Слідами Миклухо-Маклая

ДМИТРО ЧУБ

З НОВОГВІНЕЙСЬКИХ ВРАЖЕНЬ

НА СЛІДАХ МИКЛУХИ-МАКЛАЯ

МЕЛЬБОРН — АВСТРАЛІЯ 1977

З МРІЯМИ ПРО НОВУ ГВІНЕЮ

Ще, мабуть, у 1928-му році, читаючи щоденник Миколи Миклухи-Маклая "Серед дикунів Нової Ґвінеї" — в перекладі нашого славного письменника Бориса Антоненка-Давидовича, я захоплювався цією країною, її дивними людьми, природою, сміливістю автора та безліччю пригод і вражень, які так майстерно відобразив він у своїй чудовій книжці.

Хто міг подумати тоді, що доля колись закине й мене до Австралії і що навіть пощастить відвідати цю дивовижну країну й ті місцевості, де в 1871-му році вийшов з човна на берег без зброї, не боячись дикунів, нащадок запорожця, сотника Степана Макухи, славний науковець і мандрівник Миклуха-Маклай.

Ще будучи в Німеччині, я довідався, що до Нової Гвінеї, через посередність Австралії, виїхав на працю якийсь наш лікар Іван Сірко. А коли я приїхав до Мельборну, незабаром трапилась мені щаслива нагода познайомитися з доктором Іваном Сірком та його дружиною письменницею Індрою, що саме прибули у відпустку. І їхні розповіді про Нову Гвінею та навколишні острови, де вже вони побували, а потім тривале листування й нові зустрічі з ними ще більше розпалювали мої бажання поїхати до них у відпустку чи на відпочинок. До того ж доктор Сірко у своїх листах підкреслював:

"Це прекрасний край, вічна весна! Напівдикі чорношкірі тубільці — сердечні люди, дуже добрі. Вони завжди усміхнені, задоволені своїм життям, щасливі. Один другому завжди допомагають, взаємо шанують один одного, не знають злоби, ненависти, інтриґ і навіть заздрости" . . .

Тим часом цікавість до особи Миклухи-Маклая була нагороджена новими відомостями, про що досі майже не згадувалось ні в виданнях його наукових праць, що вийшли в п'ятьох томах 20 років тому російською мовою, ні в інших працях про те, що він походить з українського козацького роду та про його дальший родовід.

До речі в Австралії зберігається більшість родинного архіву Маклая, бо він був одружений з дочкою прем'єр-міністра Нового Південного Велзу в Сіднеї. Тут у 1936-му році померла його дружина, а ще довше жили його два сини. Тепер у Сіднеї живуть три онуки Миклухи-Маклая, а збережений архів уможливив появі в Австралії аж двох книжок англійською мовою про нашого дослід-ника-науковця. У 1944-му році вийшла з друку одна із згаданих книжок, її автор Френк Ґріноп, а її назва — "Хто подорожує сам". У ній він подав багато історичних джерел і про Україну, що вічно прагнула до самостій-ности з-під польського та російського панування, та про походження Маклая. Згадує він і про те, що батьки Маклая мали маєток біля Малина на Київщині і що сам Маклай там народився, хоч сучасні джерела подають, що він народився в Новгородщині, куди переїхав його батько на працю.

З українських авторів в Австралії перший використав ці та інші джерела про Миклуху-Маклая Пилип Ваку-ленко у своїй книжці "В джунглях Нової Ґвінеї" (1952), що вийшла з передмовою автора цих рядків.

Так непомітно минали роки, і мрія побачити Нову Гвінею, здавалось, назавжди залишиться мрією. Та ось у червні 1976-го року довідуюсь від згаданого земляка Пилипа Вакуленка, що він готується вирушити в туристичну подорож до Папуа Нової Гвінеї. Ця вістка запалила відразу й мене бажанням помандрувати разом. Почалися "зондування ґрунту". Ми спершу думали їхати й мандрувати самостійно залізницею, літаками, човнами тощо. Пощастило пов'язатися з нашим недавнім активним громадським діячем магістром О. Престашевським, що вже з десяток років працює правником в Порт Мо-ресбі, столиці Нової Гвінеї, в будинку парляменту.

Довідавшись, що ми збираємося мандрувати по тій країні своїми засобами, винаймаючи різний транспорт і ночуючи, де доведеться, він швидко розвіяв наші пляни. В одному з листів він писав:

"У Порт Моресбі ми вас будемо возити нашим автом і покажемо все, що можливо в короткім часі, але далі буде вам тяжко: залізниць тут немає, на літак ви своєчасно не потрапите, мандрувати тут ніхто з білих не зуміє. Крім спеки (ЗО ступнів) ще й душно (60-80°/о волога) так що по 3-4 милях ви будете викінчені. По селах немає ні готелів, ні корчми, тільки зрідка буває якась крамничка, де можна купити хліб та консерви. Носити з собою нічого не зможете через спеку, харчі швидко псуються. Це вам не Европа, а дикий край; крім міст, ніде жодного комфорту та харчування для туристів не знайдете. А до тропічного лісу з густим підшиттям ніхто не піде, бо гадюки, скорпіони, п'явки на кожному кроці. Моя дружина була там і бачила вужів на стежках і крокодилів — скрізь небезпека. А населення тепер дуже вороже ставиться до чужинців" . ..

А про наш намір відвідати місця, пов'язані з перебуванням в Новій Гвінеї Миклухи-Маклая, маґістер Пре-сташевський писав:

"До Маданґу та Маклаєвого побережжя від Порт Моресбі біля 300 миль. А як скажете, що ви їдете як науковці чи журналісти, то треба виповняти форми, чекати дозволу, а як дозволять, то треба платити по 100 долярів. Тому я раджу вам мандрувати з допомогою бюра подо-рожів, тоді вас возитимуть літаками та автобусами, а ночуватимете в готелях і матимете харчі і іспокій" . . .

Я переслав цього листа своєму спільникові, і ми відразу вирішили пов'язатися з бюром подорожів. Але й тут швидко не пішло. Я вже мав пашпорт і дозвіл їхати, але пан Вакуленко не міг дочекатися, хоч час нашого виїзду добігав до кінця. Я сам ходив до бюра, питав, чому затримка, дзвонив до Вакуленка в Аделаїду, він дзвонив до Сіднею до новогвінейського консуляту, але пашпорту не прислали. В останній момент виявилося, що він в аплікації написав, що він за фахом фотограф, а це для консуляту виглядало на "бізнес" — і вони зволікали справу видачі пашпорту. Я виїхав до Сіднею, не знаючи, що буде з моїм спільником. Лише в Сіднеї, де я зупинився на два дні з наміром, згідно квитка на літак, вилетіти 23-го липня. Але через телефон почув від пана Вакуленка, що в останній день він довідався, що паш-порт йому вислали з Сіднею напередодні виїзду, і він уже, пішовши на центральну пошту в Аделаїді, розшукав його. Тож все коштувало йому чимало нервів і переживань, а до того його схопила важка ґрипа й бронхіт. Але в Сіднеї ми вже зідхнули з полегшенням.

Дізнавшись від магістра Престашевського про наше готування до мандрівки по Новій Гвінеї, до нас прилучився ще один українець, доктор Тарас Яськевич з Мельборну. Ми з ним зустрілися уже в Сіднеї.

Вранці, 23-го липня, ми проходимо різні контролі й сідаємо в літак. Поруч мене доктор Яськевич, а пан Вакуленко потрапив, мабуть, у відділ для курців, далеченько від нас, спереду. Я не знав, що він належить до завзятих курців, аж тут довідався. Не минуло й години нашого лету, як він підійшов до мене й пошепка сказав, що він купив собі в Сіднеї три картони цигарок, але, кажуть, що в Порт Моресбі цигарки відбирають, у кого більше одного чи двох картонів, а тому питає, чи можу я покласти один до своїх речей. Я погодився, і за хвильку він приніс мені один картон до схову.

І от ми летимо, і я радію, що початкові труднощі вже позаду, й передчуваю, що в Новій Гвінеї ми побачимо багато нового й цікавого. Швидко минає час. Десь уже позаду Брізбен і Керне, а віддаль між австралійським материком і Новою Гвінеєю всього 100 миль, і ми скоро опинилися вже за кордонами Австралії.

ПЕРЕД НАМИ ОМРІЯНА КРАЇНА

Нарешті, реактивний літак сідає на летовище в Порт Моресбі, столиці країни, що рік тому здобула собі самостійність і має офіційну назву Папуа Нова Гвінея. Серед 88 пасажирів напівпорожнього літака виходимо й ми, три українці. Наближаємось до будівлі летовища, а на баль-коні вже бачимо усміхнені обличчя нашого порадника в справі цієї подорожі й мого давнього доброго знайомого, магістра Престашевського та йото дружини, що приїхали зустріти нас. Щирі вітання при ближчій зустрічі, і відразу йдемо оформляти квитки й документи, щоб летіти далі, згідно визначеного пляну.

Але тутешнє тепло дає себе взнаки: відчуваємо, що є ЗО ступнів, а ми одягнуті по-сіднейському, де було всього 18 ступнів. Відразу скидаю з себе джемпер і кладу в дорожню торбинку, що дало нам туристичне бюро. Навколо скрізь бачу господарів своєї землі, папуасів, що переводять контролю пашпортів, видають квитки на літаки, перевіряють баґаж. Всі вони легенько вдягнені, в коротких синіх штанцях, в сорочках з короткими рукавами, але зате з буйними кучерями на головах.

Ще трохи розмов з панством Престашевськими, і, не роздивившись навіть на саму будівлю летовища та її крамниці, вирушаємо в дальшу дорогу. Двомоторовий літак несе нас протягом години до невеликого міста Ґороки. Ми сидимо перед самою кабіною, в ній два пілоти: один білий і один папуас. Спершу з літака, в якому були зайняті всі 38 місць, ліворуч видно було морське побережжя, а потім — безконечні гори, яруги, долини, а все разом вкрите густою рослинністю, лісами. Лише окремі шпилі гір світять лисинами.

Тільки в літаку помічаємо, що серед пасажирів немає нашого третього туриста, доктора Яськевича. "Мабуть, прилетить пізніше іншим літа>ком", — міркували ми.

Місто чи містечко Ґорока, що має понад десять тисяч населення, лежить у долині, оточеній горами й лісами, що нагадують карпатські краєвиди. Перед невеличким дерев'яним будиночком летовища, що схожий швидше на барак, за дротяним парканчиком стовпилося багато папуасів, напівзодягнутих жінок, дітей, чоловіків, молоді. Чи вони прийшли з цікавости подивитись, чи чекають черги на літаки, — нічого не знаємо.

За кілька хвилин забираємо свої валізи, привезені з літака, й сідаємо до невеличкого автобуса, що чекав на цілу групу туристів, щоб везти їх до готелю. Нами вже опікується молодий папуас. Він ще ходить, щось пола-годжує. З ним вийшов і пан Вакуленко, а в автобусі лишилось тільки троє: я та якийсь худорлявий чолойік з дружиною. Тут же знайомлюсь і довідуюсь, що вони туристи з Канади. Він професор університету, Морріс Ґіббенс з Ванкуверу. Високий, з довгим носом з горбинкою, ріденькими бакенбардами й такою ж ріденькою борідкою. Вони з дружиною вже побули в Австралії, по якій подорожували, а тепер, як і ми, вирушили до Нової Гвінеї. В розмові він звернув увагу, що ми з земляком розмовляли своєю мовою:

— Скільки ж років, як ви приїхали до Австралії, що й досі розмовляєте по-своєму?

— О, вже двадцять шість років минуло, — відповідаю.

— І досі послуговуєтесь своєю мовою?

— А чому ж ні? Вона ж нам найрідніша.