Від братів Каїна та Авеля. В Авеля було добро, бо він працював. А брат його Каїн позаздрив йому і вбив його! Всі біди від людської жадоби і заздрості. Бо де скарб, там з'являється диявол і підбурює людей до заздрості. І не тільки князів та злодіїв, а й хороших людей.
— Чому?
— Чому-чому... Ти от краще послухай. У Печерах, як тебе ще не було на світі, було двоє добрих ченців. Мали між собою велику приязнь. Один з них ще у світі був великим багатієм. А другий до монастиря був бідняком. Але в монастирі обидва були бідні. Бо багатий роздав убогим і калікам все своє злато-срібло. І бідний прийшов бідним в монастир в Печери. Вони обоє служили братії, але колишній багач жив за стіною в печері.
Одного разу пішли страшні дощі. І печера в одному місці обвалилась. Багатий взяв лопату і почав лагодити печеру. І раптом викопав скриню із золотом. То було варязьке золото. Бо печера була варязька. Колись у ній ховались розбійники-варяги. Вони грабували купців-гостей на Дніпрі.
* Тать — розбійник
І позаздрив багатому його бідний товариш. Мислив собі так: "І в світі ти, друже, був при сріблі-златі, і в монастирі ти озолотився!". Бо так його почала заздрість мучити.
А багатий товариш подумав: "Треба сховати золото і забути про нього назавжди. Бо від нього зло і спокуса!". Так йому свята віра підказала. І він пішов, пішов у глибину печери. І десь там закопав скриню. Бо там є такі ходи довгі, що можна під Дніпром на той берег вийти. Але ті ходи знають тільки найстарші ченці.
І так глибоко закопав багатий товариш, що потім не міг згадати. А місце він не позначив.
А сатана тим часом почав підбивати бідного монаха. Каже той багатому товаришу: "Ходімо, подивимось, чи срібло-злато на місці?". А багатий йому й каже: "І не проси! Не хочу й знати і пам'ятати, де я ту золоту скриню закопав". І тоді від заздрості та від злості, що багатий товариш не хоче йому показати скарб, побіг бідний товариш до одного княжого радника. Сказав він княжому чоловіку, що його товариш знайшов скарб — золоту скриню! Та сховав у глибокій печері. Певно, хоче забрати все золото і втекти з монастиря, щоб жити в розкошах.
І тоді той радник — а чоловік він був лихий від народження, злий і підступний — побіг до свого князя. А князем йому був Мстислав, син нашого князя Святополка...
Тут якраз на цих словах візник і малий обминули комору торгівця лісом. І підійшли до Ількового батька, який вже від другої колоди од-щепив дошку.
— Бог поміч вам, сусіде! — Привітався поважно візник. — Є до вас дуже нагальна справа, вибачайте, що так зразу оце все кажу.
— То кажіть, дорогий сусіде!
— Е ні, треба подалі відійти. Щоб чуже вухо не почуло.
— Чого це так раптом? — Здивувався батько. Візник ступив упритул, озирнувся і прошепотів:
— Бо ви у великій небезпеці!
Тут і батько почав озиратись на всі боки.
— Та не крутіть головою, сусіде. Бо, не дай Бог, ще щось запідозрять! — Сичав візник.
Батько кивнув, і вони втрьох пішли до урізу води. Там якраз лежала здоровенна колода соснова. Наполовину застрягла в піску. Друга половина — у воді. Певно, ще в повінь її принесло і добре присипало піском.
Посідали на ту колоду.
— Ану, хлопче, показуй батькові свій скарб! — І візник зняв з Ількової шиї ликову "ладунку" і подав її теслі.
Батько очі не вирячив, рота мовчки не розкривав. Але зблід до сірого, витер рясний піт, що одразу окропив його чоло і перенісся, і глаз-ниці. Хотів помацати перлину пучкою, але візник рвучко схопив його за руку:
— Не торкайте: у вас руки в свіжій живиці.
— Де ти її взяв?
— Із черепашки випала на долоню.
— Це з тієї, що ворони дзьобали?
— Ага.
— То що ж тепер робити? — Зніяковіло спитав батько у візника.
— Перш за все — мовчіть. Добре подумайте. Якщо задумаєте продавати, то золотарям-вірменам чи хазарам продавайте на Подолі. На Гору не ходіть. Ці, наші подільські, куплять і мовчатимуть. А вам тільки цього й треба.
Батько мовчки кивнув головою, розв'язав калиту на поясі та обережно туди вклав Ількову "ладунку".
— Ось що, синку. Щоб не забрали у нас скарбу, то нехай він буде в мене. І мовчи! Бо як ляпнеш язиком де... Ні! Не хочу й думати про таке!
— Ви, сусіде, про біду не думайте. А краще думайте, як і що з ним зробити.
— Ваша правда. Спасибі за слово. От... Чи не могли б ви, сусіде, вивезти мої дошки?
— Та мені ж не до себе, а на Гончарі. Ще раз по корчаги.
— Ну, то скиньте їх, як місток переїдете. Там їх ніхто не поцупить.
— Згода, сусіде! З вас — могорич!
— Могоричем тут не обійдемося. — Скрушно почухав батько потилицю. — Завжди якась пригода на мою голову.
— Не переймайтеся! Бог не видасть — свиня не з'їсть!
— Ілько! — Наказав батько. — Ти отут пильнуй біля дерева. А я віднесу дошки до коли.
Батько підхопив довгу дошку на плече і просто побіг до Стефаново-го воза-коли.
А там вже гончар Василь скінчив свої справи на лодії та підійшов до воза і щось там із чорнявим вирішував.
Батько підтюпцем біг із дошкою на плечі. Дошка вигиналась, ніби то два рудих крила, і батько махає, здається, хоче злетіти вгору.
А мудрий візник Стефан ішов помаленьку-потихеньку. Давав батькові змогу ще одну дошку принести до воза, поки гончар Василь та торговець Захаркович не загадають йому знов їхати по корчаги на Гончарі.
Але склалося все якнайкраще. Захаркович і Василь про щось посперечались і знову спустилися до лодії. І там ще продовжували щось голосно з'ясовувати. Тому батько зміг і третю дошку принести і покласти на воза. Що дошки були довгі, то вони ледь не наполовину стирчали вгору навскіс із кошеля.
Після третьої дошки батько важко дихав і подолом сорочки, зігнувшись, втирав мокре обличчя.
— Тату, я поїду з дошками. Можна? Посуд віднесу і в'язку кори. От!
— Добре. Тільки дивись не барись. Останні дошки треба до сутінків перенести.
Ілько схопив вузлик і побіг до Стефанової коли. Встиг своєчасно, бо ні гончар Василь, ні Захаркович ще не повернулися від води: вони там гуторили із носіями та веслярами.
— Господине Стефане! — Вклонившися, підступив Ілько. — А що було далі?
— Погано було. Я того ірода не раз бачив. На Торжищі тобто. Отакий пес — на всіх зирить. Ніби шукає, кого б схопити і замордувати!..
От він одразу потяг того бідного товариша до князя Мстислава. Все знов оповів. Князь питає: "Яку долю собі хочеш?". Чернець-заздрісник і каже: "Мені нічого не треба. Я бідним був у миру, бідним буду і в монастирі. Золото все тобі, бо ти — князь". Князь тоді питає: "А як він не признається, де сховав золото?". Чернець-зрадник каже: "Ви його налякайте муками". А як він не злякається?" — каже князь. "Тоді примучте його тортурами. Він болю боїться. Я з ним в одній келії три роки жив. Я його вади добре знаю!" І знову, востаннє питається його князь Свято-полчич: "Може, ти золота не хочеш. Але, може, ти хочеш чого іншого?". Чернець-зрадник знову князю повторює: "Хочу тобі, князю, прислужитися". І наказав тоді князь Мстислав Святополчич своїм душогубам привести до нього багатого товариша, колишнього купця. Слуги Мстиславові, яко таті, яко розбійники вдерлися несподівано до Варязької печери і схопили невинного чоловіка. Ніхто і не бачив, і не чув, бо Варязька печера — поза стінами Великого монастиря. Потягли ченця до князя темної ночі. Просто у поварню. Сидить князь на кріслі. А багатого товариша поставили перед ним. Князь йому лагідно каже, бо був у веселім хмелю: "То ти правда варязький великий скарб відкопав? Цей скарб нам належить, Рюриковичам. Бо якщо ти не віддаєш, то знай, що його утаїв од Віщого Олега його варяг-тіун Хакон Рудий! Від того часу шукали ту скриню всі, кому не ліньки. А от тобі випало щастя знайти. Послужи добру службу своїм князям — мені і батьку моєму Святополку! Будеш мати від мене і батька мого велику честь і повагу. Або попом поставлю тебе у своїй церкві, або виділю тобі частину із золотого скарбу. І володітимеш ним по закону, ні від кого не криючись". А чернець йому каже: "Я вільний від усякого срібла-злата. Це ви, володарі — все добро собі загарбати!". Сильно розлютився князь і наказав закувати його в ланцюги. І тримати його в льоху три дні без води і хліба. Потім знову повели на допит. Знову питає Мстислав, де чернець закопав варязький скарб. Чернець знову відказує: "Не пам'ятаю, де закопав скарб. Не пам'ятаю". Як роз'яриться князь! Наказав бити ченця смертним боєм. Пішла ченцеві кров ротом і носом і з рук побитих. А він їм — ні слова. Роз'ятрився князь ще дужче. Наказав у поварні в кабиці розвести вогонь і ченця над кабицею повісити. Дим стовпом валить із кабиці, вогонь горить. А чернець їм рече спокійно геть: "Це вас сатана в гріх златолюбства заманив. Я від цього вільний! Я сказав собі: "Забудь, де ти сховав злато!". І я забув. Бо на мене благодать зійшла. Я навіть не міг розповісти своєму товаришу, куди я поніс скриню. І дякую і славлю за це Всевишнього!". "Ну, це ти брешеш!" — Роз'ярився до нестями князь. Був він вельми від вина обісілий. "Зараз ми тобі приведемо твого товариша. Він викриє твою брехню!". І він заревів, яко бугай, на своїх псів-холопів...
Та не встиг візник Стефан переповісти княжі слова, як підійшов гончар Василь.
— Ну, куме, поїхали по корчаги. Захаркович хоче ще сьогодні все спакувати. Щоб завтра, зразу о півнях, вирушити в дорогу... А це що за дошки? — Враз занепокоївся гончар Василь. — Це ваші?
— То його! — Стефан показав рукою на хлопчика. — Батько попрохав відвезти, а малий щоб пригледів.
— То чого ви мене не спитали, а взяли дошки? Я ж вас наймав корчаги возити! — Зразу загарячкував гончар.
— Та не беріть собі в голову! Як місток через ручай переїдемо — скину дошки. І нікуди звертати не будемо.
— А-аа... — Зразу охолонув гончар Василь. — А я думав, що це до них під гору підвезти треба. Це ж онук старого теслі? Так?
— Ага. — І візник Стефан вийняв дерев'яні гальма-колодки з-під коліс. Неголосно цмокнув і ледь поворушив віжками.
Ряба кобила легко рушила по піску до Глибочицької брами. А сам візник Стефан заговорив до Ілька:
— Далі було таке. Побігли ті холопи і схопили бідного товариша. І теж притягли в поварню. Так само вночі, щоб люди не бачили. Наказав князь поставити бідного товариша перед лице багатого. І тоді він отямився, коли побачив рани свого товариша.