Сабантуй

Дід Ілько страх як не любив Василя Сабантуя.

— Пустий чоловік!— казав він з відразою.— Коров’яче бовтало.

Сабантуй — це не прізвище, а вуличне прізвисько. Прізвище він мав інше — Заболотний, бо його пращур, прибившись років із двісті тому в Присулля, поселився не в селі, а за невеличким болотом, яке давно висохло, й там тепер вибудувалися сільрада й сільмаг. Василь також довго був Заболотним, а Сабантуєм став перед війною, коли перехопив це слово од якогось морячка й узяв за звичку, сп’янівши, кричати:

— Я вам покажу сабантуя!

Мабуть, тому, що Сабантуй випивав дуже рідко, п’янів він швидко і смішно: від однієї невеличкої чарки. Захмелівши, зривав з голови заячу шапку, у якій одне вухо стирчало догори, а друге — донизу, жбурляв нею об землю й сікався з кулаками до першого стрічного. Його часто били, бо не було в селі чоловіка, який не зміг би одлупцювати Сабантуя, але він, здається, тим не дуже журився: піднімався щоразу з землі якийсь аж задоволений, иі,о його потовкли, і, повертаючись додому, ще здалеку кричав:

— Жінко, стань переді мною, як лист перед травою!

Жінка Сабантуя, на дві голови вища від нього й удвічі

ширша в плечах, мовчазна й сувора з виду, брала його за чуба, що стирчав, наче гребінь у півника, вкидала в сарай і замикала. Сабантуй якийсь час молотив кулаками у двері, а потім надовго затихав.

Виходив із того домашнього витверезника винуватий і тихий. До жінки звертався тільки по імені та по батькові, ходив перед нею мало не навшпиньках, на ранок же просинався, мов живою водицею вмитий: обличчя усміхнене й очі веселі.

Тверезий, Сабантуй весь у рухові, у безконечних якихось комбінаціях. То тягне в сусіднє село козу — міняти на кра-

щу... І ви не турбуйтесь — виміняє: так заморочить голову, вихваляючи своє рогате нещастя, що вкінець очманілий хазяїн тільки рукою махне: бери... Забирай, тільки одчепись, ради бога!.. То розводить кролів, та не простих, а породи ангорської, та й мотається з ними замало не в Київ, бо в Києві, кажуть, вони дорожчі... То заходиться збирати в сусідів зайву картоплю, щоб спродати на базарі в Полтаві, собі ж, звісно, з вигодою, і яка б вона, ота картопля, не була,— спродасть усю. Я сам раз бачив його на базарі, вірніше, спершу почув його голос, що перекривав інші голоси:

— Дамочко, та йдіть же сюди! От хрест святий, ви такої картоплі й за кордоном не знайдете!

Він стояв поміж іншими дядьками й тітками, і веселе, невеличким трикутником, обличчя його виглядало лукаво з-під тієї ж заячої шапки, а меткі очиці так і бігали, виловлюючи покупців.

— А вона ж хоч розвариста?— питалася жінка, тримаючи сумку з таким видом, наче все ще вагалася: купувати чи ні.

— Та розваристішої й за тищу верстов не знайдете!— божився Сабантуй.— Щоб мене й діти прокляли, коли я брешу!— В Сабантуя дітей не було зроду-віку.— їсти будете — діда Василя за кожною картоплиною згадуватиме!

І хоч я добре знав рогозівську картоплю: попоїв, у тій же Рогозівці полюючи,— вона була чомусь водяниста й одразу ж чорніла,— мені самому раптом здалося, що кращої картоплі й на базарі немає, так він її вихваляв. І, швиденько важачи, сипав жінці до сумки.

— Ось іще один вєс... Беріть, бо скоро не стане... Дядька Василя тут усі знають — у чергу стають.

— Та важко ж буде нести!— боронилася жінка.

— Зате їстиметься легко!

Він таки досипав зайві два кілограми й, ховаючи гроші, закричав уже вслід:

— Приходьте ще раз! Привезу ще кращої!

Я дивувався про себе, як він ото не боїться, що котрийсь із покупців, скуштувавши розхвалений овощ, прибіжить та й поб’є його тією картоплею. А потім згадав, як Сабантуй щоразу підхоплювався, майже аж весело, після чергового прочухана, і подумав, що Сабантуя не так просто чимось злякати.

Про те, що Сабантуй теж був на війні, я довідався, почувши ось яку історію.

Трапилося це зовсім недавно, коли нагороджували ветеранів війни. Сабантуєві, який із фронту нічого не приніс, окрім однієї медалі "За перемогу...", та й то вже повоєнної, раптом припекло мати значок ветерана. Поткнувся в сільраду, але там йому пояснили, що значками цими наго-роджуть не всіх, а лишень заслужених, тих, хто таки воював, "а ви ж, діду, либонь, і гвинтівки не тримали в руках, то за що ж вас нагороджувати?" Сабантуй на такі слова дуже образився,— всю ніч майже не спав, а на ранок зібрався в район. Де там він пропадав, кому морочив голову, в селі достеменно не знають, тільки повернувся дуже веселий, а за якийсь час, коли з Рогозівки викликали кількох ветеранів — одержувати значки, то позвали і Сабантуя. І вже, повертаючись із району, Сабантуй гоголем пройшовся селом, виставляючи худі, як у півника, груди з значком ветерана війни, а дід Ілько одпльовувався сердито та примовляв:

— Ото найшли ветерана!— І стільки сарказму вкладав у ті слова, що я й сам спершу подумав — і справді, мабуть, не був Сабантуй на війні...

Одначе Сабантуй на війні таки був. Був на фронті, й гвинтівку тримав, і навіть стріляв, і вбив двох ворогів. Не німців, щоправда, а поліцаїв. Але то теж були вороги, може, ще гірші, аніж фашисти, бо фашисти — чужинці, від них і чекати не можна було чогось іншого, а це ж ніби свої, ті, хто зрадив народові. Один із них за кількамісячну службу в гітлерівців так устиг онімечитися, що вже й зневажав рідну мову: мав у запасі з десяток слів іноземних і тільки ними обходився. А слова ті були: "хальт", "цюрюк", "швай-не" й ще кілька подібних. Сабантуй не хотів їх і згадувати, такі вони були препогані.

Так отож: Сабантуй і війна...

Вже точилися криваві бої, а Сабантуя все не брали до армії. Може, через похилий вік (було йому далеко за сорок), чи то через його малий зріст (метр п’ятдесят три од п’ят до маківки, а як притиснути чубчика, то й того менше), тільки майже всі чоловіки вже воювали на фронті, по декому встигла й похоронка прийти, а Сабантуй усе лишався дома. Дехто на його місці, може, був би й радий, бо війна є війна, там не медом пригощають, та ще в перші важкі для нас дні, коли німець сунувся, мов навіжений. Інший би зачаївся вдома, ще й бороду одпустив би, та згорбився б у спині, прикидаючись зовсім уже немічним, тільки не Сабантуй: те, що його не взяли разом з іншими до армії, він сприйняв як велику образу. Бігав, кажуть, майже щотижня у військкомат, кричав там і бешкетував, доки йому таки виписали повістку і сердито наказали явитися на збірний пункт для відправки на фронт. Сабантуй повертався додому іменинником. Його уява малювала, як він зайде до хати і скаже: "Ну, жінко, збирай на війну!"— як поблідне його Мокрина Петрівна, а потім проплаче всю ніч, як проводжатимуть його потім усім селом, проводжатимуть і гомонітимуть скрушно, що от тобі й Сабантуй, а ми, бач, думали... Сабантуй уже був думками на фронті й дивував усіх відчайдушними подвигами, якими — то не так уже і важливо... Чоловік мало не пританцьовував, поки й виткнувся з лісу і перед ним, як намальоване, постало рідне село: з вечірніми мирними димками до ще світлого неба, з тихими вуличками й задумливими хатами, з ласкавими вербами понад левадою. Отут його наче вдарило в груди, і він, може, вперше відчув, яке йому все оце дороге, таке дороге, що защеміло в очах, і притихлий, весь перейнятий смутком він повільно йшов селом — придивлявся до всього, наче бачив уперше.

Потім були проводи, був скупий плач Мокрини Петрівни, сльози інших жінок, які тужили не так за Сабантуєм, як за своїми чоловіками, що воювали на фронті; не обійшлося, звісно, й без чарки, і ніхто не побив Сабантуя, хоч він за своєю поганою звичкою сікався то до одного, то до другого, і Мокрина Петрівна не спровадила Сабантуя в сарай, у домашній отой витверезник, а вклала в чисту постіль і ходила коло нього, як біля малої дитини. А тоді настав ранок, і була знову чарка: й дишлова, і прощальна, і та, що гладить далеку дорогу, що одвертає всі осколки та кулі, й голова колгоспу розщедрився на парокінну підводу — одвезли Сабантуя в район, так що він паном прикотив під самісіньку станцію.

Я не знаю, чи дуже зраділи Сабантуєві в армії,— сам Сабантуй про це скромно одмовчувався. Розповів лишень знехотя, як його обмундировували і як старшина-каптенармус сердито кричав, що це армія, а не дитячий садок. Врешті Сабантуєві підібрали сяку-таку одежину, з якої він тільки того, що не випадав, і він став у стрій, останній в колоні, й було йому на маршах найважче, бо останній тільки й знає, Що підтюпцем наздоганяє передніх, і всі командири чомусь найбільше кричали на нього й намагалися якнайшвидше спекатися його. Так Сабантуй побував і в піхоті, і в саперах і? ще й не дійшовши до фронту, потрапив нарешті в санбат, і майор, начальник санбату, довго роздивлявся Сабантуя, не знаючи, певно, куди його приткнути.

Врешті спитав:

— Коня запрягати вмієш?

Сабантуй відповів, що до війни працював у колгоспі їздовим.

— Будеш і в санбаті їздовим,— вирішив з полегкістю майор та й передав його старшому сержантові, командирові взводу їздових. Старший сержант, вусатий, похмурий, підвів Сабантуя до пари гнідих, суворо спитав:

— Бачиш, що це таке?

— Бачу,— відповів Сабантуй.

— Гляди ж мені, щоб були, як в аптеці! Сам під кулі лягай, а щоб вони були цілі! Зрозумів?

— Так точно, зрозумів!— голосно й весело, як і годиться в армії, відповів Сабантуй.— Щоб були, як в аптеці, а літали під хмарами!

— А де твоя зброя?— вже лагідніше запитав старший сержант, немов Сабантуй був винен у тому, що не доріс до нормальної гвинтівки. І, трохи подумавши, додав, що Сабантуєві все ж доведеться взяти трьохлінійку, доки дістануть карабін, бо який із нього буде боєць без зброї, бо, приміром, везтиме він поранених, а тут раптом німці,— чим буде відстрілюватись? Сабантуй слухав поштиво, як слухають начальство, що б те не казало, і старший сержант одпустив його від себе зовсім прихильно.

Так і прижився Сабантуй у санбаті, з першого ж дня, як то кажуть, уписавшись у його неспокійне мандрівне життя.

Дні тоді були лихі та непевні, наші все відступали, німець тиснув і тиснув, іноді не встигали нап’ясти намети й прийняти перших поранених, як лунала команда згортатися, та пошвидше, щоб не лишитися у ворожім тилу. Нерідко долітали й снаряди, і кулі посвистували, а то й літаки бомбили, і Сабантуй боявся найбільше отих літаків, бо одного разу провів кілька хвилин віч-на-віч із німецькою бомбою.