Посмішка Сфінкса

Логвин Юрій

У славнім місті Тірі, на подвір'ї храму богині кохання та блуду Астарти, у тихому закамарку сиділи маг і мандрівник. Було вже пополудні, коли стихли гімни жерців та брязкіт кімвалів.

— Поки ти розповідатимеш варварські казки, я втрачу заробіток, — роздратовано сказав червонобородий маг, відмовляючись слухати оповідь чужинця.

Мандрівник спокійно всміхнувся:

— Твої пророцтва та ворожіння нікому не потрібні. До тебе прийдуть тоді, коли стоятимуть кораблі носами до хвиль блакитного моря. А зараз вони повернулися з походу і припали своїми стомленими боками до рідної жорстви. Купці, володарі цих кораблів, заховалися за трьома засувами і вдень, при світлі ламп, лічать прибутки в тиші своїх покоїв. Безрідні байди-матроси та жорстокі воїни обіймають храмових розпусниць та заливаються сідонським червоним вином і пальмовим із країни фараонів. Що їм твої віщування, коли люди п'яні від грошей, вина, жіночого тіла? А віщувати долю легко, бо доля людини в її діяннях. Тільки треба добре бачити ті діяння. Адже, щоб бачити, слід лише дивитись уважно. Одначе більшість людей дивиться собі під ноги, наче вони хочуть знайти на дорозі загублене кимось золото. Його рідко гублять й ще рідше знаходять... От послухай про золото й про долю...

Це трапилося зо мною в Єгипті, в країні, де золота — мов піску. Продають рабиню — платять золотом, помирає жрець — кладуть золото, ідуть в похід — повертаються з глеками золота. Страшну силу має золото над людьми, і не завжди люди ним володіють. Навпаки, воно володіє душами людей. А йому все одно, тому золоту. Зробив ремісник намисто з нього і скропив його своїм потом, а воно блищить. Одягла розпусниця й гарему фараона його на свої тверді груди, і воно сяє, жевріє в пахощах мірри. Підсипала заздрісна суперниця їй у вино отрути — і смертельний піт зрошує золото, а воно сяє!

Тож кажу я, що зустрів під час мандрів свого старого знайомого Апі. Був він обдарованим рисувальником і великим п'яницею. І сказав я собі: "Людина ця біля кінця свого. Бо вино влило каламуть у його розум". Побачив мені Апі, зрадів дуже і мовив: "Ходімо і вип'ємо вина! Хоч золота в мене немає, та є людина, що дає мені в борг. Добра людина. Бо не записує мого боргу, жодної чарки". І я подумав: "Чи є торговець вином, щоб не записав боргів п'яниці і не склав потім рахунку перед ним?" Привів Апі мене в будинок, де торгували вином. Побачив я господаря, потовстілого воїна Хепі. Солодкі в нього були слова і мертва усмішка. Зрозумів я тоді: усмішка його — усмішка шакала, очі ж має лисячі, а в медових словах його ніби гіркота отрути.

Там я запізнався з трьома каменярами та довгоголовим молодиком. Той чоловік був дуже тямущий і навчив нас, як пробити хід в гробницю і дістати звідтіля золото. Воно було мені потрібно на подорож до рідних країв. Але й не це було головним: я хотів побачити таємну гробницю. Мене вабила більш за все таємниця. І я поклявся мовчати. Тоді довгоголовий сказав мені: "Але не думай зрадити! Бо все одно потрапиш до моїх рук!" — і показав мені печатку з шакалом та двома сфінксами. Тепер я знав, що він із воїнства Сфінкса. Ці таємні воїни шпигували навіть за головним візиром та жінками й родичами фараона. Мені про це розповів мій великий вчитель — славний художник Нехбес. Злякавсь я, що вскочив у таку халепу, але було вже запізно!..

Півроку щоночі ми потайки переправлялись на човні у Місто Мертвих. Каменярі довбали нору в скелі, а я витягав каміння з отвору. Харчі, знаряддя та гроші нам давав торговець Хепі.

Нарешті ми проникли в гробницю. Це була гробниця молодої царівни. Ми витягли звідтіля чимало золота та коштовностей. Та тут удача та згода полишили нас.

В заростях папірусу двоє каменярів забили свого третього товариша. Потім в хаті виноторговця Хепі довгоголовий випив з нами вина. Він ніколи не пив, але тут ми його примусили теж пити, бо остерігались, що він може вино отруїти. Він сп'янів і почав вихваляти себе, а нас принижувати. Навіть почав погрожувати, що нас замордують його люди. Каменяр проткнув йому горло ножем.

П'яниця Апі почав на радощах так горлати, що довелось його трохи приголомшити. Та, певно, в Хепі була заважка рука, бо Апі скоро сконав.

Я вийшов надвір по нужді. Коли повернувся, то вино моє здалось занадто солодким, я прикинувся п'яним і завалився на долівку. Ще й почав ніби уві сні сіпатись, пустив слину з рота і закляк. Хепі потяг мене на вулицю, а тоді поніс до каналу. Я задушив його і вкинув тіло у воду.

Повернувшись до будинку, я побачив мертвого каменяра і без жодної рани. Отрута! Другого каменяра не було. Видно, коли Хепі виносив мене з дому, він забрав золото і втік... Тоді вирішив тікати і я...

От бачиш? Усе сталось так, як я думав ще до пограбування гробниці. Долю кожного було видно з самого початку, тільки ніхто не бачив своєї долі збоку. А ти кажеш, що треба розмовляти з богами, щоб угадувати долю. Ні ти, ні я, ні боги не знають її. Всі ми взнаємо людську долю, коли вона з тайної стає явною. Але тоді змінити-щось уже пізно.

Оврул наближався до моря. Правда, поволі. Барка була неабияка — мандрівний лупанарій. На інші барки йому не вдалося потрапити. Весь час жіночий вереск, галас, уночі п'яні бешкети відвідувачів. Доводилось не тільки веслувати та за вітрилом наглядати, а й разом з господинею та її братом вгамовувати бешкетників.

Одного разу Оврула навіть ножем чирконули по ребрах. Добре, що рана була неглибока. Інакше викинули б Оврула на берег, як його попередника — здоровенного негра. Тому хтось проткнув черево у нічній бійці. Негр так і лишився конати, геть обліплений зеленими мухами на багнистому березі Нілу.

І коли ходив Оврул на базар за припасами, коли гуляли на барці гості з міста в тростяних комірчинах, він відчував, що за ним увесь час хтось стежить.

І неспокій не залишав Оврула навіть уві сні. Знову і знову йому снилося, як він разом з каменярами грабує гробницю царівни. Весь час йому снилось, що приходять люди з таємної охорони і встромляють йому в серце довгу бронзову голку. Він відчував навіть товщину голки. Але кожного разу він прокидався живий і дивувався: "Невже на мене впали прокльони жерців? Ті, що викарбувані на дверях гробниці та труні царівни! Не може цього бути. Адже на батьківщині чаклуни позбавили мене богів. Немає в мене богів! А як немає у мене богів, то нема й чарів наді мною. Тільки зброєю та отрутою можна мене згубити".

Він пильно приглядався до всіх. Але ніяк не міг помітити своїх ворогів. Міг підозрювати всіх і водночас нікого.

Нарешті вони з'явились перед ним. Оврул лежав горілиць біля стерна і дивився на згасаючі зорі. Над ним стояло четверо дідів, сухих і зморшкуватих. Голені черепки жрецьких голів, відвисла суха шкіра на шиях, мов у болотяних черепах. Вони змащують себе дорогоцінною маковою олією, щоб шкіра не сохла і не свербіла.

Оврул і не подумав вихопити ножа. У найстаршого на грудях з-під покривала виглядало татуювання — шакал та сфінкс. Оврул підібгав коліна по підборіддя і відштовхнувся руками від холодної палуби. Найвищий показав рукою на берег: Оврул ступив на сходні, а за ним пішли діди.

Він обгорнувся старим нубійським покривалом. І, поправляючи вовняне покривало на шиї, ніби озирнувся ненавмисне. Останній старець відхилив циновку в одній з комірчин і ткнув туди палицею. Тихий зойк.

"Азіатка підглядала,— зауважив подумки Оврул.— Чи не вона весь час за мною стежила?"

Піднявся вгору крутим схилом берега. Оврул знову озирнувся. На барці нікого. З-під тростяної циновки випросталась бліда рука з розчепіреними пальцями.

"Вістря посоха отруєне!.. Що їм потрібно від мене? Якби хотіли моєї погибелі — штрикнули б, як оту мертву азіатку. На судилище ведуть? Чужинців не судять. А люди шакала не судять і своїх... Щось, певно, хотять взнати. Чого вони не знають?.."

Старці-жерці та Оврул перейшли через греблю між полем і ставком до храмових будівель, що заховались у пальмовому гаю. Навіть коли не подував і найменший вітерець із пустелі чи від ріки, пальми щось шепотіли своїм піристим листям.

Провели Оврула в невеличку підземельну прохолодну кімнату. З'явився високий нубієць з голеною головою і приніс хліба, пиво, варену квасолю з медом.

Старці почали трапезу. Нубієць поклав перед Оврулом найрум'яніший хлібець, у найбільшу чашу плюснув пива і на тацю кинув кописткою здоровенний кавалок солодкої квасолі.

Оврул і не поворухнувся.

— Боїшся отрути? — спитав найстарший жрець.— Вгамуй спрагу та голод. Попереду важка праця і важка дорога.

Тоді старий розломив його хлібець і підняв чашу з пивом до старечих, обвислих, мов у старого пса, вуст.

Оврул взяв його чашу і хлібець. Відчув у пиві гіркоту зілля. "Ой, задумали ці старі щось важке. Це смак трави, від якої зникає сон і приходить бадьорість. Мій учитель славетний Нехбес тільки один раз чи два пив настій із неї. І тоді тільки, коли треба було в одну ніч кінчити роботу для візира. Казав, що нею не можна зловживати. Тепер треба взяти свою чашу".

Оврул простяг руку до своєї чаші. Старий спокійно віддав її Оврулові. Зілля в його чаші було ще більше. "Я потрібен їм для чогось важливого. Без мене вони чогось не можуть зробити!" — вирішив Оврул.

І справді, по трапезі старий сказав:

— Ти проведеш нас тією стежкою у сховище мумій.

— Я чужинець і не можу знати те, чого не знають і сини Землі.

— Проведеш у сховище і покажеш тіло Благого Бога. Справжнього Благого Бога.

— Я нічого не знаю.

Старий вів, наче Оврул йому і не заперечував:

— Ти підеш у пустелю до потаємного Сфінкса.

— Я не знаю ніякого Сфінкса. Я у пустелі був лише на золотих копальнях із славним художником Нехбесом...

Старий ляснув у долоні — і нубієць з'явився з-під колони, мов із якої ями. У руках слуги блищало велике й широке намисто.

Це намисто давали візиру у війну. Оврул добре це знав: він допомагав саме таке намисто малювати в гробниці. Отут вже Оврула змило холодним потом — нубієць подав намисто старому.

Троє старих затягли величальну пісню. Оврул і не хотів, а ноги випростались, і його м'язисті плечі розправились.

Він затремтів від страху — ці старі божевільні жерці роблять його своїм візирем? І це при живому фараоні, при візирові у повній силі? Його роблять самозванцем? А хто ж тоді самозваний фараон, Благий Бог?! Та жрець уже накладав йому на груди і зав'язував на шиї повороззя намиста.

Тільки одного погляду було досить Оврулові, щоб зрозуміти: намисто справжнє і такої бездоганної роботи, про яку теперішні майстри навіть не снили.

Жерці ляскали в долоні, а один бив у малесенький барабан,— всі вони тремтячими голосами тягли бойову пісню пустельних походів: про пазурі та ікла левиці — богині війни Сахмет, про білі кістки переможених.

А зілля, його подвійна чи потрійна доза, діяло на Оврула все більше й більше.

1 2 3 4