На гадючому острові

Чуб Дмитро

ДМИТРО ЧУБ

На гадючому острові

З АВСТРАЛІЙСЬКИХ ПРИГОД

ВИПАДКОВА ЗУСТРІЧ

На місце нової праці я приїхав у п'ятницю увечорі, а вранці, виспавшися у бляшаному ба-раці, я вже оглядав нову околицю. Вона мені, правду кажучи, більше сподобалася, ніж попередня. Мені давно хотілося помандрувати з рушницею по плавнях та по лісових хащах і горах, перемагаючи перешкоди й небезпеки.

Але де ви тут поблизу знайдете ті небезпеки? Адже, тут немає навіть путящого звіра. В Австралії, правда, є давуни та крокодили, які часто бувають небезпечними для людини, але й вони десь далеко, аж у Квінслянді, на півночі Австралії.

Проте, я таки був трохи вдоволений, що поблизу були хоч невисокі гори, вкриті рідкуватим лісом, а в долині, попід горою, ховаючись за очеретом та деревами, протікала річка, де, як я довідався, було чимало різної дичини й гаддя. Більше того, тут поблизу частими гістьми були й кенгуру.

Вийшовши цього ранку за ворота, я побачив, що по другий бік дороги, під гіллястим евкаліптом, на дротяній огорожі, висіли чотири забитих гадюки. Я підійшов ближче і почав роздивлятися. Одна з них чорна, метрів на два завдовжки, а решта менші, піскуватого кольору, що звуться тут "тайґерснайки", тобто тигрові гадюки, що є майже найбільш небезпечними для людини.

Дрки я роздивлявся, прилетіли на дерево дві кукабари і підняли такий галас, ніби там знеслось і кудкудахкало з десяток курок заразом. Кукабари ніби гнівалися, що я зайшов до їх здобичі. За їхнім криком я не зчувся, як до мене ззаду наблизився якийсь хлопчина і запитав:

— Що, дивитеся на моїх гадюк?

Я оглянувся і побачив смуглявого хлопця років тринадцяти. Мені здалося, що я його десь бачив, але не встиг я пригадати, як він майже вигукнув:

_ Та це ви в Баньйолі були, все з дівчинкою ходили?!

І я у ту ж мить пригадав Італію, табір ІРО і хлопчика Василька.

Боже мій! Та це ж той самий симпатичний Василько, що переживав велику трагедію через свого біленького песика, властиво щеня, яке він привіз із собою з Німеччини. Пригадую —ніби це трапилося вчора — як він, вийшовши в таборі Баньйолі від австралійського консула, стояв із братом коло бльоку "Р" із слізми на очах і тримав на руках свого песика Найду, якого консул не дозволив брати до Австралії.

_ Забороняє австралійський закон, — казав він Василькові.

Я пробував тоді втішити засмученого хлопця, але справа ця погіршувалась тим, що в хаті його штурмував другий "консул" в особі матері, яка домагалася, щоб він лишив, нарешті, своє щеня.

Я тоді виїхав за кілька день з табору і не знав кінця цієї історії. Тим то я мимоволі одразу запитав:

— А як же, Васильку, з Найдою? Покинув в Італії?

Василько якось гордовито глянув на мене, ніби дивуючись, що я й досі не знаю таких загальновідомих речей, і сказав, посміхаючись: —Еге ж! Глядіть, бува, так би я й покинув ового Найду. І відразу додав: _ Він тут, зо мною!

— Як з тобою?! — майже вигукнув я з неспо. діванки. _ А консул же заборонив?

І Василько розповів мені цікаву історію про те, як він проніс песика на пароплав у скриньці, так що ніхто й не помітив.

— Але тут прийшла нова біда, — продовжував він розповідати, _ хтось, мабуть, побачив, як я годував Найду або як я купав його, і доніс капітанові, бо одного дня, як уже переїхали Суезький канал, через голосники повідомили, що на пароплаві хтось незаконно перетримує щеня, а тому власник його мусить негайно зголоситись до капітана. А через півгодини почали шукати в нашому кінці по каютах. Посадивши Найду в відро і накривши рушником, я ледве встиг пронести його до пароплавного кухаря — індуса, з яким ми добре заприятелювавали ще з перших днів, і дав до схову. За те ялатив йому цигарками, які давав брат.

_ Та найбільше, мабуть, хвилювалась моя мама, — казав далі Василько, — вона все мені дорікала:

— Тут хоч би душі свої довезти цілими, а ти ще собак возиш, _ казала вона. — Та через тебе й нас усіх повернуть назад до Німеччини.

_ А я таки довіз свого Найду до Австралії і щасливо проніс на берег, хоч і була сувора контроля, _ так закінчив Василько свою розповідь. Ця історія мене таки немало здивувала.

Тим то Василько, хоч і зле зробив, що порушив державний закон, здавався мені щирим до Найди і спритним.

А Василько знову, безтурботно посміхаю-ючись і ляскаючи якоюсь хмизиною по дереві, розповідав про свої пригоди, про гадюк і кен-ҐУРУ-

— О, тут, як попрацюєте, то побачите їх часто, — казав хлопець. _ Он там, за тією горою, є ціла гадюча фарма, розплідник такий, _ він показав рукою в той напрямок. А коли ми вже повернулися до своїх бараків, Василько додав:

— Коли хочете, сьогодні по обіді підемо до річки поблукаємо.

До обіду я впорядковував своє нове мешкання, а пізніше, коли сонце зменшило свій шал, до кімнати постукав мій знайомий Василько.

— Ну що, підемо? _ запитав він якось переможно, відчинивши двері і ставши у всеозброєнні. Через плече у нього висів бінокль на ремінці, а на ногах були ґумові чоботи.

— Та ти, я бачу, готовий до наступу? _ сказав я, і, не довго думаючи, зібрався піти, сподіваючись, що Василько покаже мені добрі місця, де можна буде вудити рибу.

Вийшовши з кімнати, я побачив коло бараку дебеленького песика. Василько відразу ж прикликав і сказав:

— Найда! Дай панові лапку! — і підвів його до мене, щоб познайомити. Це вже не було те двомісячне щенятко, що я його бачив у Баньйо-лі. За рік воно виросло і виглядало вже величеньким псом.

— Розумний песик, _ ствердив я, і ми рушили в дорогу. Василько зайшов іще до свого бараку і виніс для мене теж пару ґумових чобіт. Я, правда, вирішив не обувати їх, але Василько доводив:

— Без цього тут небезпечно коло річки: десь гадюку наступите, або ще яка халепа.

Потім витяг з-під барака два міцні залізні дроти по метрові завдовшки:

— А це буде наша зброя, _ сказав він. За якісь десять хвилин ми вже наближалися до річки, що ховалася за високою густою травою, очеретом і деревами.

Коли ми звернули ліворуч з греблі, Василько гукнув своіго песика Найду і наказав йому іти позаду й не метушитися.

Ми пішли, обережно ступаючи у високій траві, що сягала до пояса, обминаючи ями з водою, переступали через дерева, що лежали на дорозі. Крізь чагарник та очерет я бачив, як була захаращена річка гілками та цілими деревами, що стирчали з води, а з високої трави визирали то тут, то там, мов чорти, чорні обгорілі пеньки, що свідчили про колишні пожежі на цих просторах.

Василько ішов попереду, за ним я, а за мною, тримаючи хвоста бубликом, біг Найда.

— Добре, що сьогодні соняшний день, _ почав я говорити, але в цей момент Василько підняв догори вказівний палець лівої руки і зупинився:

— Дивіться, — сказав він якось таємничо і, показавши вбік на траву, додав: _ тут уранці пролізла гадюка, — бачите?

Дійсно, трава була ніби розділена надвоє, а на самім низу в'юнчастою стрічкою прослався слід.

_ В Австралії, _ сказав Василько, коли ми рушили далі, — є до 120 порід гадюк. Найне-безпечніша тут — це тигрова, але у Квін-слянді, на півночі Австралії, є ще страшніша, що зветься тайпан. Вона сама нападає на людину і навіть давунів перемагає.

А ти звідки знаєш, Васильку? — запитав я.

Я читав про це у австралійських книгах.

А хіба по-англійському ти вже тямиш добре?

О _ о — о, протяг він багатозначно, — перфект. Я ходжу до гайскул і маю найкращі оцінки у клясі.

То добре, — сказав я. _ А як у тебе з українською?

— З української мене вчить брат. Він же вчився в інституті,а тут працює в їдальні.Я маю всі підручники і дістаю "Євшан Зілля" з Канади, а крім того, пишу щоденник про всі мої пригоди і випадки.

Відокремившись трохи від Василька, я наблизився до річки і в ту ж мить побачив гадюку піскуватого кольору, що лежала на купці хмизу, який під деревом нанесла вода. Я замахнувся своєю залізною дротиною, але гадюка так швидко шмигнула у воду під берег, що мій удар спізнився.

— Вони дуже меткі, — гукнув до мене Василько і підійшов ближче. Ми пішли знову разом, а він розповідав притишеним голосом далі:

— Мені трапився був один випадок, коли ми ще робили на фармі у Мільдурі. Там гадюк було ще більше. Та ще коло нас був ліс. Іду я раз увечері. Місяць уже зійшов, і добре видно. Дорога ішла лісом. Зліва ліс, а справа зруб і дрова, поскладані в штабелі. І раптом, вийшовши на закрут дороги, я побачив, що на дорозі щось ворушиться і гойдається. Я зупинився і, приглянувшись, побачив виразніше, що то по-злазились гадюки і, поскручувавшись по дві —три докупи, попіднімалися на фут або й вище і хилитаються, ніби танцюють. Я спершу злякався, а потім узяв грудку і кинув. Вона упала, розбившись, але гадюки гойдалися далі .Тоді я взяв більше грудок і почав кидати одну за другою. Гадюки враз опустилися, і я помітив, як кілька з них, піднісши голови, кинулися до мене. Я швидше тікати, і за кілька хвилин був уже в хаті. Тоді господар посадив мене на авто і за півгодини ми рушили вдвох.

Наблизившись, ми побачили, що гадюки знову Гойдаються на дорозі, ніби якесь бадилля від вітру. Тоді господар пустив швидко авто просто на них. Під колесами якось аж залопотіло, коли ми переїздили, а потім, повернувшися назад, ми знайшли десятків півтора забитих та придавлених, що не могли рушити з місця, тільки мотали хвостами та головами.

_ То влітку, у місячні ночі, вони влаштовують такі тут забави, — сказав мені господар.

— Він уже не один раз давив їх тут автом.

Особливо їх було багато під штабелями дров. А тут гадюки часто живуть навіть у кролячих норах, їх там багато під горою.

Раптом Василько зупинився і, піднявши знову палець догори на знак небезпеки, зняв бінокль і сказав:

_ Подивіться, он там гріється дві гадюки.

Я взяв бінокль і скоро побачив двох гадюк, що скрутившись, лежали під деревом на пеньку.

Висока трава заслоняла їх трохи, а невелика долинка, в якій стояла вода, перетинала нам шлях. Тоді ми пішли до того дерева, обходячи боком. Та коли ми наблизилися до того місця з піднятими дротами, від гадюк уже не було й сліду. Почувши, певно, розмови або тріск під ногами, вони своєчасно втекли у нору під деревом.

— Я вже їх двічі тут бачив здалеку і ніяк не можу підійти ближче. Отакі чуткі, — казав розчаровано хлопчина.

В цей час трохи збоку, позаду тривожно загавкав Найда.

1 2 3