Роман

Микола Миколайович, або по-вуличному Мик-Мик, задумав написати роман. Роман мав називатися так: "Моє розпрокляте життя. З прологом та епілогом".

Життя у Мик-Мика, щоправда, було не таке вже й прокляте: заголовок виник тоді, коли дружина, Домна Данилівна, вдарила його віником по голові. І що особливо образливо: не тим кінцем, за який тримають, а тим, яким підмітають. Тож і сталося так, що все, зібране на вінику, лишилося в Мик-Мика на маківці.

"Опишу! — думав Мик-Мик, палаючи душею і серцем. — Все як є опишу! Ти в мене поскачеш!"

Згодом, охолонувши трохи, мусив зізнатись, що в прикрому інцидентові цьому була і його частка вини. Що, коли б він не ліз непрошений, все обійшлося б тихо та мирно і він замість того, щоб, палаючи помстою, вичісувати з чуприни сміття, попивав би оце зараз чайок з свіжозвареним вишневим варенням. Але з іншого боку: не пригости його Домна Данилівна віником, задум роману так би й не виник і нам не довелося б писати правдиву цю повість.

Отож будемо строго дотримуватись фактів, не затаюючи щонайдрібнішої деталі, якою б неприємною вона не була, не пригладжуючи та не причісуючи на догоду майбутнім редакторам, переповідаючи все так, як було насправді.

Почнемо свою розповідь з того моменту, коли Домна Данилівна, яка підмітала саме кухню, сказала своєму чоловікові:

— Не лізь!

Бо Мик-Мик, переконаний, що варення без нього не звариться, підступав із ложкою до великого латунного таза, в якому булькотіло й кипіло: йому вже здавалось, що почина підгорати.

Опустив ложку в густо-вишневу масу, провів по дну.

Так і є: ложка об щось зачепилася.

Притис, потягнув, щоб ізшкребти, і таз, наче оживши зрушив з місця та й поїхав з конфорки.

— Тримай! — зойкнула Домна Данилівна.

Але вже було пізно: таз летів додолу, і жодна сила не могла його втримати.

Таз вибухнув варенням, як бомба. Бризнуло на меблі, на стіни, на самого Мик-Мика, дістало Домну Данилівну. Отоді й пішов у хід віник.

Акція, як то кажуть, украй ганебна і образлива: Мик-Мика навіть у дитинстві не били віником. Пожбуривши у свою половину важкою латунною ложкою, вибіг із кухні. І вже потім, одмившись од варення, надумався, що напише роман.

Тож почнемо бодай конспективний виклад ще ненаписаного твору. Про це попросив сам Мик-Мик, коли зрозумів, що над майбутньою книгою доведеться працювати довго і тяжко, а видавати ще, мабуть, довше: шлях до читача іноді буває такий, як від Землі до Сатурна.

І

Микола Миколайович, або Мик-Мик, належав до низькорослого племені: природа відміряла йому рівно метр шістдесят — ні на сантиметр більше. Але в малій голові часом буває неабиякий розум, а у вутлих грудях — левине серце.

Отож і Мик-Мик ще змалечку не вилазив із синців, а як до школи пішов, то й поготів: там довго пам'ятали, як він одного разу оддухопелив найсильнішого учня. Учень той був на дві голови вищий од усіх хлопців у класі і вдвічі ширший у плечах, до того ж мав такі кулаки, що міг і палі в землю вбивати, тож не дивно, що він тероризував усю школу, поки не налетів на Мик-Мика. Налетів і обпікся. Мик-Мик (його вже тоді звали Мик-Миком — за якусь недитячу солідність) кліщем вчепився у свого супротивника — ні одірвати, ні збити — і доти теліпався на ньому поки й повалив, а поваливши, одразу ж ухопив за горло.

Після цього випадку з ним боялись заводитися найбільші силачі. А дівчата, уже в старших класах, коли їм дуже свербіло на танцювальний майданчик, про який ішла сумна слава через хуліганів, що товклися на ньому, обов'язково кликали з собою Мик-Мика. Знали напевне: Мик-Мик швидше загине, аніж дасть їх покривдити.

Іще один епізод із шкільного життя.

Навчалася в їхньому класі дівчина, здається, Валя. Та не в тому справа, як її звали: скільки років минуло, не гріх і забути. Важливо інше: Валя була дуже симпатичним створінням. Білявенька, з ніжно-рожевим лицем і з такими ясними очима, що і в темряві сяяли. Чого ще, здавалося, треба для того, щоб хлопці один з-поперед одного набивалися проводити її додому. А от не проводили! Якщо інші дівчата не мали одбою, то Валя з року в рік ходила сама. І була тому серйозна причина: Валя жила на вулиці, що користувалась особливо сумною славою серед юного населення міста. Від вулиці тієї вже не лишилося й сліду, там стоять висотні будинки й проліг широкий проспект, а тоді, до війни, вона називалась Собачкою, і хлоп'ячий гурт ревниво стеріг своїх дівчат від зайд із чужих територій. Упіймають — так боки намнуть, що місяць триматимешся. Навіть вдень на ній було страшнувато: з одного боку високі паркани, за якими нічого не видно, а з другого — яруга такий, що полетиш — кісток не збереш.

Отож і не дивно, що Валя завжди поверталася зі школи сама. Поки одного разу, після кіно, хлопці стали під'юджувати Мик-Мика.

— Ану спробуй, якщо ти такий хоробрий!

Мик-Мик почав уже курити — перший у класі. Тож він поважно дістав "Біломор", ще поважніше стромив цигарку до рота, і цигарка одразу ж здалася вдвічі довшою, ніж була насправді.

— Тримай! — віддав портфеля товаришеві. — Занесеш додому.

— Проведеш? — запитав вражено той.

Мик-Мик не відповів: запалив цигарку, пахнув у бік Валі димком:

— То пішли?

— А може, не треба? — завагалася Валя: їй дуже хотілось, щоб її провели, а разом і боялася.

— Давай свій портфель! — простягнув вимогливо руку Мик-Мик.

І пішов поруч з Валею. Од притихлого гурту.

Що з ним потім було, так ніхто й не дізнався. Мик-Мик іще змалку не любив розповідати про пригоди, які з ним траплялися. Валя ж теж казала, що ніхто їх не чіпав, тільки тупотіло позаду й свистіло і було їй дуже страшно. Так страшно, що вона стала умовляти Мик-Мика заночувати у них.

— Дурниці, обійдеться, — відповів їй Мик-Мик і, знову запаливши цигарку, гордо рушив у темряву.

Про те, що з ним сталося потім, міг би хіба що розповісти синяк. Який розцвів на всю щоку.

— Упав, — пояснював потім Мик-Мик.

Отакий був Мик-Мик, коли навчався у школі.

В армії, куди незабаром призвали Мик-Мика, навіть молодші командири ставились до нього з певною повагою.

Якось їх стали навчати бою на багнетах, і помкомвзводу, вимуштруваний за два роки так, що всі рухи у нього були доведені до автоматизму, став, наче вріс, у руках хвацько гвинтівку затиснувши, і наказав усім по черзі налітати на нього й колоти. На повному серйозі колоти! Бійці й налітали: з гвинтівками напереваги, з криком "ура" — і всі, як один, летіли на землю. Біс його зна, як те в нього виходило, тільки — блискавичний випад, і гвинтівка летить на землю, ще один випад — і вже на землі її власник. А помкомвзводу, розпалившись, ще й кричить, щоб ворушились пошвидше, бо він скоро засне.

Заснуть йому так і не довелося: в атаку рушив Мик-Мик. В нього був час придивитись, як орудує помкомвзводу, тож, добігши до нього ("зблизившися з ворогом" — записано в статуті), він прошмигнув під гвинтівкою і щосили послав свою вже вперед. І коли б помкомвзводу в останню мить не відскочив, Мик-Мик настромив би його, як метелика.

— Ти що?! — закричав, збліднувши на смерть, помкомвзводу. — Очманів?! Три позачергові наряди!

— Відставить наряди! — втрутився комбат, який спостерігав за учбовим боєм. І похвалив перед строєм Мик-Мика. За солдатську кмітливість.

Війну Мик-Мик зустрів уже старшим сержантом: командував обслугою протитанкової гармати. А хто був на війні, тому не треба пояснювати, що таке протитанкова: сьогодні живий, а завтра — "поліг смертю хоробрих"; тільки-но цілий, а за хвилину вже й кісток не зібрати: як насуне, як дихне чорною смертю, то прикипиш до "сорокап'ятки" як до надії останньої — разом жити, разом помирати, і твоє щастя, коли встигнеш вигукнути: "Вогонь!" — на якусь долю секунди поперед ворожого гармаша, що приціливсь у тебе, за броню сховавшись. "Вогонь!" — крикнеш так, що твій голос оббіжить усю Землю — і лясне й підскочить, і розітне повітря, і ти сам уже готовий летіть за снарядом, щоб тільки поцілити... зупинити громаду броньовану, яка на півнеба над тобою нависла... "Мила, хороша — вогонь!" І жива металева істотка посилає снаряд за снарядом — тільки гільзи гарячі видзвонюють, відлітаючи набік.

А бувало й по-іншому: оту долю секунди виграє ворожий гармаш, і тебе так полосоне, так пожбурить і вдарить об пошматовану землю, що очуняєш уже в шпиталі на ліжку, якщо взагалі тобі судилось очуняти. І тоді попострибаєш підбитим горобчиком, поки тебе сяк-так підлатають та й випишуть у виздоровчий батальйон.

— Рота, р-рівняйсь! Струнко! Хто уже видужав і хоче в лінійні війська — крок уперед!

Мик-Мик завжди першим ступав отой крок із шеренги, хоч з повним правом міг би побути ще трохи в тилу: день тут просидиш — зайвий день проживеш. І знову коротка дорога на фронт, і вогнева — попереду "цариці полів", що, навчена, так заривалася у землю — носа не видно... Поперед усіх: лише простір ворожий, наспіх пристріляний, відміряний тобі підступною долею, та вірна подружка — гармата, що стоятиме з тобою до кінця: разом жити, разом помирати — іншого тобі не дано.

— Не стільки воював, скільки по шпиталях відлежувався, — пригадуватиме потім Мик-Мик.

І ще довго, вже по війні, не зможе спокійно дивитись на рухомі цілі, що проїжджатимуть мимо: мружачи око, братиме в приціл.

Мик-Мик повернувся додому з війни навесні сорок п'ятого, не довоювавши два місяці. Міг би піти вчитись у будь— який вуз (фронтовиків приймали без екзаменів), але його батько загинув на фронті ще в сорок третьому, а старенька вже мати билась як риба об лід, щоб дати раду ще двом синам, які ходили до школи.

— Нічого, — сказав у перший вечір Мик-Мик, — інститут від нас нікуди не дінеться. Інститут почекає.

І як був у формі військовій, в офіцерських погонах, при орденах та медалях, другого ж дня вирушив шукати роботу. Випадково зустрів однокашника: разом школу кінчали, разом і до армії йшли, тільки Мик-Мик повернувся з цілими руками-ногами, в однокашника ж правий рукав під ремінь заправлений.

— Мик-Мик!

— Льоня!

— Здоров!

Обнялися, розцілувались, як найрідніші брати, заглянули в забігайлівку, де шуміло, гуло і плавало в сизім диму, мов під час артпідготовки. Де треба було не розмовляти — кричати, щоб почуть один одного.

Випили за зустріч по сто грамів, уже цивільних, не фронтових, — такої сивухи ядучої, що й чорт би скрутився, закусили пиріжками, наче на глині замішаними, і вдарились у спогади.