Вуйко Дорко

Маковей Осип

ВУЙКО ДОРКО

Зеленим лісом, що купався у проміннях весняного сонця, переїздив грюкочучи залізничний поїзд, полохаючи безжурні пташки, що на гілках дерев своїм щебетанням величали чарівницю весну.

В переділі вагона третьої кляси сиділи двоє: один із них мав з тридцять кілька літ, другий був значно молодший.

— Яким любим холодком повіяло з лісу! — говорив

молодший.— Отут би тепер перебути весну, а не в столиці. Правда, пане директор?

— Авжеж! — відповів пан директор.— Що ж робити, коли годі?

Товариш директора виглянув крізь вікно, коли в сій хвилі розкотився проймаючий свист локомотива.

— Ось уже й моя стація близько,— замітив він.

— Нащо вам тут висідати, пане Іванський? — питався пан директор.— Справу свою завтра полагодите, а тепер їдьте зі мною на весілля. Адже мій брат просив вас. Ще кілька стацій — і будемо в Волі.

— Годі, мушу нині бути у родини. Тепер південь, може, до вечора впораюся, то ще приїду нічним поїздом на весілля, на сам бенкет. До Волі від стації далеко?

— Два або три кілометри.

— Може, приїду, не знаю. Боюся тепер всяких забав, бо після них чоловік два дні не може отямитись,— говорив Іванський,— а в мене, знаєте, робота, школа, іспит... Соромно вже слухати від кількох літ, як мене величають професором, коли я тільки заступник учителя.

— А там буде багато дівчат із округи,— заохочував пан директор.— Ви, мабуть, округу Волі трохи знаєте?

— Торік був я в Середліссю, недалеко Волі. Там учитель — мій свояк.

— А священик — мій свояк далекий,— говорив пан директор.— Давно вже з ним я не бачився.

— Має дуже милу доньку,— замітив Іванський.

— То вже, мабуть, доросла панна, бо я не бачив її кілька літ.

— О! Вже пора би їй заміж! — І пан Іванський усміхнувся.— Та ось уже поїзд став. Панна Маня буде, певно, на весіллі?

— Не знаю. Приїдьте, коли буде можна,— просив іще пан директор.

— Не обіцяю, але буду старатися. На всякий випадок поздоровіть від мене брата з весіллям.

Учитель Іванський попрощався з паном директором і вийшов із вагона.

Поїзд постояв хвилину і покотився дальше по лискучих проти сонця шинах, наповняючи воздух і грюкотом, і густим, немилим димом. Пан директор вийняв із кишені тютюн, закурив собі і став читати часопис.

На станції у Волі ждали на нього коні від о. Горецького, в якого брат пана директора найшов собі товаришку життя.

— Там уже так ждуть на вас! — говорив парубок, що поводив кіньми, до директора.— Я ще рано приїхав по вас на станцію.

— Нічого не шкодить,— відповів директор, сідаючи на віз.— Ви курите?

— Або що? — питався парубок.

— Ось вам цигаро, закуріть — і вйо!

Парубок устромив грубе цигаро в рот і затяв коні. Дорога була недалека. Бистрі коні несли легкий візок по пухкім піску, мов глузували собі з такого малого тягаря. Не минуло більше як чверть години, коли на широке подвір'я о. Го-рецького заїхав візок із паном директором. На привіт його вибігло з дому кількоро осіб на ґанок і прискочило зараз до воза.

— А! Вуйко Дорко! Вуйко Дорко! — вітали його.

— Ми вже навіть думали, що не приїдете.

— От, тяжко було старому кавалерові вибратися на село,— виправлявся вуйко Дорко, що, очевидно, у рідні не мав величного титулу пана директора.— Стілько роботи! Як же маєтесь?

Поки парубок виймав із воза тяжку валізу, вуйко Дорко вітався з братом та зі свояками.

— Отже, то ви — вуйко Дорко! — казав о. Горецький, цілуючись із паном директором, якого перший раз бачив у житті.— Я вже стілько про вас наслухався!

— Коли хто такий громадський вуйко, як я,— жартував директор,— то про нього і ціла громада знає дещо сказати.

— Просимо до хати!

— А зі мною не привітаєтесь, вуйку? — обізвалася якась весела панна, що появилася на ґанку.

Вуйко видивився здивовано на панну, подав поважно руку, але так і видко було по нім, що не пізнав її.

— Не пізнаєте мене? — питалася вона.

— Ні...

— Я донька тітки вашої з Середлісся, Маня. Ха-ха! Як вуйко дивується!

— Ви змінилися дуже,— уважив пан директор.

— Вуйку, до мене не можна говорити "ви", бо я буду гніватися на вас. Кажіть мені "ти".

— Добре, але й ти мені мусиш "ти" казати, інакше я не пристаю.

— Згода. Отже, вуйку, скидай пальто і ходи обідати. Ні, якось мені не випадає вже казати "ти". Ви вже... не гнівайтесь...

— Ага, я вже старий, сивий! — усміхався пан директор.— Тільки ще ім'я Дорко нагадує давні молоді часи. Пора би вже мене Теодором звати.

— Та який ви старий, вуйку! Маєте вже з тридцять п'ять літ?

— Ого! Вже на тридцять сьомий пішло; волосся снігом припало. Біда мені з сією завчасною сивиною! — нарікав вуйко жартовливим, добродушним голосом.— Був чоловік чорний, як крук, а тепер уже стає білявий.

— Тепер ви, чи там ти — голубчик сивенький,— жартувала весела панна.— Ну, ходи, вуйку... Я вже буду тикати, так ліпше, правда? Обід для тебе вже готовий. Я тут заступаю господиню; знаєш, весілля занадто великий клопіт для одної господині...

Вуйко Дорко поговорив іще кілька хвиль то з ріднею, то зі знайомими і пішов за панною Манею. Ще не вспів сісти за стіл, коли вона принесла страву.

— Може, вип'єш горівки перед обідом? — питалася дівчина.

— Ні, я не п'ю.

— Що ж чувати, вуйку? Ми вже так давно не бачилися!

— Справді, вже з п'ять літ.

— Вже шість літ. Пам'ятаєш, як на різдво був ти й нас? Панна Маня сіла собі коло вуйка.

— Пам'ятаю,— відповів вуйко.— Яка ти тоді була весела! Ти, видко, все така сама.

— І не зле мені з, тим, хоч, правду сказавши, пора би мені вже споважніти.

— А то чому?

— Як-то чому? Адже я вже не підросток! Двадцять два роки маю; але ви... ти, вуйку, не кажи сього нікому, що я вже така стара панна. Якби хлопці дізналися, відцурались би мене, знаєш, які вони!

— Не бійся, не скажу нікому.

— Чому так мало їси?

— Не можу більше! Так душно.

— Що ж ти поробляєш? Видаєш книжки, "Письмо для народу"... Я читала дещо з того, що ти видав.

загрузка...

— Що можу, то роблю.

— Ба! Але то гроші коштує.

— А ти як хотіла — без грошей?

— Маєш який зиск зі своїх видавництв? Вуйко Дорко засміявся.

— Зиск мати з видавництв у нас, у русинів!

— Пощо ж їх видаєш? — питалася Маня.

— Хтось же мусить видавати,— відповів поважно.— Література розвивається, читачів щораз більше. Що тепер заважають мені мої видавництва в хаті, то дарма. Помалу розійдуться.

— Не ліпше ж зложити собі сі гроші на старість? Адже ти не маєш певної посади! З сього, що ти директор Інституту для учеників, грошей не зложиш.

— Про старість не пора ще думати, а тепер, коли чоловік може що доброго зробити, то чому ж не зробити? Знаєш, які в нас відносини: тисяча людей дармує, а один працює. Як уміє, так і працює, але не сидить згорнувши руки.

— А коли сил не стане тобі? — питалася Маня сумним голосом.

— Коли сил не стане...— сказав і пан директор,— воля божа! Зробив своє і забирайся, Федю!

В голосі вуйка Дорка чути було легеньку іронію.

— А женитися ти не думаєш?

— Де вже мені женитися? — махнув директор рукою.— І посади певної не маю, і літа вже не ті! Котра панна схотіла б мене?

— Е! вуйку, чому б не схотіла! — говорила панна все веселіше.— Всі кажуть, що ти такий добрий чоловік...

— Що то значить: добрий чоловік, коли родини не міг би удержати! В мене вже й примхи старокавалерські.

— Жінка відовчила б тебе від примх, а удержання... я певна, що ти тепер більше витрачаєш на себе, ніж тратив би на цілу родину.

— Помиляєшся, Маню, я жию майже скупо.

— Добре мені "скупе життя", коли сотки видаєш на видання книжок, які мало хто читає.

— Тепер мало хто читає, бо цікавих людей мало; але прийде час, що будуть читати. І хто візьме книжку в руки, подивиться, хто видав, згадає мене, прочитає книжку — от і буде для мене заплата. На се не треба жалувати грошей. Се видаток для громади, а не для себе^/Оженившись, я мусив би покинути всі свої видавництва, мету їх, бо з них матеріального зиску нема.(^Родина... велике слово..^та я й так маю у своїм інституті цілу копу хлопців.

Панна Маня слухала сих слів із похиленою головою і на хвилину задумалася.

— Знаєш, вуйку, я тобі скажу похвалу,— почала знов весело.

— Яку? — спитав вуйко цікаво.

— Ти добрий чоловік,— відповіла напів із усміхом, на-півповажно.

— За таку похвалу мушу тобі дати цукорків, маю в валізі,— замітив вуйко весело.

— Ні, знаєш, цукорки не для мене, поважно тобі скажу. Я вже, бачиш, не нинішня і в своїм житті бачила і пізнала багато молодих людей. Все то сотворіння хисткі, без ідеалів... Часом лиш трафиться один-другий такий, що в його самолюбство на другім плані, а інші тільки про себе дбають; нема в них ні іскри прихильності до громадської справи, нема почуття вищого обов'язку, для дрібної своєї користі покидають справу громадську... Погана молода генерація!

Така несподівана мова здивувала дуже вуйка Дорка. Він глянув у сині очі панни Мані, і вона йому з сим запалом і повагою на рум'янім личку здалася незвичайно гарною.

— А ти звідки се знаєш? — спитав здивовано.

— Звідки знаю? Адже з людьми жию, часописи читаю, розпитуюся... Хіба не правду я сказала?

— Ти судиш людей занадто песимістично. Тяжкі часи, знаєш, куди людям до ідеалів! Аби мали що їсти, так досить із них.^1

— Отже ні, вуйку, се ти занадто песимістично дивишся на наші часи. Тяжкі часи! Се вічна байка, що давніше були ліпші часи. Були й тоді в нас бідні, були й багаті, але освічених було мало, а тепер їх таки значне число. Що ж вона, ся наша інтелігенція, тепер робить? Се глина! На твоє Виходить, що тисяча дармує, а один за них працює для ідеальніших цілей. От наші сусіди...'Ет! даймо спокій сій справі! Не. поправимо світу!

Панна Маня була трохи розсерджена і енергічно махнула рукою. Відіткнула фляшку і налила вуйкові вина.

— Вино чей п'єш?

— П'ю,— відповів Дорко.— Чекай-но, Маню! Легко тобі нарікати на інших, а що ж ти робиш для громадського добра?

— Я? Коли б у мене були способи, велика освіта, то я вміла б працювати для інших; а так, із тим, що я маю і знаю.. Доки в Середліссі школи не було, я вивчила читати й писати двадцятеро дітей — знаєш, я вчилася в семінарії,— а за вишивки, ґердани і т. і. дала вже своїм селянкам заробити кілька сот гульденів. Даю їм роботу, продаю їм, а сама з того ані крейцара собі не беру. Не багато се їм помогло, та краще щось, як нічого^Нехай на мене селяне не нарікають, що ось то, мовляв, попадянка дармо їсть їх хліб...

— Добре, Маню! Я не знав, що маю таку розумну своячку! — похвалився пан директор.

— Ну-ну, вуйку, не хвали; і я в тім находила приємність.

— Хвалиш ти мене, то я мушу тебе! — відповів Дорко весело.— Хліб>за хлібГіА тепер, коли ми вже себе так розхвалили, подякуймо собі за гарні слова і ходімо до гостей!

— Чи ти привіз із собою які книжки? — спитала ще Маня.

— Маю повну валізу.

1 2 3 4 5 6 7