Пригоди Горобчика

Маковей Осип

ПРИГОДИ ГОРОБЧИКА

І

Незамітно вибіг Ромко з хати у садок. Було ще рано. Він хотів зблизька придивитися деревам, що вже другий день стояли прибрані інеєм, мов білими цвітами, з низу аж до вершка. Дома говорили, що надворі страшний мороз. Справді, навіть два пси, Ас і Трап, яких ще сердита наймичка Гандзя все виганяла надвір, сиділи сегодня спокійно у кухні і ніхто їх не гонив. Се був найпевніший знак, що надворі лютий мороз. Але Ромка се не лякало; він лише на хвилину вибіг, щоби глянути на світ і спробувати ховзанку на стежці, що сам собі приготовив.

У садку було прегарно. Дерева всі білі і блискучі, мов застигли у леду, сніг аж очі сліпив. Сонце світило, але мороз аж дух запирав. Уже по хвилині Ромко скрикнув: "Ов!" Раз лише пустився по ховзанці, потім завернув назад і думав утікати додому, коли — не знати звідки, чи з повітря, чи з дерева — впав на ховзанку Горобчик і безсильно затріпотав крильцями.

Ромко вхопив його і побіг до хати. — Ти куди бігаєш у такий мороз? — скрикнув батько.

— Я найшов Горобчика, ще живий,— відповів Ромко на свою оборону і показав батькові.

— Занеси його зараз у холодну кімнату, бо тут, у теплі, згине. Положи його в порожню клітку.

Ромко заніс Горобчика у холодну кімнату коло кузні, поклав його у клітку, насипав йому конопляного сімені, приніс води і думав, що він зараз поздоровіє та почне їсти. Однак Горобчикові було не до їди.

У другій клітці в тій кімнаті сидів Канарок, такий старий, що вже аж осліп. Він через те не міг літати і скакати, не міг своїх кігтів стирати на бантинах, і вони йому виросли довгі та загнулися в півколесо. Але він знав, де стоїть їда й вода, зіскакував із бантини на дно клітки, їв і пив, а потім підмітав та навпомацки ніжками находив своє сідало. Так якось жалко було дивитися на старенького! Він усіх домашніх пізнавав по голосу, відзивався, коли його закликали Льольо, любив усякий шум і гамір, а найбільше, коли у кухні мололи каву,— тоді він співав і заливався всіми голосами, які лише мав. А співак був із нього славний: знав довгу пісню і виводив прегарно всякі переливи, високі й низькі. Притім не можна було начудуватися, звідки у такої малої пташини брався такий сильний голос, що аж в ухах лящав. А що, бідолашний, не знав уже, коли є ніч, а коли день, і не раз уночі співав та не давав доматорам спати, то й дали його у сю кімнату, де ніхто не спав. Так він тут у спокої доживав свого віку — старий, сліпий співак.

Тепер, як Ромко заходився коло Горобчика, Канарок два рази кликнув по-своєму:

— Хто се?

— То я, Льольо, я! Зараз подивлюся до тебе.

— Подивишся? — відповів Канарок, але знову по-кана-рячому: — Дуже тобі дякую.

Ромко побіг до тата.

— Чи Горобчик буде жити?

— Не знаю,— відповів тато.— Він, певно, і голодний, і змерз дуже, отже, може згинути. Чи він уже лежав на землі, як ти його найшов?

— Ні! він щойно упав на стежку.

— Ну, може, й опам'ятається. Але ти дай йому тепер спокій. Все одно не поможеш. І не бігай у садок, бо застудишся; адже нині з двадцять степенів морозу.

Ромко заждав хвилину, однак потім не втерпів, щоб не піти до Горобчика подивитися. Нічого нового не завва-жав, лише те, що Горобчик не лежав так, як його поклали, тілько сидів на ногах, здувся і виглядав, як клубок пір'я.

Увійшла Гандзя з кухні і заглянула також до клітки.

— А ти нащо приніс сего дармоїда додому?

— Він такий бідний, голодний і змерз! — боронив Ромко пташинку.

— Овва! Невелика шкода, якби здох. Є їх досить! Ромко не згодився з Гандзею, але не відізвався.

По якімось часі він знову відвідав Горобчика. Той уже сидів на нижчій бантині і мовби спав. Коли на бантину вискочив, то вже добре. Значить, буде жити.

І справді Горобчик віджив. Ромко сам бачив, як то було. Горобчик відчинив утомлені очі, покліпав, подивився у куток і, як побачив сім'я, стріпав крильцями, зіскочив на дно і побіг до коробки з їдою. Ото була радість! Таке прекрасне сім'я, а там, надворі, нічогісенько! Він лускав скоро зерно за зерном, їв довго, і тілько як наївся, озвався: "Жив! жив!"

— Там хто? — спитався Канарок.

— То Горобчик, Льольо, бідний Горобчик, що вже хотів умирати.

— Чому? — питався далі Канарок.

— З голоду й морозу.

— А то що таке? — дивувався Канарок.

— Е! ти того не розумієш!

Ромко розмовляв не раз із Канарком і відгадував, про що він питався. У той час у кухні відізвався млинок від кави. Канарок аж стрепенувся, мовби спізнився до роботи. Як почав співати, аж у кімнаті дзвеніло. Маленьку головку з темними очима підніс угору, круглими кігтями обняв сильно бантину і співав із цілої груді так, що аж йому під-горля тряслося.

Горобчик тим часом вискочив на горішню бантину і кликнув: "Цвірінь! Славно!"

Ромко тішився, що Горобчик жив, і дивився, як він уже поправляє пір'я на собі. І коли так дивився, завважив тілько тепер на ніжці Горобчика щось таке, як перстень із бляшки. Що то може бути? Перше сего не бачив, бо Горобчик сидів на ногах, а тепер добре було видко ноги і перстенець. Ромко Побіг до батька і покликав його. Горобчик зовсім не лякався людей і дав до себе приступити близько. Батько приглянувся:

— Справді, перстенець на ніжці, а на перстенці буква "А". Цікаво! Видко, що вже був у людських руках. Але лишім його ще нині в спокою.

Для Ромка було сеї відповіді замало. Він цілий день, коли тілько бачив, що можна з татом говорити, питався його, звідки Горобчик може мати перстенець. Тато сам не знав і на відчіпне розповів йому знану байку, як Горобчик заложився з Орлом, хто вище підлетить. Орел підлетів аж під хмари, а Горобчик ще перед тим сів йому на хребет і там, під хмарами, підлетів ще вище, виграв заклад і за те дістав перстенець. Отже, то є сей Горобчик, що в клітці.

Ромко не був уже такий маленький, щоби всім байкам вірив, ходив уже четвертий рік до школи, восени мав уже до гімназії йти і хоч байки дуже любив, але брав їх уже на розум. Отже пішов сам шукати букви "А" на перстенці Горобчика. Запхав йому кусник яблока між дроти. Горобчик почав дзьобати, а Ромко притім дивився на перстенець. Се була тоненька, трохи вже зчорніла бляшка, скручена довкола ніжки так, що зовсім не давила, а на ній була дійсно буква "А". Однак се, що Ромко сам найшов букву "А", його не заспокоїло, тілько ще більше зацікавило. Се ж не вигадка якась, тілько правда, яку сам бачить. Хто ж йому дав сей перстенець?

Уночі сей Горобчик Ромкові навіть снився. Оповідав, як піддурив Орла, сівши йому на хребет, як підлетів іще вище і як потім з-під хмар спадав уже сам на землю, мов камінчик. Страшно було йому, аж у голові закрутилося.

На другий день Горобчик уже зовсім добре мався, вилетів із клітки, бо вона була незачинена, сів собі на шафі близько Канарка і чудувався, що той не літає. Сидить і сидить, і тілько всего, що співає, та й то лише тоді, коли почує якийсь шум. Горобчик перехилював головку і направо, і наліво, дивувався, щось думав, потім поправив на собі пір'я, вигладив його, злетів на вікно і стукнув у шибу. Вікно замкнене, а за вікном білий садок. Вчера він там троха не згинув, а проте там гарно. Може, вже й не так страшно зимно, як учора, і їсти є що.

Але мороз не пускав. Було так зимно, що з тої причини не було науки в школі. Ромко нудився і з тої нудьги найбільше думав про Горобчика та його перстенець. Коли батько вийшов із хати, він почав розпитувати маму про перстенець. Мама також не знала і навіть байки не сказала, але видумала щось ліпше.

— То,— каже,— можна у газеті оголосити, що найшовся такий Горобчик із перстенцем і буквою "А". Хто знає що про того Горобчика, нехай напише до нас.

Ся думка дуже вподобалася Ромкові. Коли батько прийшов на обід, він так довго просив його написати у часопис про Горобчика, поки той не згодився.

— Се,— каже,— може вдатися або й ні. Горобчик бог знає звідки прилетів, а я у всі часописи не можу писати.

— То хоч до одного! — просив Ромко.

— Добре, я напишу.

І за кілька днів сам Ромко читав в оголошеннях одного часопису таке: "Горобчик із перстенцем на нозі, на перстенці буква "А" найшовся і є здоров. Чий він? Прошу написати до..." І тут була адреса батька.

Ромко аж у руки плескав з утіхи і дуже був цікавий знати, чи хто відозветься.

II

Минув з тиждень. Горобчик був уже зовсім здоров, літав по кімнаті, з чого Гандзя була дуже не рада, слухав співу Канарка, дер із нудьги папери, які подибав, та найрад-ше сидів на вікні і заглядав у садок. Там уже не було біло, тілько сіро, мороз уже минувся. Часом світило сонечко і громади горобців перелітали попід вікна. Тоді замкнений Горобчик кликав товаришів, цвірінькав голосно, стукав дзюбком у шиби, шукав виходу, але виходу не було: вікна і двері були все зачинені. Натомившись, вертав у клітку і потішав себе їдою,— хоч того мав доволі.

По тижні прийшов лист. Мама прочитала початок і сказала до сина:

— Маєш, Ромку, лист про свого Горобчика. Здалека лист прийшов, найменше за сто кілометрів. Бачиш, який волоцюга з твого Горобчика. Чекай, я прочитаю тобі сама, бо письмо нечітке.

— Хто то пише? — спитався Ромко.

— Професор гімназії Антонів. Він писав так:

"Дуже тішуся, що Горобчик найшовся. А моя мала Зося ще більше тішиться, що жиє її Горобчик-Робчик-Хлопчик (так вона його кликала). Далеко залетів сей вітрогон!

Мушу Вам наперед дещо вияснити, бо інакше не будете розуміти історії з перстенцем і чому я й Зося хотіли б Горобчика знову у себе мати. Я учитель природи і не раз роблю такі проби, що причіпляю птахам якийсь знак або й цілу свою адресу. Так я не раз довідуюся, куди птахи відлітають. От про одного бузька, котрому я причепив свою адресу, дістав я сеї зими відомість аж із полудневого Єгипту, де його у_бито.

А історія Горобчика така: дістався він до нас припадком. Найшла його Зося в саду. Мав довгу нитку на нозі, нитка замоталася об корчик, і він не міг утекти. Потім я довідався, що в сусіда нечемні хлопці витягли з гнізда трьох горобчиків, уже підлітків, одного дали котові з'їсти, другого замучили, а третьому причепили нитку до ноги і так пускали літати. Він підлетів, вихопив якось нитку з рук хлопця, перелетів у наш садок, і тут його найшла Зося. Був він у нас ціле літо й зиму, а з весною ми його пустили. Перед тим дав я йому на ніжку перстенець із буквою "А".

1 2 3 4 5