А чому? Та тому, що Вирвизуб кілька разів дав їм добрячого чосу.
— А наш Швайка? — втрутився воронівець Байлем. — Він що — теж у плавнях відсиджується?
— Ну, Швайка… — не згодився сперечальник. — Швайка — то зовсім інше. У нього з ординцем свої рахунки.
— А в тебе що, їх немає, так? У тебе що — батьки своєю смертю померли?
Вирвизуб замахав руками.
— Хлопці, не чубтеся! — вигукнув він. — Так ви мені всіх татар розлякаєте. Краще давайте-но послухаємо діда. Бачу, він теж хоче щось сказати, та хіба за вами вженешся?
Діда Кібчика і справді тягло в цю суперечку, як старого селезня до річки. Він то невдоволено гмикав, то крутився, неначе йому щось муляло. Проте свого слова дід вставити не наважувався. Бо яке ж ти маєш право повчати чужих, коли в тебе самого онук такий дурень!… Але тепер — інша річ. Не він сам напросився на розмову, а його попрохали.
— Бачу, гарні ви хлопці, — почав дід. — Тільки дурниць у ваших головах не менше, ніж у мого Демка.
— Це ж чого? — образився Байлем.
— А того, що все князів виглядаєте та старост добрих. А князі — вони теж різні бувають. Он у татарів біля Синіх Вод хто головував, га?
Хлопці закрутили головами.
— Ну… хан Качибей, хан Котлабуга і цей, як там його… ага, хан Димитрій.
— От-от, Димитрій! Із наших він, а, кажуть, був гірший за найжорстокішого татарина. Це вам щодо добрих князів. А втекли ви сюди чому — добре життя приїлося? Ні, від таких же панів та старост, за якими оце так жалкуєте. Тож коли вже виглядати якогось князя — то тільки свого. Такого, як оце ми з вами.
— Добре кажете, діду, — згодився Вирвизуб. — Свій — він свій і є. От тільки де ж ти його візьмеш?
— Міг би й сам стати.
— Та ви що, діду? — жахнувся Вирвизуб. — На біса мені те князівство? Треба мені вилежуватися у тих хоромах?
Дід хитро примружився.
— А навіщо тобі вилежуватися? Лежнів і без тебе повно. Тобі б ото сотень зо п’ять гарних братчиків — чим не князь був би?
— Таке скажете. Тут, коли треба дати відкоша ординцям, не знаєш, де й п’ять десятків зібрати…
Замовкли козаки. Мовчали і не знали, що такі ж розмови точаться по всіх дніпровських плавнях та байраках. Від лісової Десни і аж за гримкітливими дніпровськими порогами. Мовчала Україна. Наслухала невимовлене ще слово.
А його все не було. Лише стогін та вороняче каркання злітало над попелищами.
Дід Кібчик підсунув гілку до багаття. Затріскали, високо до неба злетіли червоні язики. Відблиски полум’я забігали по насуплених обличчях.
— Бач, одна лише березова гілка — а скільки того вогню, — зауважив Левко Заярний.
— Справа не в гілці, — відказав на те дід Кібчик. — Вогонь був готовий спалахнути, от що! А березова гілка чи соснова — один біс.
— Щось ви, діду, знову загадками почали говорити, — сказав Байлем.
— Та які там у чорта лисого загадки? Ти що — не бачиш, що Україна не сьогодні-завтра готова спалахнути, як оце багаття? Біда лиш у тім, що все сирі гілки трапляються.
— Еге ж, ваша правда, діду, — згодився Василь. — Ми оце між собою по дорозі говорили, і ось до чого дійшли. Коли вже Вирвизуб запросив нас до спільної рибалки, то чом би йому не покликати нас і тоді, коли рушить на ординця? Усе ж таки шість гарних шабель до зими, знаєте, як би стали в пригоді!
— Це можна, — згодився Вирвизуб. — І взагалі, братчики, можете перебиратися ближче до нас. Місця тут поки що вистачить всім.
— Слухайте-но сюди, хлопці, — озвався дід Кібчик. — А чи всі з вас на зиму збираються на піч залізти? Чи, може, хтось тут залишиться?
— Я лишаюся, — відказав Вирвизуб. — Нікуди мені повертатися. І Швайка теж, мабуть, залишиться.
— За нього можеш не казати. Я про інших питаю.
— Інші теж знайдуться. А до чого, діду, ви оце ведете?
— До того, що добрий курінь кращий від поганої хати, — знову перейшов на загадки дід Кібчик.
Як не дивно, але першим зрозумів діда його онук-тугодум.
— Щира правда! — сказав він ламким басом. — Як на мене, то я теж не пішов би звідсіля нікуди. Ні влітку, ні взимку.
— То в чому ж справа? — запитав Вирвизуб. — Залишайся. Хоча й зелений ти ще, та, бачу, сила є. І злість на Тишкевича теж дещо важить.
— Та я… — знітився Демко. — Як дідо звелять, так воно й буде.
— Де ти, там і я, — відказав на те дід Кібчик. — Бо без мене знову якусь дурницю встругнеш. А поки що, панове братчики, коли дозволите, ми й справді тут залишимося. Нехай онук навчається вашої козацької справи. Та й я теж дещо зможу. Не дивіться, що з мене вже пісок сиплеться. Зате на слизькому не посковзнуся.
— Оце діло! — зрадів Вирвизуб. — Бо я, було, вже подумав, що востаннє сьорбаю таку юшку.