Гості на мітлі (уривок)

Володимир Рутківський

Увага! Ви читаєте ознайомчий фрагмент — невеличкий уривок з твору! Повний текст цього твору, на жаль, недоступний для читання на нашому сайті. Пошукайте, можливо цю книгу можна купити.

ПРИБУТТЯ

Треба, здається, переходити на ручне управління...

Ядвіга Олізарівна доторкнулася до виступу на пульті і подумки віддала команду. СТУПа слухняно заклала крутий віраж, тоді зменшила швидкість і пішла на зниження.

[СТУПа — Система Точного Управління Польотом. Принцип її дії поки що не з'ясований.]

Далеко внизу мовчазно пропливала опівнічна земля. Нещодавно випав рясний дощ, і вона була покрита брудними озерцями, баюрами та струмками, в яких тьмяно і холодно виблискували зірки. Сірими стрічками асфальтових доріг неспішно, неначе лісові світлячки, проповзали вогні запізнілих автомобілів.

Незабаром щезли і вони.

А СТУПа все летіла та й летіла. Навколо стояла глибока тиша. Зрідка сліпучі риски метеорів пронизували простір і згасали, не досягнувши землі.

Зненацька Ядвіга Олізарівна подалася вперед.

— Здається, звідсіля починаються мої рідні місця, — неголосно проказала вона. — Проте що я верзу? Які вони мені рідні? Крім горя, нічого я тут не зазнала... Чуєш, Аристарху? Чи ти знову заснув?

Той, кого стосувалося це запитання, знехотя розплющив одне око і солодко позіхнув. Тоді понюхав повітря і стурбовано попередив:

— Рано ще сідати. Надто вже тягне звідусіль людським духом. Звідси тягне... звідси... і звідси...

Ядвіга Олізарівна на знак згоди хитнула сивою головою і знову подумки віддала команду. СТУПа, зблискуючи лакованими боками, піднялася трохи вгору і нечутно полетіла уздовж русла вузенької звивистої річки. В обличчя війнуло вогкістю. Ядвіга Олізарівна мерзлякувато зіщулилася, подмухала на руки і скомандувала СТУПі взяти правіше.

Тепер вони летіли над лісовим масивом, котрий з такої відстані більше був схожий не на ліс, а на величезну чорнильну ляпку. І лише гострий погляд Аристарха міг вирізняти в ньому окремі дерева та кущі.

— Все летимо та й летимо, — зауважив він і потягнувся так, що аж кісточки затріщали. — А між іншим, не завадило щось би й пожувати. Як ти ставишся до цього заходу?

Ядвіга Олізарівна кинула на нього невдоволений погляд.

— Слова які — "пожувати", "захід", — сказала вона. — І де тільки ти їх нахапався?

Аристарх лише невизначено посміхнувся і поклав голову на лапи. Зустрічний потік прохолодного повітря скуйовдив його зваляну, звіку нечесану шерсть. Примруженими очима він деякий час пильно вдивлявся у нічну темряву. Нарешті збуджено стріпнувся:

— О! Тут, здається, саме те, що нам потрібно. Людським духом і близько не тхне.

Для більшої переконливості він голосно втягнув у себе повітря і додав:

— Принаймні свіжим. Коли вже приземлятися, то кращого місця не знайти... — Та оскільки Ядвіга Олізарівна приземлятися не поспішала, Аристарх нетерпляче забарабанив обрубком хвоста по стінці СТУПи і підвищив голос: — Та кажу ж тобі, що немає тут жодної людини! І, врешті-решт, повинен я хоч раз на добу повечеряти? Авжеж, повинен. То якого дідька ми ще чогось шукаємо?

— Ох, докомандуєшся ти в мене, — сказала йому Ядвіга Олізарівна. — Перепаде колись тобі за таке на горіхи, ох і перепаде!

— А що ти мені зробиш? — поцікавився Аристарх.

— Відлупцюю, як Сидорову козу.

Аристарх насмішкувато пирхнув у відповідь.

— Все обіцяєш та обіцяєш, — сказав він. — А сама, либонь, уявлення не маєш, як це робиться.

Ядвіга Олізарівна скосила на нього гнівним оком. От же ж і неслух, цей Аристарх, от же ж і задирака! І в кого лише він удався?

А й справді, не завадило хоч би раз обламати об його боки лозину. Та все рука якось не піднімається на таке. Ядвіга Олізарівна пам'ятає його ще зовсім крихітною, напівсліпою істотою, котрій і жити на цьому світі лишалося лічені хвилини. Леле, скільки їй довелося доглядати за ним, скільки було витрачено дорогоцінної філіги, доки він, зрештою, не перетворився на такого ось бешкетливого здорованя! На жаль, надто вже бешкетливого.

[Філіга — здається, щось дуже корисне і несмачне. Як риб'ячий жир.]

І все ж її рука, мабуть, так і не візьметься за лозиняку. Бо як би там не було, а він для неї залишається єдиною близькою душею в цьому злому і жорстокому світі.

З іншого боку, Аристарх таки має рацію, подумала Ядвіга Олізарівна. Не носитися ж їм цілісіньку ніч поміж небом та землею. Тим паче, що не на прогулянку вони сюди прилетіли! Ні, була в них одна справа, від якої декому з місцевих жителів не поздоровиться. Хоча, звісно, шкода, що таке повинно трапитися саме там, де колись проминуло її дитинство.

Проте вибирати не доводилося. Завдання — воно і є завдання. Жалість чи сумніви тут ні до чого.

СТУПа пролетіла над маленьким, без єдиного вогника, селом, перелетіла через крутий яр і, сповільнюючи швидкість, попливла над лугом, на якому були розкидані рідкі кущі невисокого чагарнику.

За лугом, на узліссі, причаївся непоказний будиночок з підсліпуватими, давно не митими віконцями. Судячи з усього, в цьому будиночку ніхто не жив.

І все ж Ядвіга Олізарівна для більшої певності облетіла навколо захаращеного обійстя. Перекошені трухляві ворота, стежка, якої вже майже не видно під споришем, численні дірки в солом'яній стрісі... Так, це було саме те, що їм потрібно.

— Стрибай, — наказала вона Аристархові.

Аристарх м'яко стрибнув на землю і кілька разів з задоволенням перекинувся в траві. По тому стріпнувся і обережно, майже поповзом, рушив до будиночка.

За хвилину, вже не криючись, він з'явився на ґанку і заспокійливо махнув лапою.

Все ж Ядвіга Олізарівна і на цей раз не поспішила до хати. Вона відлетіла трохи вбік і приземлилася поруч з копичкою торішнього сіна. Після цього, крекчучи, вийшла із СТУПи і звела погляд до чистого, зоряного неба.

— Гарна буде погода, — мовила вона сама до себе. — Атож, гарна. І дощ теж був до речі. Після нього підуть гриби. А де гриби — там і людські діти. Отоді-то когось із них і не дорахуються мої дорогі земляки!

І вона хрипко зареготала, майже завила, піднявши до зірок своє висхле, з довгим носом, обличчя. По тому повернулася до СТУПи, скоромовкою пробубоніла кілька загадкових слів і замахала руками так, начебто збиралася злетіти у повітря.

Щось голосно засичало під самісінькою копичкою, темряву пронизали холодні блакитні іскри. Стовп загуслого повітря гойднувся над копичкою раз, вдруге — і літальний апарат безслідно розчинився в ньому...

РАНОК СТЕПАНА КОВАЛЕНКА

З раннього ранку учень п'ятого класу Степан Коваленко сидів на старій вишні. Він зривав стиглі соковиті ягоди, кидав їх до бідончика і тяжко зітхав. Він зітхав не тому, що не любив вишень, — ні, тут все було якраз навпаки. І не тому, що мати звеліла нарвати повне відро. Степан зітхав тому, що з цих вишень треба було ще й кісточки вибирати.

Сьогодні мати збиралася після роботи варити вишневе варення. Вона вважала, що без кісточок воно має бути ще смачнішим. Степан теж так вважав, особливо коли взимку намазував те варення на кусень хліба з маслом. І все ж виймати кісточки було для нього найнуднішим заняттям у світі.

Однак важке зітхання не заважало Степанові час від часу кидати погляд навколо себе. З вишні йому добре було видно той куток Горобців, що збігав до річки. Он двоє товстих дядьків з міста вкладали рибальське спорядження у човен діда Матвія. Трохи далі тітка Одарка намагалася затягти у двір вперту козу Майку. Майка мекала на весь куток і з усіх сил не згоджувалася. У неї були інші наміри.

Ще далі Степанів однокласник і товариш Василь Потихонченко накачував переднє колесо свого велосипеда. Не інакше як мати послала його до центральної садиби. Степан вже збирався крикнути Василеві, аби той купив заодно і пістони для Степанового іграшкового пістолета. Але тут його погляд спинився на руденькій дівчинці. Це була Таня, онука старої і хворої сусідки баби Марії.

Таня робила вигляд, ніби сама з собою грається посеред вулиці у класи.

Але кого-кого, а Степана їй не обдурити. Він добре знає, що Таня чекає саме на нього. Більше їй гратися було ні з ким.

Степан втягнув голову у плечі і зачаївся між гілками. Бо до такої причепи, як Танька, навіть реп'яхам далеко. Колись баба Марія умовила Степана як старшого провести її онуку до школи і назад — хай, мовляв, вивчить дорогу, а тоді вже сама по ній ходитиме. Згодився Степан, провів Таньку раз, другий, та так і до цього часу не може від неї відкараскатися. І не лише по дорозі до школи чи назад. Не встигне ще й дзвоник продзеленчати на перерву, — а Танька наче вродиться під дверима його класу. В класі, звичайно, смішки, всілякі брудні натяки щодо жениха та нареченої... В такі хвилини Степан скреготав зубами, мов пилка об залізо, пік раків і ледь не кидався на однокласників з кулаками.

А Таньці хоч з гармати стріляй.

Хоча... коли б то вона була схожа на Іринку Чубаченкову, що сиділа за першою партою і була круглою відмінницею. Тоді він, можливо, і не так пік би раків.

А Танька все стрибала та й стрибала посеред вулиці. І, ніби ненавмисне, все ближче підбиралася до Степанового подвір'я. Нарешті зупинилася біля паркана, кинула швидкий погляд на будинок, на город та садок, побачила Степана на вишні і зробила вигляд, ніби дуже здивувалася.

— А я думала, що тебе немає вдома, — сказала вона. — Хочеш, допоможу?

Степан хотів було сказати, щоб Таня не сунула свого носа до чужих справ. Проте завважив, який погляд вона кинула на вишні, і стримався. У баби Марії таких не було.

— Лізь, — дозволив він. — Тільки ж гляди мені, не загрими з дерева. Відповідай потім за тебе! А я поки що іншими справами займуся.

Власне, ніяких особливих справ у Степана не було. Хіба що долити води у бочку та погодувати курчат. А за цей час Таня з горою наповнила відро.

— Все? — запитала вона.

Степан мимоволі зітхнув.

— Якби-то все, — признався він. — З них ще й кісточки треба виймати!

— Тоді неси шпильку, — скомандувала Таня. І це був перший у цьому році випадок, коли Степан послухався її.

Швидко працювала Таня. І вправно. Степана аж завидки взяли. Кісточки вилітали з вишень, наче кульки під час лотереї "Спортлото", що показували по телевізору. Просто кулемет, а не Танька... Звичайно, станеш кулеметом, коли на твоїх руках хвора бабуся. Колись баба Марія попала на буряках під град, застудилася, і з того часу ніяк не може розігнутися.

— Як там твоя баба? — запитав Степан. — Вона що, вже так і не випрямиться?

Таня відкинула з чола пасмо волосся і сказала:

— Михайло Олексійович вважає, що надії вже нема.

— А він не помиляється?

Таня похитала головою.

— Ти ж сам знаєш, який він лікар.

1 2 3 4 5 6 7