Прожити й розповісти

Частина перша

Ще малим я частенько допитувався у своєї мамусі, де мене знайшли. Адже в той час по всіх селах немовлята не своїми матерями народжувались, а їх готових, спеленаних приносили з далеких країв лелеки та й опускали на городи, найчастіше — в капусту. Мені аж дух забивало, коли я дивився у небо, уявляючи, як несе мене в запаморочливій отій високості дзьобата акушерка, пильнуючи, щоб не впустити на землю.

Тож коли я допитувався у своєї мамусі, де вони мене знайшли після того, як одна із лелек закружляла над нашим подвір'ям з біленьким пакунком у дзьобі, мамуся якось аж сердито відповідала, що не в капусті, як усіх нормальних дітей, а в кропиві.

— Чому в кропиві? — питав я вражено: кропива росла у нас край городу, у вишнякові, така висока й жалька, що до неї й підступитися було боязко.

— Бо ти так допік тій нещасній лелеці, що вона вже й не знала, як тебе спекатись.

— А як же ви мене розшукали?

— Розшукали. Таке золото та не знайти. Мене й охрестили не так, як людських дітей. Мамуся завжди про цей випадок починала із того, що

на мені не трималася жодна пелюшка.

— Як ти вмудрявся од них вивільнятись, один Бог знає. Бувало, так уже обв'яжу, так спеленаю, що тільки голівка й стирчить, а відійшла, обернулась — знову голий-голі-сінький. Як черв'ячок. Татусь уже й колиску опустив до самого низу, щоб не убився,— падав же стільки разіві А тут як нечистий під руку штовхнув: покласти тебе на столі, а не в колисці. Обернулась до печі, бо там саме кипіло, а за спиною — гуп! Лежиш, весь посинів, не дихаєш... На мій крик і заскочив до хати татусь...

Скільки я пам'ятаю свого татуся, він, коли був у доброму настрої, завжди наспівував псалми. Співав упівголоса, звертаючись не до людей, а до Бога,— віра його була глибокою й щирою, я ні в кого не бачив такого просвітленого обличчя, як у мого татуся, коли він ставав

з до молитви. Молитву творив щоранку й щовечора, а заходами до хати, щоразу хрестився до образів.

Татусь заскочив до хати і, побачивши мене, бездиханного, ухопив велике корито, поставив на стіл. Налив крижаної води (саме дістали з колодязя), забрав мене з ма-мусиних рук.

— Во ім'я Отця... Сина... Святого Духа... Хрещається раб Божий Анатолій...— Татусь найбільше злякався, що я помру нехрещений.

Опустив мене в крижану ту купіль, і таким криком зайшовся "раб Божий", що мої батьки ледь не поглухли.

— Ну, цей буде жити! — сказав татусь, передаючи мене, голого й мокрого, з рук на руки мамусі.

Іншим разом (це було уже влітку) я топився. Топився в невеликій та неглибокій (горобцеві по коліна) річечці, що весело дзюрчала внизу край городу. Мамуся винесла прати білизну, прихопивши й мене погріть на осонні, на зеленому берегові, на м'якенькій травиці. Мамуся полоскала з кладки білизну, я ж агукав-агукав та й скотився у воду — пірнув на самісіньке дно.

— Оглянулась, а від тебе тільки бульки спливають...

А пізніше ледь не зарізався. Це коли мені уже йшов третій рік. Знайшов серед гною іржавого ножа, біг до мамусі похвастатись, упав та й устромив собі в горло...

Ще пізніше (цей випадок уже пам'ятаю) стрибав через пеньок. Раз стрибнув... Удруге стрибнув... А втретє налетів ногою на розбиту пляшку. Болю не пам'ятаю, пам'ятаю лише, як я кричав, коли мамуся заливала гасом рану.

— Ні, ця дитина своєю смертю не вмре! — журилася над моїми вавками мамуся.

Про те, як я хрестився, топився і замалим не зарізався, дізнався з мамусиних вуст. А от пісеньку, яку наспівувала над моєю колискою мамуся, запам'ятав. Чи не тому, що в ній проливалося стільки материнської ласки?

Ой люлі, люлі, Налетіли гулі, Стали думать і гадать, Чим синочка годувать. Чи кашкою, чи борщем, Чи по жопці деркачем.

Не пригадую присмаку борщів та каш, що ними годували мене щедрі гулі, а от деркач пам'ятаю. "Ану, де деркач?" "Ось візьму деркача!" Швидка на розправу мамуся (я таки заробляв, що й казати) визнавала лише деркач, може тому, що він завжди був під рукою.

Цей безвідмовний трудяга стояв коло печі, він не тільки підмітав долівки у кімнатах та сінях, а й витіпував непослух з дитячих задків, додавав їхнім власникам розуму. Мамуся не стільки тіпала мене тим деркачем, скільки удавала, що б'є, завжди примовляючи: "Ось тобі!.. Ось тобі!.. Ось!.." — я ж у свою чергу вдавав, що мені дуже болить, і кричав, як несамовитий.

Вперше мамуся побила мене по-справжньому, коли я став ходити до першого класу.

У нашій бідненькій крамниці, де продавалися в основному сіль, гвіздки і тютюн, раптом появилися олівці та блокноти. Олівці не звичайні, а кольорові: з одного кінця червоний, а з другого синій, блокноти ж великі, з цупкого білого паперу. І все те казкове добро: блокнот і олівець коштувало двадцять копійок. Сума, про яку ми, сільські дітлахи, не могли навіть мріяти.

І ось я украв у мамусі оті двадцять копійок. Навіть не вкрав: вимів з-під столу, прибираючи в хаті. Двадцять копійок викотилися сріблястим кружальцем та й лягли під самісінькі ноги. Я прожогом їх ухопив, щосили затис у руці. Мене так і обсипало жаром, бо одразу ж подумав про олівець і блокнот. Про те, щоб віддати ці гроші мамусі, я чомусь не подумав. До того ж, може, вони, оці гроші, і зовсім не мамусині, може, вони валялися під столом ще до того, як ми сюди в'їхали, і коли б я їх не вимів, отак би й лежали до другого пришестя. А може, це Бог почув мою гарячу молитву та й підкинув мені щедрий дарунок...

І тут ще одна думка: а що, як оті олівці та блокноти уже розібрали? Кинув геть віник, поспіхом вдів чумарчину, побіг до крамниці.

Олівці та блокноти ще лежали на полиці.

Щасливий, вертався додому.

Уже в сінях почув мамусин голос: вичитувала щось моєму молодшому братові Сергійкові. Про всяк випадок запхнув блокнот та олівець під чумарчину, одчинив хатні двері.

— Де це ти повіявся? — спитала сердито мамуся: стояла посеред хати, тримаючи віника.

— Гуляв, — видушив з себе.

— Чого це ти раптом надумався гуляти? Я ж тобі наказала прибрати у хаті.

Я мовчав, не знаючи, що відповісти.

— А що ото ти тримаєш? — Я щосили притискав до грудей блокнот та олівець.

Моя рука сама собою здригнулася і олівець та блокнот упали на долівку...

— Господи, чи думала я, що мій син стане злодієм?! — казала гірко мамуся.— Ось посадять у в'язницю, там тебе красти одразу одучать! — Мамуся вже кинула віник, а я в чумарці (шапка звалилась під час екзекуції) ще сидів у кутку і плакав невтішно. Від кривди, від страху, що мене таки посадять в тюрму. Уже був не радий ні блокнотові, ні олівцеві, ні отим двадцятьом копійкам, де вони і взялися на мою нещасну голівоньку!

Бог, Бог!.. Чорт, а не Бог мені їх підкинув!..

Вдруге мамуся по-справжньому побила мене уже в шостому класі. Був вихідний, до мамусі прийшла гостя, така ж одинока учителька, як і вона. Щоб ми їм не заважали, мамуся вирядила мене з братом надвір.

— Біжіть погуляйте. А ти, Толічка, візьми лопату та прочисть доріжки в дворі. Бач, скільки насипало снігу!

Отак завжди: кому гулі, а кому робота. Учителька, мамина гостя, ще сказала:

— Та й золота ж дитина ваш Толя! Мого поки заставиш щось зробити, то й язик у роті опухне.

І я як ніколи старанно чистив доріжки. Мені дуже хотілося, щоб мамусина гостя, побачивши прочищені доріжки, ще раз мене похвалила.

Сергійко ходив за мною, ходив, канючив, канючив, щоб я дав йому лопату, потім сердито сказав:

— Я пішов у нужник.— В той час по селах туалети називали тільки нужниками, або ще точніше — сортирами.

— Іди. Не вскоч тільки у дірку.— Дірка у нашому нужникові була така, що й слон у неї провалився б.

— Не вскочу.

Сергійка не було дуже довго. Я прочистив аж до воріт, потім до сарая прочистив, а його не було й не було. "Чи не вскочив у дірку?" Завдав лопату на плечі, подався до нужника.

Двері одчинені навстіж: мій братик ніколи їх не зачиняв, боячись лишитися наодинці у темряві. Сидів орлом над діркою, замалим не до п'ят спустивши свої штаненята. Штаненята так і просилися сипонути в них снігу і я, набравши повну лопату, насипав йому по самісіньку тютю.

Ще ніколи мій брат не ходив так кумедно: на півзігнутих, несучи повнісінькі штани снігу. Та мені було не до сміху: ревучи, мій братеник потопав до хати, на очі нашої гості:

— Ма-аму-усю!..

Віник того разу ходив по мені як ніколи старанно й довго...

Та це було набагато пізніше, коли ми втекли з хутора.

А поки що — перший спогад дитинства.

Ще дуже рано, але я вже проснувся. Мені тепло й приємно в невеликому ліжечкові, змайстрованому моїм татусем, так хочеться ще поніжитись в затишному кубельці, але в хаті вже нікого немає. Вицокує тільки настінний годинник та дзижчить, б'ючись у шибку, заблукана бджілка. Вивільняюся з-під ковдри, сповзаю додолу. Прохолодна до лоскоту в підошвах долівка стелиться під ноги, плутаючись у довгій до п'ят сорочині, я біжу до мисника, беру важкий полив'яний кухоль, який давно чекає на мене. Це мій кухоль, я його ревниво бережу і здіймаю рев, коли хтось пробує напитися з нього.

Притискаючи кухоль до живота, ледь перелажу через високий поріг. В сінях ще сутінки, хтось лячно ворушиться в мене за плечима, я щосили штовхаю двері надвір, навстріч сонцю, яке, знаю, вже мене виглядає.

Величезне, прохолодне, ясне, скупане в сизій росі, що лежить пеленою на шпоришах, сонце підкотилося до нашого двору та й застряло у воротях. Стоїть і всміхається червоно до мене. Я застигаю, весь скупаний у його світлові, я з нетерпінням чекаю великого чуда, яке от-от має статися, бо з-за нього, власне, я й зриваюся щоранку з ліжка.

І ось воно... Ось!

Сонце розтуляє прозорі дверцята і з дверцят тих виходить осяяна постать. Вона простує до мене з сяючим відром у руці. Все ближче, ближче підходить вона, все ясніше й ясніше стає найрідніше у світі обличчя, і стільки ласки проливається з світлих очей, що мені аж хочеться засміятися, нестримно і радісно.

— Ти вже встав, моє сонечко?.. Давай сюди кухлик. Підставляю кухоль. Заворожено дивлюсь, як ллється,

видзвонюючи, білий струмочок, як шумує в полив'яній посудині, наповнюючи її по самісінькі вінця.

Йду за мамусею, пильнуючи, щоб не пролити й краплини. Долаю поріг, сопучи, залажу на ліжко. Припадаю до кухля і п'ю, п'ю тепле смачне молоко.

— Отак з кухлем у руках і заснеш,— пригадувала набагато пізніше мамуся.— Навіть ві сні не випускав кухля з руки.

І ще зберігся в малій моїй пам'яті наш двір.