Шукаю бідної фарми

Гуменна Докія

ШУКАЮ БІДНОЇ ФАРМИ

І.

Це пані Янда втягнула мене в таке безнадійне заняття.

Коли ми блукали з нею та панею Пауш по замріяних околицях містечка Ледук, межи перелісками, озерами, озеречками і озерцятами, лугами та безмежними ланами, що колись були преріями, повз нафтові колодязі та "незгораючі купини", розглядали хреста Семена Бориса на роздоріжжі Калмар-околиці, коли обідали в новенькій кафетерії молоденького п’ятилітнього міста Девон, — я запитала в моїх товаришок, чи не можна б самого Семена Бориса побачити. Він ще живе? — Живе, має 92 роки. Але нема його тепер удома, це пані Янда напевно знає. Та тут є другі знайомі фармері, чи хотіли б ви поглянути?

— О, дуже! Подивитися на канадійський хутір, порівняти із спогадами дитинства…

— То їдьмо до Петра Олекшія. — І ми, попитавши трохи дорогу в зустрічних авт, заїхали далеко від автостради, у безмежний простір степів, та й в’їхали у подвір’я саме тоді, як господиня фарми розмовляла з крикливими індиками.

Коло такої садиби, широкої та розлогої, із індиками, курми, свиньми, треба добре наробитися.., думаю собі, поглядаючи на важкі спрацьованії руки, на овіяне степовими вітрами неміське обличчя канадійської фармерки. А взимку тут, у голім степу, як завіє, то напевно накриє цю фарму пухнатою шапкою снігу. Тільки де ж це тут сільськогосподарський реманент, купи гною, ожереди соломи, клуня? Та й свиней-курей не видно, вони заховані за цими загорожами, а там у далині, у глибині перспективи розігнаного в безвість подвір’я, стоять малинові будови, відділені від цього першого подвір’я простором. Хата ще раз відділена від подвір’я зеленим живоплотом і стоїть пишно, наче б не звідси вона, не хоче признаватися до фарми. І це вони самі працюють тут? Одна родина, без наймитів?

— За робітника тепер важко, — зідхає господиня. — Все треба самим. Ось приходять жнива, треба впоратися до морозів, зібрати весь урожай. Фарма наша стала тепер більша, бо прикупили фарму в сусіда-німця. Земля тут дуже добра. Маємо тепер чотири фарми.

— Наші фармері дедалі більше скуповують фарми у німців та французів, — не пропускає нагоди похизуватися пані Янда. — Коли наші люди приїхали до Канади, то кращі землі в преріях були вже розібрані. Ними вже володіли англійці, французи, німці… Наші люди мусіли брати дичавину, осідати в корчах, на озерах, в лісах. Тяжко боролися з природою, поки зробили всю ту дичину високоурожайними ланами. І тепер так високо стоять наші фармері, що випередили в мистецтві фармування своїх сусідів на кращих землях. Сусіди знеохочуються, кидають фарми, переходять до міста, а українці ці фарми скуповують.

— І хто ж обробляє ці чотири фарми, коли за робітника тепер важко? — мені цікаво почути від самої господині.

— Старий… Машинами все. Ось він скоро, мабуть, навинеться, десь поїхав до сусіда.

— А ми не дуже знали до вас дорогу, питали в якихось людей, — пригадала раптом пані Пауш. — Якісь їхали, нам по-українському відповіли.

— То ви напевно гадаїв зустріли! — здогадалася господиня. Я думала, що то прізвище, але фармерка каже далі. — Я гадая відразу впізнаю, по гадайській мові.

Що то за гадайська мова? Ще не чула такої.

Сміючись, мені гуртом розповідають, що так називаються тут ті, котрі закидають зпольська, за кожним словом додають "гадам". Справді, щось таке казали…

Чи давно ця жінка приїхала з України? Такі вимоги до чистоти української мови, так кепкує з "гадайської".

— О, ні! — заперечують. — Це канадійка, тут народжена, тільки що все життя прожила на фармі.

Господиня покинула індиків і запросила нас до хати. Ми увійшли через фіртку живоплоту до окремого садочка, з клюмбами й квітами, з високими деревами на фронті. Хата в цьому оточенні всім своїм виглядом каже, що вона хоче виглядати, як міська панія, а не як простодушна селянка. Отже, ми заходимо.

То це селянська хата? — оторопіла я, ступаючи по килимах коридорів, увіходячи в світлицю, обложену білими кахлями… Та, власне, усе тут біле, новеньке, щойно з крамниці: модерна газова піч, холодильник, модерний злив. Це або готель, або перевезений з Вудвардсовоії площі дім. І є гаряча вода? — А якже, ми й огрівання маємо, в підвалі стоїть огрівальний куб. — І електрика є? — Господиня тільки потиснула гудзика, щоб мене переконати. А як же працював би електричний холодильник? Ще в підвалі маємо морозильника, в якому може лежати сто курей, кабан і теля.

Та в цій хаті нема нічого селянського! Вона перенесена живцем із міста. В цій їдальні з масивними дорогими полірованими меблями, мереживними серветками нема ніяких дешевих прикрас. В цій вітальні з вікном-лихтарем, дорогими фіранками, захотіла б жити парижанка.

І я знову дивлюся на важкі спрацьовані руки. — Це ви самі устаткували, за вашим власним смаком? То ж тільки зайти сюди від свиней та індиків, — вже нанесеться бруду, а тут аж сяє чистота та розкіш. — Зайдіть ще нагору, подивіться на наші спальні. — І я йду килимами-сходами — нагору, зазираю в атласні будуари та повертаюся з переконанням, що втрапила таки в поміщицький дім. Тільки де ж ті слуги, що тримають усе в зразковій чистоті? Хто навів цей лоск елеґантности?

Пані Пауш і Янда не дивуються. Гм, а що ж тут робити, як до всього є машини? Вони розпитують господиню про інше. То це й на полі Олекшіїв стоїть нафтовий колодязь? Скільки ж їм платять за винайм площі? — Компанія платить сто двадцять долярів річно, а ще крім того маємо "роялті". Нам пощастило, бо в нашому контракті на землю записано, що й надра належать нам. Маємо дивіденд із прибутків нафтової компанії.

Справді, збирають два врожаї.

— А де ж дівчина ваша?

— Та це ж готуємось до весілля, поїхала десь до Едмонтону на закупи. Я так боялася, щоб вона не знайшла собі якого англійця. Але, хвалити Бога, буду мати зятя нашого, українця. Хвалити Бога… Все, бувало, дочку просила, щоб за свого виходила. "Мамо, та ж серед англійців теж гарні люди є", — каже не раз вона. Але як би то воно було? Щоб був у хаті чоловік — і хто його зна, як до нього говорити. Я ж по-англійському, знаєте… Все ж таки свій чоловік, своя мова, своя віра. Різдво прийде — це таки свій, а то таки чужий.

Велика шовкова "парасоля" у вітальні розпустилася вже. Будуть під нею обдаровувати в суботу молоду, будуть багатими подарунками обсипати її, як дощиком. Цей "шавер" — щось замість нашого гільця?

Коли ми вже скрізь обходили, не минувши й "бейсменту" та ванної кімнати, я наважилася запитати:

— Чи це вважається багата фарма?

Питання було несподіване й незвичайне. Господиня оторопіла.

— Середня, — каже вона.

То як же виглядає тоді багата? Я хотіла б її побачити. І ще — побачити бідну фарму, щоб порівняти. — Пані Янда, везіть мене ще до інших фарм, хочу побачити бідну фарму.

І от почалося. Ми цілий день стратили.

Панії Янда знає всю околицю — Ребет Гіл, Калмар, Торзбі… Тут немало клієнтів її чоловіка, що й у неділю не раз приїздять у своїх справах аж до хати. Від’їжджаємо знову від битої дороги у фармерські закутки, а по дорозі вона називає: тут такі живуть, а тут такі. Та не скрізь нам щастить. Михайлишиних дома не застали, собака привітав. Ми заглянули у вікна солідного, цілком міського дому серед поля, походили по городі, пошукали огірків у пахучому гудинні, залізли в агрус та малинник, — але господарі не над’їжджали. В голові пані Янди складалися щораз інші пляни, до кого б заїхати.

Заїхали ще до одної фарми, там нас зустріли діти. Але чи це фарма? Це — наймодерніша вілла, може ця хата ще краща за ту, Олекшіїв. Дівчатка у спортових штанях не поводяться, як перелякані хутірські діти, але й з неміським довір’ям запрошують до хати. — Як ви хочете, то дивіться, а тата й мами нема дома. — Ми ходимо по кімнатах цього міського дому, чудом пересадженого у степ, з лискучими паркетами, засувними дверима для шаф, з вікнами (без поперечок) майже на всю стіну завбільшки. І хоч діти ані слова не говорять українського, — на стінах висять портрети їхніх дідів-бабів у старовинній селянській одежі — тих піонерів, що прийшли сюди колись у нетрі та пущі, жили з койотами, дерли пеньки. Дивляться тепер із стін, яке пишне багатство розробили цим дівчаткам, що не вміють уже мовою дідів ані слова.

Заїхавши у ще дві фарми, я вже почала втрачали інтерес. Скрізь те саме. Ніякого села тут нема, скрізь міський комфорт — електрика, газ, парове огрівання, гаряча вода з кранту. Шматок міста серед поля. Різниця тільки та, що одна фарма трохи вчорашньої моди, друга — просто з крамниці, ще наліпки, дивись, не зняті. Мабуть, ці фармері навипередки женуться за модою. Ага, мій сусід має вже он які модерні м’які меблі у "лівінґ румі", нову пральну машину? Зажди ж, я його перевершу! Та ще різниця між одною й другою садибою — котра господиня більше квітників насадить перед домом. Простору вистачає, господарчі будівлі десь у ньому поховані, фарму оточує степ.

Ще буває різниця така, що в одного є роялті на нафтові прибутки, а в сусіда поруч колодязь помпує нафту, та "роялті" нема. Зате в нього на стіні висить кольорова аерознимка його зразкової фарми, що була вміщена в ілюстрованому журналі. За свою фарму, він дістав звання фармера-майстра і тисячу долярів премії.

Так цього дня не вдалося мені побачити бідну фарму — із свиньми, що чухаються об одвірок хати, із глечиками, що сушаться на кілочках ліси, з плугами-боронами десь там за оборою. То виходить, у Канаді вже здійснено знищення різниці між містом і селом? Так виходить, нема її. Стався шалений скок від забитого селянина до моторизованого інтелігентного майстра сільськогосподарської продукції. Фармер за годину автом опиниться в Едмонтоні, а в такій резиденції, повній комфортів та чистого степового повітря, зовсім не почуває себе на хуторі.

Треба було б десь далі від’їхати, може це тільки під Едмонтоном так, у цих нафтоносних околицях?

2.

І чого тільки не зможуть мої едмонтонські опікуни —— пані Пауш, жіноча організація православної громади, Союз Українок Канади. Ще тільки здумала я собі, це, як уже знайомить мене на найближчому вечорі в залі! ім. Грушевського голова Союзу Українок, пані Софія Василишин, із одним чоловіком.

— Знайомтеся, це обласний інспектор провінційного департаменту аґрикультури, пан Чарнецький.

1 2 3 4 5 6 7