Nachtingal

Редінг Барбара

Увага, вікове обмеження 18+

Вони довго жили у клітці тіла ті криваві, як маки, солов'ї, і от вони вирвалися на волю крізь криваві отвори ран.

В. Голобородько "Баляда про кривавих солов'їв"

Ненароком, це голос. Сум, а не одповідаєш. Коли сонмище брунатної комашні. Не відаю, чи питання. Обеззброєна, така глупа. Чекаю на прозріння. Від чогось. Верещу, але вможливлюю певні звуки мовчанням. Банно, пустилась. Два молочних береги. Такі казкові упередження. Навіть не міркування. На табуретці сидять твої рештки. Зовсім не тіло, не з кишками. Ускладнюю криком, що до вереску. Слугуєш перепоною. Аби надалі (колись) таки дозволяти, вивершувати. Мої беркі до поцілунків губи пухнуть од відсутности терзань. Смокчеш чужих роз'юшених пуп'янок. Ані рожевих, ані рудих. Дозріваю гречаним цвітом. Кличу за звичкою. Запрошений, не прагнеш. Деру із корінням ковил. У пасма свого волосся вплітаю чебрець. Духмяно, щоби схилився. У передпокої безсоромні тілеса — гладкі, спітнілі. Тягнуть білі простирадла з мого ліжка. Чорні рюші білизни спадають клаптями до ніг. Спритні пальці шарудять стегнами, пеститимуть сідниці. Схоплююсь. До біса снити. Обірвані прелюдії. Замальовую пухнастих фіґур. Натомість колам — їхнє зафарбоване щезання. Запах сиґаріт. У мізках димова завіса. На груди хтось струшує попіл. Нудить у безвісти. Застигаю: де вереск, де крик. Знизуєш плечима, будучи непомітним. Не впізнаю через спеку — страшна задуха, до безуму. Щось од безумного (невиліковного). Устромлятимуть рису або ж то пшона. Сипатиметься, не жуватимем. У роті — зелена ненасить. Дай-бо слини, белькотіння під молитву. Чи прохання. Засипаєш сірими пір'їнами, злітаючи. Клюєш чоло, а викльовуєш очні яблука. Спадаю до землі. Лишаюся в калюжі, виснажена кропіткою працею. Моторошно, коли ні краплі дощу. Вислизую. На світлі — у плямах, брудом. Обіймаю дерев'яного хреста. Ти майстрував для обох. Спочатку ти, я мала би бути останньою. Ми оселилися від світу, але нас віднайшли. Уже не тьмяна синь. На світ вириваються мертві крилаті зародки. Пізно, сходить сонце. Відлітаєш. Упиваюся наливкою з крови, коли починає текти з твоїх ніг.

Ми знайомі. Що з цього буде — так розважається Бог. Переконує, немовбито комусь із нас уже давно добре. Цікаво, кому — (давно) добре. На колінах величезні жовті синці. Хтось або бив, або кусав (шматував). Зупинятися не просила — синці на стегнах, сідницях, спині. Зуби і батіг. Сідаю в купіль, аби помітити всі ці недоліки тілом. Розпирає на регіт. Опускаюся з головою до окропу і розплющую очі. Пригадую: мені наснилося чи ти насправді запрошував кудись утекти на початку літа. Я чекала щочетверга, але ти так і не забрав мене на зупинці. (Таки наснилося, коли не забрав, а я чекала.) Довкола роїлись людські тулуби і я, мабуть, боялася. Хоча звідки страхи, навіть не припускаю. Водяна пара заполонює приміщення, у голові паморочиться. Уперто продовжую лежати і пригадувати те, що немає ніякого сенсу. Принаймні, літо почалося, а ти мене нікуди не забрав. Місто, де на нас чекають кілька років, зі спогадів. Так ти мені пояснював. Спогади, звісно, твої, я не ворушу, не спричиняю болю. Утім, у біль ти вже не віриш, чомусь спливає, тому — й не спричинила би. Котрий день поспіль переконуєш: будемо вдвох, нам не заважатимуть (не шукатимуть). Сумирно й притихло слухаю, не перебиваю, завчасно певна — ми не будемо вдвох, не поїдемо. Божевільна спека. Не варт наповнювати ванну гарячою водою і поринати усією подобою. (Наповнюю, поринаю.) Перепрошуєш, що не вийшло. Те, скільки чекала тебе на зупинці і вдихала гнійних пахів, не цікавишся. Наступного разу — обов'язково (це все, що від тебе). Із тиждень мене не існує, а в четвер, опісля твоєї нез'яви, шпую: відмовляюсь розуміти правила гри, кидаю робоче місце в надії не повертатись. Припиняю подачу гарячої води; зі стін стікають брудні патьоки; мило висковзує з-під пальців. Бритвений станок заіржавів. Відчуваю, як голюсь. Волосся на лобку, під пахвами лишається. Почуваюся некомфортно. Шкіра лусне за декілька секунд. Тож, кидаю робоче місце, а за тим, як не з'являєшся на зупинці, вирушаю на пошуки бляклих вражінь. Набережна нашого міста: міліція, порожні пляшки з-під пива і водки. На міському пляжі засмагають пенсіонери і малолітні шльондри. Шльондри думають, що іще мають якусь ціну, хоча давно віддаються за безцінь. В усіх бронзова засмага; усі почуваються задоволеними. Із дитячими візочками повз мене проїжджають дідусі — колишні збоченці, педофіли. Зрештою, я можу й придумувати (видумувати).

Сідаю в траві з єдиним бажанням передушити перехожих або, принаймні, тих пенсіонерів, малолітніх шльондр і дідусів-педофілів із дитячими візочками. Печально. Гірко. За півгодини доходить, що час покидати купіль. Виринаю з окропу, діймаючи себе думкою, наче давно пора вдягатися і рушати. На мить не контролюю свідомости — опиняюся на підлозі, роблячи при цьому марних спроб утриматися за батарею. Ти озиваєшся. Тобі шкода, що знову не вийшло і вже більше нічого не обіцяєш. Ну і славно, що не обіцяєш. Піднімаюся з трави, аби повернутись додому і вкотре (марно) себе злікувати. Приміром, передивляючись протягом дванадцяти годин безтурботних еротичних сновидінь, де братимуть участь незнайомі мені люди. Болить плече і ліва рука. Либонь, добряче плюхнулась. Зауважую, лежала двадцять хвилин, а відтак уже запізнююсь на зустріч. Повідомляю, що знепритомніла і, можливо, мені це сподобалось. Не зайве спробувати якось іще, жартую. Ти серйозний і не підтримуєш такої дитячості: нема, чому радіти, видаєш. Глупо, але ображаюсь. Думаю, якого біса мене не підтримуєш. Одягаюсь, взуваю кросівки і вистрибую на розпечені червневі вулиці. Направду, ніякого літа, просто ніхто не хоче розуміти (бачити). Мені не віритимуть, мовчу (не ділюся). Не дає покою, через що ти такий серйозний. Міркую, чи побачимось. Байдуже, коли якісь тюхтії звертаються, аби запропонувати свою веселу компанію. Але всміхаюся і йду повз. Нехай їхні шмарклі слухають спраглі на тілесні забави дівульки. Перед тим, як цілуватимеш мені долоні і говоритимеш, що хочеш, перестріваю розплодок цивілізації та парочку привабливих цип. Розплодок цивілізації (три баби і їхні діти) уливають до горлянки літри світлих алкоґольних напоїв, викурюють пачки міцних циґарок. Зазвичай, я зацікавлена в подібних речах. І сього разу не виняток — я цікавлюсь. Ніби поглинута читанням слухаю теревені розплодку. Одна наливає своїй дитині пива і відправляє погуляти. Дитина з радістю хапає плястикового стаканчика і стрибає до фонтану. Інші члени розплодку уважно слухають про стриптиз і секс утрьох (чоловік, дружина і якась випадкова хвойда). Дружина танцювала стриптиз, поки випадкова хвойда розігрівала її чоловіка губами. А потім усе було в кайф трьом — лизання, злучка, трахання. Мене розпирає на сміх. Можливо, направду дуже страшно. Йду, лишаю у спокої розплодок цивілізації. Десь ми мали вже зустрітися, але я абсолютно не пам'ятаю — де. Напружуюсь, пітнію. Десь ти чекаєш на мене, і все так недоречно. Парочка привабливих цип віднаходить мою плоть у цьому стані. Вони у красивих сукнях, нафарбовані. (Здається, щось подібне переслідує мене все життя.) Ципи запрошують до свого затишного кубельця, а я розгублена. Не можу: ти десь чекаєш на мене. Ципи переконують, що це ненадовго і буде хороше. Не соромся, ну ж бо, давай — підштовхують. Ципи розвіють мій смуток, а за сим проведуть до того місця, де ти чекаєш на мене. Так, наголошують ципи, вони знають, що ти чекаєш, де — ти чекаєш. Що ж, вибору нема, тому приймаю пропозицію цип, питаючи, чи не обманюють вони, чи чесні й серйозно відведуть. Ципи неоднозначно посміхаються: звісно, відведуть. В однокімнатній квартирі на четвертому поверсі неймовірна духота. Ципи пропонують зняти одяг і розслабитися: зараз буде охолоджене біле вино, таке, до якого я встигла звикнути, тілесний контакт, але не такий, що відомий мені, інакший (приємніший). Не завадить душ і ципи погоджуються. Вони перші знімають свої сукні.

Виявляється, нижньої білизни ципи влітку не носять. Особливо, як така спека. У цип поголені лобки. Мені анітрохи не подобається. Ципи цілують одна одну в губи; я відвертаюся. Вони заходять до ванної кімнати. Двері не причиняють. Чую, як ллється вода. Ципи пестять груди і животи. Пробую опанувати хаос: гадаю, для чого я ципам, їм і без мене солодко. У свідомости виринаєш ти; ципи пробивають мармуровими голосами завісу зі спогадів. Кличуть мене до ванної, питають, чи роздяглася, готова. Ні, не роздяглася, не готова. Відкорковую пляшку їхнього білого вина і залпом опорожняю. Вино тече підборіддям. Негідні картинки зі світанкових сновидінь міцно лягають на мої стегна і починають поволі рухатись. Повітря гусне жіночою вільготою з піхви. Мої пальці в теплому слизу, язик ковтає чужий рожевий рот. Дорікаю, що відбувається. Кокаїн з лікувальною метою сиплять до пупка і по черзі прикладаються. Нереальним фантазіям вчать привабливі ципи — вони наркоманки. Зграя вогняних риб витріщається з акваріума на те, чим переймаються їхні господині. Ципи гарчать, виють. У стіни кувалдами б'ють сусіди, вимагаючи тиші. Долонями затуляю вуха, але бачу, що сиплеться цегла. Припиніть, вередую. Зупиніться. Ципи поливають із ковша, підсовують відворотного зілля. Одна з цип колошматить по щоках. Розплющую очі: ципи в халатах, схвильовані. На Бога, кажуть ципи, що за жарти. Поруч із собою помічаю порожню пляшку з-під вина — все розумію, ципи плюскалися довго. Вдягаються — поведуть, де ти. Ципам ясно, що нічого доладного між нами (ципами і мною) відбутися не може. Вони пошукають іншої — не хочуть мати справ із божевільною. Я не ображаюся, най — божевільною, аби провели до того місця, де ти чекаєш на мене. Почуваюся кепсько, намагаюся триматись. Не п'яна. Ми входимо до темного бару. Мало столиків і забагато фальшивого люду. Накурено, відворотно. Невже ти маєш бути тут — не вкладається. Нарешті, ципи кивають головами у твій бік. Помічаю, радію. Це все, і щезають. За столиком ти не один, я помічаю. Сідаю навпроти, але не зауважуєш. Ти наполегливо розглядаєш жінку, що вчепилась у руку свого дебелого коханця.

1 2 3 4 5