Навіть якщо заперечуєш усією своєю суттю. Наполегливі вмовляння підкосять твою впевненість у відмові. Так, відмовитися ти вже не зможеш. Працюватимеш багато й не на користь собі. Твоя відданість громадській роботі крок за кроком убиватиме в тобі митця.
Усе відчуваю. Що там уже — бачу.
Опісля кількатижневої тяганини з паперами в поліцію і з неї в офіційний день відкриття "Просвіти" виголошуєш привітання від філій львівського просвітного товариства. Для цього довелося звернутись із проханням до Гнатюка. Подібна акція, на твою думку, необхідна чернігівським просвітянам для публічності, підняття морального духу.
Уже деякий час "Просвіта" існує офіційно. Ти не читаєш книжкових новинок. (Попри те що на бюрку їх лежить чимало). Закинув листування зі знайомими. Аж так тебе не вистачає для цього.
Для повноцінної роботи організації орендуєш невеличкий будинок Богданової на Миколаївській вулиці у п'ять-шість кімнат. У них проводиш чи не весь час, який лишається після статбюро. Тут першою справою піклуєшся про відкриття бібліотеки. Аби чимось поповнити її фонди (сам, як завше, без копійки), звертаєшся до небайдужої інтелігенції в Україні й за кордоном: прислати свої й регіональні (галицькі, буковинські) твори до "Просвіти". Серед твоїх вірних благодійників — Андрій Чайковський, Степан Томашівський, Остап Луцький, Володимир Гнатюк, Іван Франко, Євген Чикаленко.
За кілька місяців бібліотечні фонди нараховуватимуть понад чотириста книжок і звиш двадцяти українських часописів. У бібліотеці чергуватиму я. Часто ввечері ніхто не заглядатиме, тому назбирані тобою книжки гортатиму сама з неабиякою насолодою.
З кількох зазначених у списку десятків осіб небайдужих до просвітницьких справ не більше трьох: ти (як організатор, начальник, куратор), твоя дружина (як скарбничий товариства) і я (як бібліотекар). Усі інші — пасивні (кажеш: холодні, як мерці). Переживаєш до безглуздя: скільки треба твоєї (вже й без цього вичерпаної) енергії й (неіснуючого) часу, щоб виховати відданих працівників. Робота просувається мляво. Нема людей із тривкою свідомістю, нема людей із вмінням й охотою працювати.
Твоя Україна видається мертвим островом — такі всі байдужі та недієві.
Утім за нападами відчаю приходять миті натхнення. Тоді організовуєш концерти й вечори самодіяльності: українські співи, доповіді, обговорення сучасного літературного процесу (ти читаєш реферат про Франка, а твоя дружина дає оцінку молодим літературним силам, гідним подиву).
А геть-начисто викладаєшся (змучений його упорядкуванням) під час організації грандіозного концерту в лютому сьомого року в залі "Дворянского собрания". Ти запрошуєш із Києва Миколу Лисенка, співця Олександра Мишугу, співачок Дейшу-Сіоницьку, Потоцьку, Сагуць-ку. (Із Лисенком ви знайомі сім років. Побачивши вперше, він полюбив тебе на все життя — як людину й талановитого письменника.)
Концерт стає винятковою подією для нашого міста. Зала заповнена вщент — паперові члени "Просвіти", місцеві знавці співу й музики, різнокаліберні меценати, студентство. Ти зустрічаєш гостей по-справжньому урочисто. На тобі — довгий парадний чорний сюртук, ти граєш роль привітного господаря в сторону можливих фінансових благодійників і, знімаючи маску, дуже щиро, по-дитячому, всміхаєшся запрошеним із Києва митцям.
Тебе супроводжують Віра, діти й сліпа мати. Дружина в елегантній чорній сукні з чорною гіпюровою обробкою і закритим високим коміром, вона, як завше, вишукано неприступна. Уперше бачу твою матір. Підозрюю, колись це була неймовірно приваблива жінка. Твої діти поводяться скромно й стримано. Мабуть, це їх перший світський захід. Тому ніякого галасу, який зазвичай асоціюється з ватагою маленьких дітлахів.
Я намагаюся не потрапляти тобі на очі. Бо це буде, підозрюю, боляче для нас обох: ти хотітимеш підійти і поцілувати, я хотітиму підійти і бути близькою.
Кияни дивують народними й авторськими композиціями: "Мені однаково...", "Дівчино, рибалонько люба...", "Стоїть явір над водою...", думкою Йонтека "Хилить вітер сосни в горах..." з опери С. Монюшка "Галька", "Рапсодія № 2" та ін. Враження неповторні. Концерт закінчується піднесеною овацією. Дехто плаче. Потім будуть зустріч представників чернігівської громадськості з артистами і тепле прощання з тобою.
На досягнутому не зупиняєшся: плануєш будувати кіоск в українському СТРІЛІ ДЛЯ продажу книжок і часописів, переймаєшся відкриттям філій "Просвіти" у Ніжині та Глухові, працюєш над організацією виставки картин харківських художників, домовляєшся про демонстрацію вертепного дійства. Однак на реалізацію більшості задумів влада не дає дозволу. їздиш, гризешся, пояснюєш — нічого не допомагає. Тобі пропонують існувати на папері, без активної громадської конкретики (мовляв, ні до чого).
Працюєш багато без морального задоволення (і, зрештою, без бажаного результату). Ми майже не бачимося, відтак навіть прихід весни тебе не радує (весна — холодна, сіра, сумна). Аналізуєш те, що відбувається. І доходиш висновку: найкращі миті — це тоді, коли можеш забути про своє існування, занурившись у літературну роботу, проте навіть цього не можеш собі дозволити (часті недуги).
Тим часом так хочеться писати, і навіть маєш що — в голові повно, але папір чистий.
Аби якось забутися від просвітянських негараздів, винаходиш час, призначений для відпочинку та лікування, на життєдайне письмо. Для друку в "ЛНВ" готуєш оповідання "Невідомий". Виняткове оповідання — монолог засудженого на смерть терориста. Монолог того, хто примусово чекає на смерть. Невідомого з голосом, що кричить глибоко в серці.
"Я кликав її на праве діло, і вона прийшла. Узяла жертву, а потому, як вдячний пес, прибилась до моїх ніг... Тепер вона зо мною. Що ж, дивись там з чорних кутків на мою тінь, чигай на мене кривавим оком... Се тобі нагорода".
Розумієш, це така бідність — одна річ за кілька виснажливих місяців.
Перевтомлюєшся (душа, що ледве держиться в тілі, проте ще не прохолола). У тебе безсоння, важке пригнічення. Ти плутаєш нервовий зрив і моральне виснаження (нерви натягуються чимдалі дужче) з другим диханням: усі чуття загострюються, робишся надзвичайно чутливим, рухливим, кибітливим. Якийсь час тобі все дається легко, без напруження. Але вслід за цим обов'язково настає період занепаду. Ти лежиш у постелі без натяку на дієздатність.
(Чи не найбільше емоційно занепадаєш (багато спалених нервів) через чотирнадцятий археологічний з'їзд, що відбудеться під головуванням чорносотенки графині Уварової. Чорносотенно-патріотичні виступи окремих учасників з'їзду, загальний дух обурять тебе настільки, що виступиш із відкритим протестом.
Результатом такої нахабної поведінки буде виключення тебе у вересні восьмого року з "Просвіти" за вказівкою губернатора. Пережите надломить і без цього слабкий організм. Віднині тебе постійно непокоїтиме серце.)
27
Пташка так мерзне, що може зовсім замерзнути. Ти не голубиш її по кілька (самотніх) тижнів: справи, справи, справи... І сам, зрештою, цим переймаєшся неабияк. Відтак пропонуєш змінити форму зустрічей: ніякої вулиці й хвороб подовгу, якесь зняте тепле помешкання з ліжком.
У пташки почервонілий дзьобик і примерзлі крильцята, їй неможливо літати. Проте навіть це не ламає її непохитних переконань: вона по-іншому відмовляється зустрічатись. Для твоєї замерзлої пташки неприйнятно — чужі занедбані мешкання з білизною, від якої тхне цвіллю і людським (загидженим) соромом. Усе це вона прощебече тобі у відповідь. Ти не докоряєш, але ображаєшся. І вона помічає. Проте пересилити себе не можеш. Кажеш: моя замерзла, моя полохлива пташко.
У березні вітаєш її з днем народження. Радієш: це і твоє свято (вона народилася для того, щоб з'явитися у твоєму житті). Відчуваєш, як серце жвавіше б'ється сьогодні разом із її, пташиним.
Уже кілька днів ти на лікарняному, проте не витримуєш і прибуваєш у бюро глянути на своє пташине щастя, потиснути такі дорогі крильця. Хочеш побачити свою пташку і поцілувати її, тому просиш не відмовити тобі у цьому маленькому бажанні.
Виглядаєш неважно — пташка не має цього лякатися. Ти майже одужав. Хіба (для повноцінного одужання) не вистачає її дорогоцінного тепла, якого на дрібку вимолюєш. Ти впевнений, що це побачення вилікує тебе швидше й з більшим успіхом, ніж якісь там лікарі та їх недієві ліки.
Цілуєш свою полохливу пташку, і вона обертається на твою трепетливу дівчинку. Цілуєш в очки, у носика, губки.
Ви подорожуєте (кілька годин) Десною. Любуєшся нею. Шепочеш, що дуже гарненька. Твоїй трепетливій дівчинці пасує довга коса. Ти любиш її з косою. А втім ти любиш дівчинку в будь-якому вигляді.
Ти ділишся з нею своїми творчими задумами. Зі змістом задуманих творів знайомиш задовго до того, як будуть написані. Оповідання "Persona grata" про психологічний процес прозрівання тюремного ката Лазаря обіцяєш написати найближчим часом.
(І напишеш напередодні своєї відпустки у Славуті, втомлений і розбитий. Потім спробуєш кілька днів жити, не переймаючись нічим, — повітря, сонце, відпочинок. Із матір'ю, сестрою і дітьми буде по-родинному голосно. Не омине себе увагою польський поет Мамерт Вікшемський та український письменник і громадський діяч Маркович.
А ще будеш не менш обтяжений неприємними почуттями після того, як повідомлю про свою зустріч на пошті з твоєю дружиною. Мій лист отримаєш пізніше і будеш впевнений, що дружина його читала. Бо перестане тобі писати й адресуватиме листи Ліді. Таким ти ніби заскочений зненацька — добитий: добре знаєш свою дружину, здатну на все, коли зачіпають її власні інтереси. Це до того, що ти — її власний і довічний інтерес. Тобі несила переживати постійні підозри й вистежування.
Тож не відпочинеш як слід, не прочуняєшся. Скучатимеш, сердитимешся.)
Розповідаєш задум планованого твору, ділишся сумнівами щодо зображення головного персонажа, сцени вішання дівчати-революціонерки, образу того, хто залишив на спомин великі очі, просиш поради. Дівчинка — погана помічниця в цій справі: не вміє критично ставитися до твоїх слів — все, що задумуєш, їй видається цінним і цікавим. Саме так вона і говорить: цікаво.
Ти грієш подихом її підмерзлі руки, й продовжуєш схвильовано і піднесено: хочеш відвідати будинок розпусти, бо жодного разу там не був, тому не проти подивитися, поспостерігати, мовляв, знадобиться.