БАРБАРА РЕДІНҐ
Безумці.
З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олександри Аплаксіної
Роман про таємниче кохання і драму двох людей — Михайла Коцюбинського та Олександри Аплаксіної.
1
Ти до безуму кохатимеш мене у моєму ліжку і підеш. Ми так зустрічаємося. Це теж називається любов'ю. Я прикрию мокре простирадло і залишу хоча б якусь твою присутність побіля себе. Коли ти прийдеш наступного разу — навіть не здогадуюсь. Не знаю і, можливо, хотіла б щоб прийшов. І того, поки був зі мною в ліжку, теж хотіла.
Ти в іншому просторі, сповненому побутовим гамором або кабінетною відчуженістю.
Вулиця Сіверянська, 3: дерев'яний паркан, дерев'яні ворота, коло них дерев'яна комора. На стовпі біля хвіртки табличка з твоїм прізвищем. Серед двору—будинок, далі — сад. Од хвіртки до парадного ходу веде доріжка, обсаджена двома стінками якоїсь декоративної підстриженої рослини. Це — твоя (родинна) територія, до якої я нітрохи не причетна.
Не не любиш, а не можеш: твоя дружина знає про наш зв'язок і вимагає лишитися з нею. Не йдеться про вибір — так чи ні, коли старша за тебе на рік дружина, що ладна мене вбити (вона погрожувала), і четверо дітей, ще малих, ще залежних від тебе і твоїх (хоч якихось) статків.
Твоя дружина зізналася, що й досі кохає (у неї — шельмівські сірі очі, у неї — підстрижене темне волосся," у неї — постава впевненої у собі жінки). А ти розповів мені й у розпачі (плакав), бо був певен, що ніякої жіночої любові у неї вже нема. Принаймні тобі йшлося саме про це.
(Така твоя щирість зі мною, навіть якщо нестерпно болить. Чи це не одна з причин, які зв'язують нас назавше?)
Колись ти найбільше цінував дружні стосунки між тобою і нею (вашу духовну єдність). Колись, як дружина була коханою, ти зневажав шлюби, де разом живуть тільки за інерцією. Коли ти комусь говорив про радість від зустрічі з дружиною, на це дивувались, а ти дивувався їхньому дивуванню. Спостерігаючи за чужим родинним життям, ти сумував: брак кохання, нема задоволення одне одним, брак гармонії духовних інтересів. Цікаво, чи усвідомлюєш ти, чого наразі вам (тобі і дружині) бракує.
Ти думаєш, що я все розумію. І я розумію, тому пропоную стати чужими: твоя дружина розмовляла з моїми матір'ю і сестрою (моєю хворою матір'ю і моєю вкрай правильною сестрою). Вона була переконана, що вони вплинуть. Вони так само були переконані, що вплинуть.
Я роблю кострубаті спроби позбутися тебе і не позбуваюсь.
Ти почуваєшся винним увесь час і нестерпно (втомлений, хворий, розбитий). Я почуваюсь не ліпше й мовчу (втомлена, хвора, розбита).
У тебе — конфлікт між обов'язком і почуттями. У мене — ...а хіба в мене є якісь конфлікти? Я молодша за тебе на шістнадцять років і не заміжня. Я доглядаю за шістьма молодшими дітьми й вимученою злиденним життям матір'ю. Я, врешті-решт, жінка, яку ненавидить уся твоя рідня. Так, а хіба в мене є якісь конфлікти...
До речі, про теперішній твій конфлікт ми свого часу говорили, не уявляючи, що він буде направду твоїм. Я про відвідини місцевого театру гастрольними акторами та їх виставу "Вогні Іванової ночі" за Завдерманом.
Ми побачилися з тобою у ложі. Ти поступився своїм місцем одній із жінок, а сам увесь час стояв. Я стояла так само. Ми мали змогу чи не вперше бути отак-от поруч, не помічаючи інших людей, далеких і нецікавих нам. Час від часу обмінювалися словами. І в мене було відчуття, що наближаю тебе до себе. (Наразі міркую, чи не мав ти тоді відчуття, що наближаєш до себе мене.)
Те, що відбувалося на сцені, вже не інтригувало. Спостерігала лише, як ти реагуєш: героїня, закохана в нареченого своєї зведеної сестри, мусить відмовитися від нього на користь честі та обов'язку перед батьками та сестрою. Тобі неприємна така розв'язка. Ти не приховуєш свого розчарування. А по завершенні вистави кажеш, що кінцівка мала би бути іншою: героїні варто було знехтувати своїми обов'язками і піти з ним. Я не знала, що відповісти, бо, навіть наближаючи тебе, погодитися в ту мить із таким твердженням не могла.
Попри те що переконуєш дружину, що наші стосунки розірвані, ти плануєш чергове побачення і розмову, аби пояснити; кинути родину та виїхати зі мною з Чернігова бракув^ю сил. Я думаю про чергові докори сумління: кинути родину та виїхати зі мною з Чернігова у тебе забракне сил. (Я знаю про це, я знала про це.)
Пригадую, на одній із зустрічей ти спитав, чи хочу виїхати з Чернігова прямо завтра, так, як стоїмо. Засміялася. Іншої реакції на твої слова не могло бути. Щоправда, її ти не очікував. Зболено подивився. Запитала, куди саме поїдемо. Ти був налаштований досить серйозно (мене це трохи злякало), відтак відповів, що байдуже куди, щоб лише вдвох. (Це така твоя безпросвітна мрія — мати мене поруч і не задихатися в тих умовах, що склалися. Мати мене поруч, аби писати і бути здоровим. Мати мене поруч, аби бути.)
Я усвідомлювала неможливість її, бо знала, з якими труднощами через політичну неблагонадійність і полі-ційний нагляд (жандарми й досі не позбавляють тебе своєї опіки, надовго прив'язуючи до певного місця та забороняючи всяку працю, крім фізичної, до якої ти не здатний) влаштувався на службу. Зрештою, з не меншими труднощами на посаді в статбюро опинилась і я. (Це правда, що в Чернігові статистичне бюро було чи не єдиним притулком для неблагонадійної інтелігенції і неавторитетного на ті часи жіноцтва.)
Для початку ми вирішили підшукати надійну місцину, а потім здійснити нереальний план. Але твій знайомий із Єкатеринодара — той, хто мав допомогти з надійною місциною, який направду виявився на лікуванні в Німеччині та й, урешті, незабаром помер, — нам аніскільки не допоміг. Хоча ти був переконаний, що станеться саме так, як задумав.
А далі... Далі — перспектива нашого спільного життя майже не обговорюватиметься. І я по-рабськи коритимуся цьому.
Мені доводиться змушувати себе не рачити у тобі порожнечі. Утім я її бачу — темну, аж діймає. При цьому зичу тобі щастя поза мною. Ти хочеш обійняти, мовляв, ніякого щастя поза тобою. Але обійми наразі недоступні, відтак — апатія і тупий біль, що посилюється, коли думаєш про мене. Твоє існування—суцільна рана, і ти цього не приховуєш: не говориш, не пишеш, не живеш. Принаймні саме це повідомляєш чи не щоденно. Мене діймають твої хвилювання, твоя невигойна спрага у мені: якщо я тобі необхідна — я буду, і я не висловлюватиму жодних жалів.
2
Ми удвох. Ти зрідка, як нині, у моєму ліжку. Хоча це аж занадто зрідка: у нас майже немає можливості на інтимну самоту. Єдине — нетривалі сходини, приміром на Болдиній горі або на цвинтарі у Березках. Чекаю я, часом — ти чекаєш. І так роками.
Мене розпирає на ніжність, якщо ти помітив. Ми не бачилися одне в одному нескінченно, тому отримуєш надмір цієї нудотної жіночої солодкості й невиправної нав'язливості. Я пеститиму твоє тіло попри помітну фізичну втому — ти нерухливий, і ця непорушність викликає в мені відразливу дитячу агресію.
Своїм приємним, наче трохи надтріснутим, тихим голосом називаєш мене дитинкою. Гаразд, я — дитинка, нехай ти будеш певен у своїх батьківських спроможностях. Проте справжня дитинка — не я, а кволий, худенький хлопчик із блідим матовим лицем, що зріс під материнською опікою і назавше лишився її.
Я про тебе і твою божевільну матір, яка, незважаючи на вашу удавану схожість (звичками, уподобаннями, обличчям), абсолютно інакша. А божевілля її в хорошому розумінні, хоча не на користь. Свого часу вона наважилася на істинну непокору. Можливо, саме за це й була покарана — тим, заради кого ослухалася батьківських заборон, — чоловіком-п'яничкою, рядовим службовцем. Захищаючи матір, ти кидався на батька з ножем. Не знаю, чи бажав ти йому смерті, коли він залишив родину і прирік тебе на чорнороб-ство замість навчання в університеті. Звісно ж, про це ти змовчав.
Поводжуся з тобою зголодніло і прагло. Так трапляється, але зовні не виказую. Мене пригнічує наша обопільна інтроверсія. Ти не виказуєш так само. І це добиває обох. Коли після всього затихаєш на кілька хвилин у мені, затуляю повіки і припиняю чекати далі. Далі — це того, що буде, коли рушиш за межі ліжка, а я нерухомо застигну в очікуванні на прийдешнє.
А поки злегка поціляю губами твого ребра, одного з них, зауважуючи між іншим чергову родимку, якими обростає улюблене тіло. Так, зауважую і цілую з метою приховати вже очікувану хвилю загальмованого мислення і рухів.
Я ніжу колись давно побиті твої ноги, що й досі болять. То їх болі, доповнені безкінечним ходінням тебе-філоксериста (Каменча, Джурджулешті, Рені, Пересічина, Ішновець, Ялта, Сімеїз, Алупка, Алушта...), твоїми поїздками півднем країни без теплого одягу, кутанням уночі на рубці в брезенти (в підсумку зароблені тяжкий ревматизм, хвороба серця), стають моєю журою.
Питаю, чи називав (називаєш, називатимеш) ти дитинкою свою дружину. Але твоя незворушність вкотре зависає покарою над моєю допитливістю. І я покірливо вмовкаю: ти називав дитинкою свою дружину, виконуючи обрядовий танок довічно чемного чоловіка довкола освіченої владної (безкомпромісної) жінки — колишньої вихованки природознавчого факультету Бестужівських вищих жіночих курсів, утримуваної у дев'яносто третьому у Варшавській цитаделі за поширення нелегальної літератури, яка й досі у зв'язку з цим перебуває під наглядом поліції, — Віри Дейші.
Ти чекав від неї теплого прихистку і маленького Юрка, а потім іще когось, кого вона не хотіла, чекав. Напевно, це мало бути свято життя. Але що я можу про це знати?
Що я можу знати, чи справляла вона собі весільну сукню? Що я можу знати, чи тобі не стачало її поцілунків, до яких ти так звик? Що я можу знати, чи ти пестив її у думках?.. Утім я знаю, що своєї самотності ти волів позбуватися. Тому була вона, чого була, вона і досі є — вона як запах потовченої жовтневої груші й мара ледь отримуваного сімейного затишку.
Дружина чи не щоночі привиджувалася тобі. Ти чи не щоночі викликав у пам'яті її образ, пригадував голос, вираз очей, рухи. Ти чекав, будучи далеким і, здавалося, нереальним: день перший без Віри, третій день без Віри, день дев'ятий без моєї дитини... Поганий день.
Я переконую себе, що не знаю твого іншого життя.