, ці враження, що наситили нашого письменника, події перших пореволю-ційних років, бачимо у більшості його творів першого десятиріччя: і в "Запорошених силуетах", і в "Тук-тук", і в драмі "Лицарі абсурду", і в оповіданні "Останні два", і в повісті "Смерть", і в оповіданні "Печатка", і навіть в незакінченому романі "Січ-мати" та в окремих оповіданнях для дітей.

Перше оповідання українською мовою "Останні два" (1923) було надруковане в київському журналі "Нова громада", де редактором працював Олекса Петрович Варава (Кобець). Автор тут майстерно змалював напад махнівців на пархо-мівську цукроварню, біля Охтирки. Своєю динамікою, напруженими ситуаціями оповідання викликало прихильні відгуки, серед яких найавторитетнішим був прихильний голос видатного Миколи Зерова.

Та найзначнішими творами цього першого десятиріччя, безперечно, були зокрема повість "Смерть" (1927), оповідання "Печатка" (1930) та книжка соковитих нарисів "Землею українською" (1930). Повість "Смерть" перевидана в 1929 році, а потім з'явилась у "Віснику" у Львові, а по війні четвертим виданням вийшла вона в Лондоні в 1954-му році накладом Української Видавничої Спілки.

Повість "Смерть" цікава тим, що в ній немає вигаданих або причесаних нереальних типів. Дія відбувається у повітовому місті, що дуже нагадує нам ту ж таки зросійщену Охтирку. Тут же згадуються й мальовничі краєвиди Ворскли.

В центрі всіх подій стоїть партійна організація з її людьми, що керують різними установами, життям міста і всього повіту. Становище досить напружене: навколо, ніби ворожі табори, розкинулися селища, що не бажають давати податків новій владі, що на кожного прибулого представника влади дивляться вороже, як на представників окупанта.

Автор змалював цілу низку типових постатей з їхніми позитивними й негативними сторонами. Більшість подій показано очима колишнього петлюрівця Костя Горобенка, що керує наросвітою й бере активну участь в партійному житті. Він перейшов на радянську плятформу, але в його вчинках, в оцінці людей, подій, як і він сам думає, вічні непослідовності. Він хоче за всяку ціну довести свою відданість партії, але його раз-у-раз "підточують" численні сумніви. Ще так недавно це саме село було основою українства, а тепер він мусить їхати на села, брати контрибуції, арештовувати й розстрілювати. І в ньому прокидаються болючі думки: "В тому річ, Костю, що ти йдеш проти села. Українського села. Того єдиного певного водозбору, що заради нього засновував колись "Просвіти", був за інструктора Центральної Ради, тікав з військом Директорії. Ти мусиш бити разом з цими незрозумілими людьми саме в ту мішень, яку недавно будував своїми власними руками, як певний щит. Ти мусиш розторощити цю мішень на тріски, спалити ті тріски, щоб не лишилось і сліду. Ти мусиш, Костю, стріляти в позавчорашнього самого себе!"...

Поруч Горобенка на зборах організації та в щоденній праці бачимо постаті міського активу: завсоцвиху Славіна, завкультвідділу сухітник По-пельначенко, завюрвідділу Міша Чернишов, командир кавескадрону Несторенко, секретар осередку Дружинін, голова деревообробників Фролов, також Фірсов, Завальний та інші. Більшість їх навіть не володіють українською мовою.

В розмовах, в приватних суперечках у змалюванні поводження на праці та окремими рисами характеристики кожної постаті автор спостережливим оком подав портрети цих партійців.

Славіна зовсім не знала української мови, була набридлива, її не любили в жінвідділі. Коли вона з кимсь розмовляла, то обов'язково крутила ґудзик на піджаці співрозмовника, а вигляд мана трохи довгошийої обскубаної курки. "Славіна носила бурякову блюзку з великим вирізом. У цьому вирізі зійшлись на герць Славініна претензія на декольте і партійна пристойність". А з-під її тонких губів вилітали недогризки слів без закінчення і без початку. Такі дотепні характеристики можна знайти про кожну постать.

Майже всі партійці — це росіяни або зрусифіковані, що наслідують інших. Лише Завальний та Горобенко тримаються переважно своєї мови й дістають українські газети. В таких обставинах легко потрапити під марку "націоналістів". Навіть Завальний, хоч і в жарт, трохи глузує з Горобен-ка, який намагається, щоб освіта мала українське обличчя, кажучи:

— Здоров, Горобенко. Ну, як там "мова"? ... Петлюрівщину сієш, каналія! Це ти Маркса зук-раїнізував? — він показав на свіжі плякати, друковані українською мовою.

В розмові з завкультвідділом Попельначен-ком, якого просто звуть Попинака, останній дорікає Горобенкові, що й досі не налагоджена бібліотека. А довідавшись, що немає книжок, Попель-наченко категорично каже: "Так що значить нема! Має ж ці книжки інтелігенція — реквізнуть!..

1 2 3 4