І хлопці.
— Еге ж, ми бачили, — втрутився Грицик у розмову дорослих.
— Хе-хе, — стомлено сказав дід Кудьма. — Нічого ви не розумієте. Для пана Кобильського Тишкевич набагато важливіший, ніж усі ми разом узяті. Не буде він ставати на прю з татарами. Навпаки, він сам не проти у злуку з ними увійти. А Тишкевич у цій справі — його права рука.
— Тоді я подамся до переяславського старости, — не здавався Швайка.
— Податися, звісно, можна, — згодився дід Кудьма. — Але ворон воронові навряд чи видзьобає око. А от ти можеш накласти головою.
Швайка довго мовчав.
— Страшні речі ви розказуєте, діду, — нарешті подав він голос. — Де ж тоді правда на світі, кому вірити?
— Собі, — відказав дід Кудьма. — Ніхто тебе не оборонить від тої сарани. Сам маєш боронитися. Зі своїм товариством. Ну, годі про це. Бачу, хлопці ледь тримаються на ногах. А до цього… г-мм, вовкулацького гнізда, — тут Грицикові здалося, ніби дід Кудьма посміхнувся, — вам ще йти та йти. Взяв би я вас до себе, та в такий час навіть сам боюся ходити по цих шелюгах.
— І все ж якось воно не так виходить, — в задумі промовив Швайка. — От ви, діду, заборонили мені полювати під Воронівкою на Тишкевича, а самі наслали на нього вовків. Що ви на це?
— А вовки і є вовки. Що з них візьмеш? — відказав дід Кудьма. — І люди за їхні дії не відповідають. А от за твої дії ще й як будуть відповідати…
Він хитнув головою і за кілька кроків, як обережний звір, зник в очеретах, що оточували трясовину. За хвилю до хлопців долинуло:
— Взавтра я вас сам розшукаю…
Коли хлопці зі Швайкою дісталися до руїн під Воронівкою, у селі вже співали півні. Санькові здалося, начебто поміж ними чути і голос їхнього Рудого.
"А мама спить собі і не знає, що я зовсім поруч, — подумав Санько. — От би подивитися, як вона там…"
Проте не можна йому зараз до Воронівки. І нема на те ради. Дід Кудьма заборонив їм навіть носа туди показувати.
Вовки Тишкевича не наздогнали. Вони не вміли лазити по деревах.
А перед тим було от що.
На тому місці, де на Тишкевича мав чекати Дурна Сила, нікого не було. Проте численні сліди кінських копит свідчили, що тут хтось був, і тривалий час. Може, Дурна Сила перебрався в інше місце і зараз ховається десь неподалік?
І Тишкевич заходився кружляти довкола місцини, де мав бути Демко. Хоча щось нашіптувало йому, що хутра, здобуті розбійництвом у плавнях, уже втрачені для нього, і краще повернутися до Канівців. І вже тоді, залагодивши справи з паном Кобильським, можна спокійно зайнятися пошуками Демка.
"Напевно цей дурний ґедзь подався до свого діда, — сердито міркував Тишкевич. — Ну, я ж йому…"
Зненацька легкий вітерець доніс до нього відгомін приглушеної розмови. Вона долинала звідтіля, де трясовина впритул підходила до крутого пагорба.
Тишкевич завмер. Якусь мить розмірковував, тоді торкнув повід, і кінь неохоче рушив у той бік. На краю галяви кінь зупинився і злякано форкнув.
І тоді Тишкевич побачив, як з приболотних кущів випірнуло і подалося йому назустріч кілька легких тіней.
"Вовки! — промайнула думка. — Чого це раптом? Адже вони нападають здебільшого взимку…"
Проте дивуватися не було часу. Кінь затремтів, став дибки і поніс розгубленого вершника лісовою дорогою, що вела до Воронівки.
Тишкевич раз по раз озирався. Вовки швидко наздоганяли його. Попереду мчав вовк завбільшки з теля. Тишкевич хапливо випустив у нього кілька стріл, та, вочевидь, не вцілив. Тільки того й домігся, що переслідувачі звернули з дороги і, схоже, почали обганяти вершника кущами.
Тоді Тишкевич зробив єдине, на що був спроможний. Він з усіх сил смикнув за повід і, коли кінь загарцював на місці, став на сідло і дотягся руками до найближчої гілки. За якусь мить Тишкевич уже сидів на дереві. А ще через мить вовки звідусіль накинулися на коня. Кінь дико іржав, шалено гарцював копитами, проте вовки були набагато меткіші.
Врешті з конем було покінчено, і з землі до Тишкевича долинув хрускіт кісток.
Лише величезний вовк не брав участі у розправі. Він сидів неподалік від дерева, на яке вибрався втікач, і не зводив з нього очей.
Аж перед світанком вовчий виводок безшелесно розтанув у тумані. Проте Тишкевич присилував себе злізти з дерева лише тоді, коли сонячне проміння затанцювало на росяному листі.
СУД У ПЛАВНЯХ
Вогненночубий чоловік вигулькнув із кущів так несподівано, що кінь під дідом Кібчиком злякано метнувся вбік.
— Що за одні? — погрозливо запитав вогненночубий. На ньому була засмальцьована полотняна сорочка, полотняні, фарбовані соком бузини штани і заломлена набакир смушкова шапка. Рудий вус звисав до самого підборіддя. Сірі примружені очі пильно стежили за кожним рухом подорожніх. Вогненночубого особливо цікавив Демко, який не їхав верхи, а йшов пішки, тримаючи коня за повід.
— Шукаємо певну людину, — ухильно відказав дід Кібчик. Бо хто його знає, що то за один вигулькнув перед ними. На татарського попихача ніби не схожий — це добре. А от що може належати до таких, як Тишкевич — це вже гірше. Це вже геть небезпечно.
Чоловік примружив око так, що воно майже заплющилося.
— Видно, велике цабе та людина, коли такий сивий дідуган подався шукати його світ за очі.
— Діда не чіпай, — попередив Демко і доторкнувся до важкого окоренка, що лежав поперек сідла.
— А що буде? — поцікавився вогненночубий.
— Побачиш…
Чоловік знову зміряв Демка поглядом і вирішив, що цей молодий здоровило не жартує. Тоді відступив назад і свиснув. З-за куща негайно випірнув його товариш з луком у руках. Він був у такій же полотняній одежині, хіба що повновидіший та вуса мав русяві.
— Бач, — сказав перший. — Кудись чимчикують, а куди — відповідати не бажають. Може, гидують нами?
— Може, — згодився русявий. — Ти, Мацику, краще глянь на коней. Пізнаєш?
— Еге ж. Вирвизуб днів з десять тому їздив на цих двох.
— То ви його знаєте? — зрадів дід Кібчик. — Так би й сказали! Ми якраз до нього.
— Можливо, — згодився Мацик. — Та, здається, на цих двох після Вирвизуба їздив хтось інший. Де вони?
— Це ти про Швайку та тих двох діток? З ними все гаразд. Доїхали, куди треба, а нас попрохали віддати Вирвизубові його коней.
— А де воно, оте "куди треба"? — підозріло запитав Мацик. — Може, воно те, звідкіля вже не повертаються?
— Ага, — згодився русявий. — Були у нас такі нещодавно. З вигляду хлопці як хлопці, а насправді вурдалаки.
— Тю, дурні! — обурився на те дід Кібчик. — Давно вже не зустрічав таких бевзів!
Русявий зареготав.
— А дідок нічогенький! Гострий на язик. Аби ще й совість у нього була чиста, тоді б і ціни йому не було.
— Ти краще за своєю простеж, — огризнувся дід Кібчик. — Мені Вирвизуб потрібен, чуєш?
— Та вже ж не глухий, — відказав повновидий. — Буде вам і Вирвизуб. Тільки не зараз. Ви ото краще приляжте в холодку та відпочиньте з дороги.
Вилежуватися в холодку довелося досить довго. Лише під вечір до діброви звернуло трійко вершників. Вони були обвішані дичиною.
— Оце, Штефане, до тебе гості прибули, — пояснив Мацик широкоплечому чоловікові. — А чого прибули — не кажуть. Дуже горді.
Штефан уважно поглянув на затриманих.
— Ніби вперше бачу. Звідкіля будете?
— Навстоячки довго розповідати, — відказав дід Кібчик. Краєм ока завважив, як з кущів вийшов якийсь звір, схожий на вовка. Одне вухо у нього було наче зрізане, через писок проліг глибокий шрам. — То часом не Сирітка? — запитав дід. — Грім мене побий, коли не Сирітка! Ану, йди-но сюди, лапу дай!
Підійти Сирітка підійшов, але лапу не подав. Лише приязно змахнув хвостом.
— О, то ви, виходить, знайомі? — здивувався Вирвизуб. — Коли ж це ви встигли?
— Та я його пам’ятаю ще сліпим вовченятком, — відказав дід Кібчик. — Не одне цебро молока зносив таким халамидникам, як він.
— Стривай-но, діду, — зупинив його Вирвизуб. — А як же бути з Кудьмою?
— А ніяк. Він їх наукам навчав, а я інколи їдло носив.
Вирвизуб ляснув себе по колінах.
— Гей, братчики, гарна людина до нас завітала! — загукав він. — Якби не вона, то, може, і Сирітки не було б! А якби не було Сирітки, то мене кістлява баба з косою вже давно забрала б до себе.
Потому Вирвизуб підозріло зиркнув на рудого Мацика й запитав:
— Слухайте, діду, а цей Мацик з Мусієм вам нічого дурного не набазікали? Не ображали вас?
— Та ні, — стримано відказав дід Кібчик. — Хлопці ніби сумирні.
— То не сердьтеся на них, коли що. Люті вони зараз. Треба полювати, а доводиться сидіти в дібровах, бусурмана вистежувати. Бо завелися, розумієте, всілякі тут Тишкевичі. Може, чули про такого?
— Як не чути. Заради нього оце й прибилися до тебе. Швайка порадив.
— О! Заради Пилипа зроблю все, що завгодно.
— Не кажи гоп… Ось це, — дід Кібчик виштовхнув Демка наперед, — мій онук. Та зв’язала його нечиста з тим іродом Тишкевичем. Повірило, дурне, що той ніби бореться з ординцями. От і робило, що той тільки скаже.
Обличчя у братчиків посуворішали.
— Чи це не той, що з ним їздив? — запитав Мацик.
— Він. Кажу ж, дурне, повірило…
Вирвизуб скрушно похитав головою.
— Тоді, діду, кепські справи у вашого онука. Висіти йому на осиці, не інакше. За грабунки і вбивство Верховодки та інших хлопців.
— Я нікого не вбивав, — заперечив Демко. — Я той… Тишкевич каже: я зараз побалакаю з ним і дам гроші за хутра. Ну, пішли вони у кущі, погомоніли, а тоді Тишкевич повертається і каже: все, розрахувався, тепер хутра наші. Ну, я й возив їх… А тепер осьо привіз назад.
Демко ляснув долонею по саквах і додав, аби було переконливіше:
— Дідо так наказали.
Вирвизуб у задумі заходився крутити вуса.
— Тут без вечері не розберешся, — нарешті вирішив він. — Це ж скільки років тобі?
— Шістнадцяте літо буде, — втрутився дід Кібчик.
— Зовсім ще мале, — зітхнув Вирвизуб.
— Еге ж, манюня та й годі, — зло посміхнувся рудий Мацик.
— Я б на твоєму місці менше шкірив зуби, — дорікнув йому Вирвизуб. — Коли вже тебе той Тишкевич злапав, мов куріпку, то що тоді казати про малого?
— Воно таки так, — знітився Мацик. — Тут, теє… і справді. Та з іншого боку…
— То ж бо й воно, що з іншого боку, — зауважив Вирвизуб. — Ти краще от що зроби: зганяй-но мерщій до Грека. Як він скаже, так тому й бути.
— Та це ж далеко, — завагався Мацик.
— Нітрохи не далеко. Сідай на коня — і гайда. Якраз на куліш і повернетеся.
І справді, повернувся Мацик зі смаглявим вусанем тоді, коли Вирвизубові братчики почали моститися навколо казана.