Потерчата (уривок)

Увага! Ви читаєте уривок з твору (ознайомчий фрагмент).

ЇЖАК

... Цей старий парк сусідив з таким же старим кладовищем. Ніхто з людей в ці місця майже не навідувався, тож тутешні мешканці почувалися наче вдома. Інколи навіть можна було почути, як перегукувалися їхні душі.

Нараз я зупинився: переді мною стежку перетнув їжак. На мене він навіть не поглянув. Їжак похитувався на своїх м'яких лапках, начебто повертався з гарних гостей. Кілька разів він втішено чмихнув, мабуть, в тих гостях йому неабияк сподобалося.

На своїх колючках їжак ніс райське яблучко.

Точнісінько такі ж яблучка — маленькі, тверді і неймовірно красиві — рясно звисали із старої яблуні на дідівському городі. Вони аж просилися, щоб їх зірвали. Проте у того, хто їх куштував, щелепи одразу ж зводило судомою, такими вони були кислими.

Зате кращого взвару, який готувала з них моя баба, світ ще не придумав.

Згодом ці райські яблуні на нашій Черкащині перевелися. Їх замінили інші — симиренки, білий налив, анто­нівки, слави переможцям... А райські яблучка лишилися, певно, хіба що там, де їм і належало лишатися за назвою — у раю.

І, судячи з цього ось яблучка на рудих колючках, неважко було здогадатися, що їжак побував у гостях саме там і оце зараз повертається додому. Тільки як йому вдалося знайти туди шпаринку?

Я ступив йому навперейми. Хотілося розпитати, що там зараз діється і чи не бачив він випадково тих, кого я так щиро і невдячно любив у цьому житті.

Проте їжак, схоже, не був налаштований розводитися перед першим-ліпшим зустрічним. Він насторожено тицьнувся кирпатим писком у мій черевик, чмихнув, тепер вже незадоволено, і завернув у кущі.

Тієї ж миті непорушне до того листя стривожено затріпотіло, хоча довкола, як і раніше, стояла глуха, незворушна тиша.

"Зачекай!" — хотів я гукнути навздогін їжакові. Проте було вже пізно — за ним і слід прочах. Лише все тривожніше шуміло листя.

Точнісінько такий їжак проживав у нас майже за сім десятиліть перед цим.

...Цілими ночами шарудів він у нашому шкільному садку, але зранку, як тільки сусідка приносила пузатого глека з молоком, обов'язково з'являвся біля ґанку. Ми з татком наливали йому молочка у вищерблене блюдце і дивилися, як він, захлинаючись, пожадливо хлебче з нього. Потому їжак вдячно тицяв писочком у наші руки і знову дріботів до саду в своїх важливих справах.

Пізньої осені їжак сам видерся на ґанок і рушив, нікуди не завертаючи, прямісінько до нашого чуланчика. Там він позичив у мами всілякого ганчір'я, що валялося по кутках, з головою закутався у нього і заснув.

Я часто навідувався до нього. Їжачок був холодний і не ворушився. Татко сказав, що він спить. І не прокидатиметься аж до весни.

І от він щез. Мабуть, прокинувся і якимось дивом вибрався з хати. Щоправда, минулої ночі я крізь сон ніби чув якесь шурхотіння, але звідкіля я міг знати, що це прокинувся наш сонько! І де його тепер шукати — невідомо. Під ліжком його не було, і в запічку не було, і в сінях... Не інакше, як він скористався з того, що хтось із гостей забув щільно причинити за собою сінешні двері — і вислизнув надвір. От ще роззяви ці гості! Ну нічого, я з ними побалакаю.

Що в мене це виходило, я вже знав. Коли півроку тому мені привезли братика, то до нас почали сходитися всі, хто працював у школі разом з татом і мамою. І так вже їм було цікаво побачити мого Вікторика, що вони аж шиї витягували, мов ті гусаки, аби краще його роздивитися. А що вже сюсюкали, а що вже улюлюкали перед ним! І ніхто навіть не здогадався привітати мене з тим, що нарешті я отримав братика, якого так довго випрохував у тата з мамою.

І тоді я дуже розсердився. Став біля дверей і всім, хто приходив, сердито проголошував:

— Спочатку самі знайдіть в капусті свою дитину, а потім вже приходьте дивитися на чужих!

А вони чомусь починали так сміятися, що декого аж корчило від реготу. І чим більше я на них гнівався, тим більше вони сміялися. Проте всі як один запевняли мене, що вони обов'язково зроблять так, як я їм наказую.

Тож, мабуть, доведеться знову з ними побалакати, коли прийдуть.

— Ану, закривайте за собою двері як слід! — скажу я їм. — А то всі їжаки через вас порозбігаються!

А поки що треба самому його пошукати. Бо, мабуть, таке дурне, вискочило на подвір'я і тепер тремтить десь від холоду.

Я зліз зі свого дерев'яного розмальованого коня, на якому гойдався, зібрав іграшки, щоб не перечепилася мама чи братик, коли трохи ще підросте і почне ходити. Затим почав одягатися. Краєм вуха чув, як у сусідній кімнаті Вікторик сам до себе гугукає, а мама розказує нашій няні, бабуні Насті, про те, як нам жилося до неї. І, звісно, не обійшлося без розповіді, що трапилося зі мною, коли вони з батьком принесли мене з лікарні, де я відпочивав після того, як знайшовся в капусті. Цю розповідь я чув від мами не вперше. Я навіть напам'ять завчив те, що вона розповідала всім своїм знайомим.

А було тоді зі мною таке. Як тільки мене привезли з лікарні, то одразу ж заходилися купати у ночвах. Спочатку хотіли купати в дерев'яних, а потім, коли Дмитро Панасович і Тетяна Василівна подарували для мене цинкові ночви, вирішили купати саме в них.

Купали мене вдвох — мама і її молодша сестра тітка Одарка, що приїхала з сусіднього села Богодухівки, аби подивитися на мене. Тітка Одарка розтопила плиту і нагріла баняк води. Тоді поставила на плиту ночви, а мама застелила їх пелюшками, перелила туди воду і вони заходилися мене купати. Спочатку те купання мені дуже подобалося, я лежав у тих ночвах, як пан, весело метляв ніжками і пускав бульки. А потім невідомо чому почав звиватися і плакати. А потім — ревти. А потім — верещати з усієї сили. Що вже вони зі мною не робили — і гугукали, і пісеньки співали — я все одно верещав так, що аж синіти почав. Добре, що тут нагодився татко, який саме прийшов з уроків пообідати. Він пожбурив портфеля убік і вихопив мене з ночов. І тоді всі побачили, що моя спина від попи і до голови пішла пухирцями. Виявляється, мама з тіткою не взяли до уваги, що дерев'яні ночви, в яких їх самих колись купали, зовсім не те, що цинкові...

Я одягав штанці, слухав, як мама розповідала про моє перше купання, а няня все ойойойкала — і не міг зрозуміти, що ж у цьому такого цікавого. Коли ще це було! А тепер у мене ніяких пухирців немає, хіба що залишилися від них маленькі шрамики. І ніхто вже не може сказати, коли я востаннє плакав. А мама все мене плаксієм перед чужими виставляє. От іще!

— Ой, боюся, що нелегким буде його життя, — бідкалася мама. — Недарма ж кажуть — як почнеш його, так і закінчиш...

— На все воля Божа, — зітхнула бабуня Настя.

— Так він же ж у мене нехрещений... — мама зітхнула ще голосніше, ніж бабуня.

— То похрестіть, — порадила бабуня. — А то так і помре потерчатком. А-а-а... — загуцикала вона Вік­торика.

— Не можна нам цього робити. Бо тоді нас з Григорієм Яковичем можуть звільнити з роботи.

Григорій Якович — це мій татко. Я його люблю не менше, ніж маму, яку звати Ганною Кирилівною. Навіть більше, тому що татко ніколи не розказує, як я надривався, коли мене вперше купали. І він молодець, що найняв таку няню, хоч як мама того не хотіла. Вона запевняла татка, що сама з усім справиться — і братика догляне, і по господарству впорається, і до уроків встигне підготуватися. На це татко відповів, що хоч він і зростав сиротою, проте добре пам'ятає, що в його родині дітей завжди доглядали няні. То ж він зробить все, аби так було й надалі.

А бабуня Настя — так звали нашу няню — мені дуже сподобалася. Як тільки вона прийшла до нас, то одразу пригостила мене пухнастим пиріжечком із солодкою квасолею. Мені рідко доводилося куштувати такі смачні пиріжечки. А які шулики бабуня готує, яку квашу! І ніколи не бурчить, коли я ненароком десь забрьохаюся. І до Вікторика добре ставиться, крихіткою називає.

Але що це я все про маму та про няню! У мене ж їжачок пропав. І тепер я мушу його шукати, бо більше нікому. Але де?

СВИНЯ НА КРИЗІ

Я припав до вікна, що виходило в садок. Саме там минулого літа їжачок найбільше розгулював. Проте зараз майже весь видолинок, у якому стояли дерева, займала величезна калюжа. Не калюжа, а ціле озеро, як казав татко. Сюди всю зиму приходили кататися хлопці з нашого кутка. Проте більше, мабуть, кататися ми вже не будемо, бо вчора по обіді крига почала тріщати. А під вечір Мишко Кучугурний навіть провалився крізь неї. Добре, що це трапилося біля берега і він провалився лише по кісточки.

Цікаво, а яке те озеро зараз? Може, за ніч воно замерзло так, що знову можна буде кататися?

Я вскочив у чобітки, одягнув кожушка і вискочив надвір. Над клунею сходило веселе сонце. Під нею греблися і сокоріли кури. Рудий півень, що розгулював між ними, поглянув у мій бік і одразу ж відвернувся, бо в моїх руках нічого не було.

— Переб'єтеся, ненажери, — сказав я курям і почав обходити нашу хату. Вона була чи не найбільшою хатою в Пирогах. Кажуть, колись у ній жив товстопузий поміщик Довжик. А коли той Довжик втік з петлюрівцями, то його будинок передали приїжджим вчителям, і тепер з одного боку в ній живемо ми, а з іншого — тихий хлопчик Толя Тонківський зі свої­ми батьками. Толя був такий тихий і несміливий, що його навіть півень бив. Тож він більше сидів біля вікна і роздивлявся, що такого небезпечного діється надворі.

Сидів він біля вікна і тепер.

— Ти не бачив нашого їжака? — гукнув я йому.

Толя похитав головою. Чи то не бачив, чи не чув, про що я його запитую.

— Ех ти, глуха тетеря,— сказав я йому. — Боїшся навіть надвір вийти.

Нараз мені спало на думку, що непогано було б оце зараз розігнатися з усіх сил, скочити на кригу і проїхатися по ній аж на той бік — туди, де на підвищенні починаються сільські городи, а за ними видніються солом'яні дахи. Проїхатися так, щоб аж у вухах засвистіло, а в Толика від заздрощів аж витягнулося обличчя!

Я вже відставив було назад праву ногу і нагнувся, аби сильніше відштовхнутися. Проте в останню мить встиг завважити, що між берегом і озером крига була іншого кольору, ніж на середині. Видавалася вона мені такою прозорою, наче її взагалі не було. Ні, мабуть, треба спочатку розвідати, чи здатна вона витримати мене, а тоді вже розганятися.

Проте зробити цього я не встиг, бо нараз на протилежному кінці городів здійнявся ґвалт.