Пішов-таки, оглянув: у двох були лиси та шкурки їхні вже попсовані, де птахами, де горностаєм чи ще якимось дрібним звіром. В одній ступі знайшов семеро мерзлих тетеруків і теж ласки з горностаями, протиснувшись між прутами, подушили птицю, виїли нутрощі – перевели приманку. Починай, Сивере, все спочатку...
Луг уже не виглядав таким одноманітно білим: вітер здмухав з дерев і кущів снігові шапки, вивільнив потемнілі стебла кінського щавлю та дуднику – тепер уже можна було розрізнити обриси берегів, а вербняки і верболози навіть здалеку вказували на знайомі урочища. Дарма, що Зюзя підсипав сніжку і далі, недавнього дива вже не було.
Сіно! Сіно потрібне було худобі. Добре, коли в тебе кінь і братанич допомагає, а все одно, кілька днів забрало те сіно, бо то лише здавалося, що до нього верста. Як прокладали санний шлях, то немало довелося попетляти лугом, шукаючи, де рівніше та зручніше. Заспокоївшись, Сивер старався надолужити згаяний час і ставив пастки вже понад Десною – від Лисої гори вгору по течії. Для лисів тут було роздолля: густі верболози давали прихисток, а лугові простори – поживу.
Та багато пасток не означає так само багато здобичі: де ловцю ту годину взяти, аби всі їх обійти, перевірити, коли треба, приманку замінити, здобич вийняти і знову пащу насторожити? А ще в лісі добрий десяток плахт стоїть, чекає: проґавиш – хтось та й попсує скору. А ще звіра треба оббілувати, скору розп'ясти, принаду зробити... Вчасно зрозумів: жадоба на пастки тільки шкодить. Півдесятка пащ, десятка уд та десятка плахт, коли вони поставлені там, де треба, за очі вистачить, аби встигати хоч через день-два до кожної навідатись.
Примітив якось: варто випасти снігові, як у двох пащах над Десною завжди давила на землі лежать, самі ж пастки пусті. Невже крадь[432]? Потім випадково уздрів напівзаметений слід, що вів від однієї з пасток прямо за Десну. Сумніву вже не було – хтось, безочивий, краде його здобич. Тож наступного разу, коли пішов сніг, подався верхи не в ліс, як мало бути, а на луг і сховавшись з конем у верболозі за сотню сажнів від пастки, таки дочекався: вдалині з білої пелени легкої заметілі проступила людська постать, підійшла до пащі, пововтузилась там і рушила в бік Десни.
"Уб'ю!!" – Сивер притьмом скочив на Птаха, зірвав його навзаводи і помчав до крадія, тільки сніг летів з-під копит. Той скоро зачув кінський, хоч і приглушений снігом, тупіт, озирнувся і метнувся геть, зумисно кинувши вкрадену здобич. Стрибнув з кручі вниз, сподіваючись, що комонному таке буде не під силу і вжарив по льоду. Примчавши на Птахові до того місця, Сивер скочив з коня, рвонув по сліду і вже на плесі протилежного берега настиг утікача, штовхнув у спину так, що той проорав носом сніг і навалившись зверху, вмить скрутив крадієві руки.
Одним ривком поставив на ноги, повернув до себе лицем – отрок... Високий, худий, як він сам у тому ж віці. Вбивати отрока, хай і крадія, воєві негоже.
– Ти чий?!
Мовчанка. Очі не опустив, дивився кудись повз Сивера.
– Поведеш до отця свого, – проказавши вже спокійним голосом, забрав у отрока ножа і вхопивши лівою рукою за пройму благенької, обшитої небіленим конопляним платном свитки, грізно додав: – Навіть не помисли втекти, бо гірше буде.
– Не втечу...
Ведучи полоняника, повернувся по сліду назад, підібрав здобич – видру, взяв у повід Птаха:
– Веди, – зиркнув на отрока, вже й каючись за те: пропав день! Треба було б зняти ногавці та поклавши через коліно, відшмагати лозиною, щоб аж посинів і нехай іде до отця з голим гузном, сам розповідає тому, що та як, де ногавиці згубив...
Невелике житло, сяк-так обгороджене тином, самотньо стояло біля самого лісу на схилі невисокого узвишшя за півверсти від перевозу, не так вже й далеко від оболонського городища, стіни котрого виднілися одесну. "Де воно тут взялося? " – подумки здивувався Сивер: коли їхав ще на початку літа, його і сліду не було. З димника курилося. Пустив отрока поперед себе, той штовхнув двері – вони одним скрипом зайшли всередину і Сивер, розпрямившись, уткнувся в хмару диму, аж в очах зарізало.
Від печі підвівся мерт, з виду старший за Сивера, дивився на нього трохи розгублено, не знаючи, з чим навідався до нього пришлець, що тримав у руках мертву видру.
– Гой єси, господарю, – згорбившись, буркнув Сивер і для годиться злегка вклонився. – Твій отрок?
– Мі-і-й... – і собі вклонившись та привітавшись з гостем, здивовано протягнув мерт.
– Крадь з моїх пасток діяв, – Сивер підняв видру.
– Як?! – господар житла аж за серце вхопився. – Домораде, це правда?!
Отрок мовчав, а Сивер навіть у пітьмі житла помітив, як він зблід.
– Домораде! – мерт метався по тісному житлу між піччю та отроком. – Домораде, як ти міг?! Як ти міг? "Не вкради!" – осьма заповідь!
"Християни!" – подиву Сивера не було меж, він аж укляк на місці.
– Вибач йому, людино добра! Слово даю, більше не буде такого! Поклянися, Домораде!
Сивер зиркнув на отрока. у того по обличчю рясно текли сльози.
– Клянуся... – прошепотів одними губами.
– Ви християни?! – Сивер, вражений почутим, навіть забув про злощасну видру.
– Християни, – повагавшись підтвердив мерт і насторожено дивився на Сивера.
– Я теж.
– Не може бути... – не повірив господар житла.
– Патер ностер, кві ес ін челіс... – почав Сивер, та помітивши, що мерт дивиться на нього з недовірою, перейшов на грецьку:
– Патер імон, онтіс ураніс,
Айастфіто то Онома су,
Ельфето і Василіа су...
– Господи! Христосе, Боже наш! – зайшовся у радості мерт і впавши на коліна, почав ревно хреститися та бити земні поклони.
– Дякую Тобі, що сподобив уздріти християнина в цій глушині! – він звівся на ноги і кинувся до Сивера:
– Дай обніму тебе, брате мій у Христі!
Сивер аж ніяк не був готовий до того, щоб дозволити незнайомцеві, хай і християнину, отак зразу себе обійняти – це все одно, що спину підставити, тому насторожено відступив крок назад. Мерт зрозумів це по-своєму.
– Не гнівайся, чоловіче добрий! – і заметушився, вказуючи на стіл: – Сідай ось, гостем нашим будеш. Мене при хрещенні Павлом нарекли.
"Це ж треба..." – подумки здивувася Сивер і, пом'якнувши серцем, відповів:
– А мене Паоло... В Ломбардії, у фрягів був хрещений, – пояснив Павлові.
Той одразу ж насупився:
– Пресвітер наш, Ілларіон, не любив фрягів, латинськими єретиками кликав. Токмо грецька віра істинна, – з почуттям власної зверхності підняв догори вказівний перст Павло.
Сивер ще в монастирі дивувався, що християни, виявляється, не всі однакові, що фряги лають греків, а в Києві уперше почув, що греки відповідають тим же. В його голові усе це аж ніяк не вкладалося із закликами любити ближнього братньою любов'ю – тим, що так сподобалося в новій вірі. Він спохмурнів, але Павло вчасно схаменувся.
– Вибач, Па... Па-о-ле, – старанно повторив чуже імення. – Нас тут тільки двоє християн, тому негоже мені, недостойному рабові Божому, отак зверхність свою виявляти. Сідай.
... Вже було за полудень. Не в міру говіркий Павло встиг розповісти Сиверові усе своє життя: і як він був скорняком[433] в Ольжиного посадника, варяга Ейвінда у Вручії[434], і як був таємно хрещений грецьким пресвітером Ілларіоном та з часом обраний при їхній церкві титарем[435]. Коли в Деревській землі вокняжився середній син Святослава Олег, Павло став його скорняком. Та минулого літа Олег загинув, київський князь Ярополк віддав Деревську землю старому Свенельдові на кормління. Той по осені послав до Вручія Інгмунда, свого тивуна, котрий одразу ж переполовинив ту скору, що зібралася в колишній Олеговій скотниці вже після того, як по смерті господаря її вичистив Ярополк, а звинуватив у цьому скорняка Павла. Павла хотіли кинути в узилище та на його щастя колишній княжий конюший Симеон, брат во Христі, встиг його попередити і Павло, ховаючись від гніву Інгмунда, що боявся свого викриття, втік та забіг аж сюди, в сіверську землю. Під Вишгородом, на Славуті-ріці Павло і зустрів отрока Доморада, сина Ярополкового тивуна з Білгорода, що втрапив до князя в немилість і за чиїмось наклепом, начебто за нерадивість свою, проданий був зо всіма домочадцями берендеям. Доморада отець устиг попередити і отрок зумів сховатися. Він більше місяця тинявся світом, ховаючись від людей та харчуючись чим доведеться, в основному краденим.
Павло був удівцем, діти його теж померли, а Доморад йому чимось сподобався і старий скорняк забрав його з собою. Утікаючи, він встиг прихопити свої скребки та кілька гривень срібла – усе, що мав і сподівався, що знайде таке місце, де вони не лише будуть у безпеці, а й від Павлового рукомесла матимуть собі прокорм. Вони прийшли сюди вже після жнив, і отримавши дозвіл від дідів, під стінами городища селитися не стали, бо Павло остерігався ворожості від городищан через свою віру. Зліпили віддалік сяке-таке житло та й осіли. Увесь цей час Павло навертав Доморада в нову віру, радів, що отрок серцем сприйняв Христа, а воно, бач, як повернулося...
– А я все ж мислю, що то Христос навів Доморада на твої пастки, – уголос розмірковував Павло. – Шляхи та задуми Господа нам невідомі... Це Він тебе випробовував на милосердя, авжеж! І Доморада, бо вірю, що красти він більше не буде – так, Домораде? А мені одновірця дав, коли я вже всяку надію втратив. Господи! – захрестився знову Павло: – Милість Твоя неосяжна! Спаси нас і помилуй! Спаси і помилуй!
Сивер і радий був хтозна-як, що стрів християнина, і водночас втомився вже від багатослів'я Павла, та не знав, як йому покинути це житло. Коли ж це Птах, немов підслухавши потаємне бажання господаря, заіржав коло житла і Сивер з полегшенням підхопився:
– Мушу йти. Смеркатиме скоро.
– Слухай, Па-оле, – скорнякові важко давалося фрязьке ім'я. – Не держи образи на отрока мого, він мені за сина, а пробач йому, як Господь пробачає нам провини наші. Я ж візьмуся скори твої вичиняти за півціни – матимеш з того неабияку взвить. Нам багато й не треба, аби на мішок-другий жита вистачило. Дай сюди видру, – старий підняв з долівки мертвого звіра.
Вичинена як слід скора купцями цінувалася чи не в половину дорожче, а коли вона проходила через руки справжнього хитреця, то зростала в ціні ще більше.